Мартін не раз радів, що Брісенден не дожив до цієї пори. Він так ненавидів юрбу, а тут усю велич його душі було кинуто їй на поталу. Газети й журнали щодня розтинали Красу. Кожен нікчема, пхався до друку, аби об'явити громаді мізерію свого «я», винесеного на поверхню хвилею Брісенденової величі. Якась газета повідомляла: «Ми одержали листа від одного добродія, котрий пише, що кілька років тому написав таку саму поему, а то навіть кращу». Інша газета, до жаху серйозно дорікаючи Елен Делла Дельмар за її пародію, заявляла: «Безперечно, міс Дельмар писала цю пародію в жартівливому настрої, не враховуючи тієї поваги, з якою один великий поет повинен ставитися до іншого, можливо, ще більшого. Проте чи заздрить міс Дельмар авторові «Ефемериди», чи ні, але, як і тисячі інших читачів, вона зачарована цим твором, і, можливо, настане день, коли вона спробує написати щось аналогічне».

Священики в своїх проповідях почали виступати проти «Ефемериди», а одного, що насмілився захищати її, відлучили від церкви за єресь. Велику поему використовували для розваги публіки. Гумористи й карикатуристи вхопилися за неї з дикою радістю, а в хроніці світських тижневиків з'явилися анекдоти такого типу, як-от про Чарлі Френшема, який довірчо сказав Арчі Дженінгсові, що, прочитавши п'ять рядків «Ефемериди», він ладен був кинутися в бійку з калікою, а після десяти мало не втопився.

Мартін не сміявся, не скреготів зубами з люті. Йому тільки було дуже сумно. Коли для нього зруйнувався світ з коханням як вінцем світу, то крах надій на публіку й пресу — пусте. Брісенден давно вже склав їм справедливу ціну, а в нього, Мартіна, пішло на це кілька важких і марних років. Журнали справді були такі, як казав Брісенден, навіть гірші. Але всьому кінець, утішав себе Мартін. Він хотів дістатися до зір, а попав у гниле багнисько.

Усе частіше ввижалося йому Таїті — чисте, лагідне Таїті. А ще — низовини Паумоту або пагорби Маркізьких островів. Іноді він бачив самого себе на торговельній шхуні чи на маленькому катері, як він вибирається на світанні з рифів коло Папеети і починає тривалу подорож уздовж перлових обмілин до Нукагіви й бухти Тайохае, де, він знає, Тамарі на честь його заколе кабана, а розквітчані дочки Тамарі схоплять гостя за руки і, співаючи та сміючись, уквітчають його теж. Південні моря кликали його, і Мартін знав, що рано чи пізно відгукнеться на цей клич.

А поки що він плив за течією, відпочиваючи і поновлюючи сили після довгої мандрівки країною знань. Одержавши від «Парфенону» чек на триста п'ятдесят доларів, Мартін передав їх місцевому адвокатові, що мав повноваження від Брісенденової рідні, і з свого боку лишив йому розписку в тому, що винен Брісенденові сто доларів.

Незабаром Мартін перестав відвідувати японські ресторани. Саме тоді, як він покинув поле бою, колесо фортуни повернулося. Але повернулося запізно. Без усякого хвилювання розкрив Мартін тоненького листа від редакції «Тисячоліття» і вийняв чека на триста доларів — гонорар за «Пригоду». Усіх боргів разом з лихварськими відсотками в Мартіна було менше як на сто доларів. І коли він розплатився з усіма кредиторами і віддав сто доларів, що завинив Брісенденові, в кишені у нього лишилося ще понад сто доларів. Він замовив собі гарний костюм і почав харчуватися в найкращих кав'ярнях міста. Ночував Мартін ще в кімнаті у Марії, але його нове вбрання справило на довколишню дітлашню належне враження, і вони вже не кричали йому з дахів та з-поза парканів «волоцюга» й «лобур».

Його гавайське оповідання «Вікі-Вікі» купив «Місячник Уоррена» за двісті п'ятдесят доларів. «Північний огляд» прийняв статтю «Колиска краси», а «Мекінтошів часопис» — присвячений Мерієн вірш «Ворожка». У редакторів і рецензентів скінчилися літні вакації, і з рукописами вони вправлялися тепер швидко. Мартін ніяк не міг зрозуміти, з якої примхи все, так уперто браковане впродовж двох років, тепер негайно приймається. Адже ж його справжні твори ще ніде не друкувалися. За межами Окленда він був нікому не відомий, та й ті, хто знав Мартіна, вважали його запеклим соціалістом. Тож нічим не можна було пояснити раптового успіху. Це був просто жарт фортуни.

Після того як від «Ганьби сонця» відмовилося чимало журналів, Мартін послухався Брісенденової поради й почав пропонувати статтю видавництвам. Після кількох невдач її нарешті прийняло видавництво «Сінглтрі, Дарнлей і К°». Коли Мартін попросив авансу в рахунок гонорару, йому відповіли, що це в них не заведено, що на таких виданнях рідко повертають усі витрати і що його книжки навряд чи пощастить продати більше тисячі примірників. Мартін прикинув, скільки він заробить на такому тиражі. Якщо видавництво братиме по долару за книжку і авторові сплачуватиме п'ятнадцять відсотків, він одержить усього сто п'ятдесят доларів. І тут-таки вирішив, що коли знов писатиме, то тільки белетристику. «Пригода», вчетверо коротша за «Ганьбу сонця», принесла йому гонорар удвоє більший. Отже, оте колись прочитане газетне оголошення таки було правдиве. Першорядні журнали справді платили одразу ж після схвалення, і платили добре. Навіть не по два центи за слово, а по чотири, як-от «Тисячоліття». І купували вони, мабуть, гарні речі, бо купили ж його твір. На цю останню думку Мартін сумно усміхнувся.

Він запропонував видавництву «Сінглтрі, Дарнлей і К°» купити його авторське право на «Ганьбу сонця» за сто доларів, але вони не хотіли ризикувати. А втім, великої потреби в грошах він не відчував, бо одержав гонорар ще за деякі оповідання. Мартін навіть відкрив рахунок у банку, де поклав кількасот доларів, не маючи вже ніяких боргів. «Запізнілий», забракований багатьма журналами, нарешті знайшов собі притулок у видавництві Мередіт-Лоуел. Мартін не забув про ті п'ять доларів, що колись дала йому Гертруда, і про свою обіцянку повернути їй у сто разів більше. Він попросив видавництво вислати йому п'ятсот доларів авансу і, як це не дивно, через кілька днів разом з угодою дістав і чек. Він розміняв його на п'ятидоларові золоті монети й зателефонував сестрі, що хоче її бачити.

Гертруда прийшла до нього засапавшись, бо дуже поспішала. Передчуваючи біду, вона захопила з собою ті останні кілька доларів, що мала. Певна, що з Мартіном трапилося якесь нещастя, вона одразу кинулася з плачем братові на шию і мовчки сунула йому в руку принесені гроші.

— Я б і сам прийшов, — сказав Мартін, — та не хотів заводитися з Хігінботемом. А без цього б не обійшлося.

— Нічого, він з часом заспокоїться, — запевнила брата Гертруда, силкуючись відгадати, що з ним скоїлося. — Тільки ти спершу знайди собі роботу. Бернард любить, коли людина живе з чесної праці. Ота писанина в газетах дуже розсердила його. Я ще ніколи не бачила, щоб він так шаленів.

— Шукати роботи я не збираюся, — всміхаючись, сказав Мартін. — Так ти йому й передай. Я можу обійтись і без роботи, а оце тобі й доказ.

І з його рук полився їй у поділ дзвінкий блискучий потік золотих монет.

— Пам'ятаєш, ти дала мені п'ять доларів, коли я не мав і п'яти центів на трамвай? Ось вони з дев'яносто дев'ятьма сестрами різного віку, але однакової вартості.

Якщо Гертруда, вже йдучи до Мартіна, була налякана, то тепер її охопив панічний жах. Цей жах не полишав місця сумнівам. Це була не підозра, а певність. Вона вражено дивилась на брата, а обтяжені коліна тремтіли їй під золотими кружечками, що немов пекли її.

— Це все твоє, — засміявся Мартін. Гертруда розридалася.

— Бідний хлопчик! Бідний хлопчик! — бурмотіла вона.

Хвилину він непорозуміло дивився на неї, потім ураз догадався, чом вона так розхвилювалася, і показав їй листа від видавництва, одержаного разом з чеком. Гертруда читала поволі, раз у раз спиняючись, щоб витерти очі, і нарешті запитала:

— Отже, ти здобув ці гроші чесним шляхом?

— Ще чеснішим, аніж коли б я виграв їх у лотереї. Я їх заробив.

Помалу до неї верталася довіра, і вона ще раз уважно перечитала листа. Мартінові довго довелося пояснювати сестрі, звідки у нього взялося так багато грошей, і ще довше переконувати, що це гроші направду її і що йому вони не потрібні.