Брісенден посувався у темряві, аж поки не побачили смугу світла — там були двері. Постукали, їм відповіли, а за хвилину Мартін уже потискував руку Крейсові, чорнявому вродливому чоловіку з сліпучо-білими зубами, довгими чорними вусами та великими й блискучими чорними очима. Мері, статечна білява молодичка, мила посуд у маленькій кімнатці, що правила й за кухню, й за їдальню. Перша ж кімната була водночас і спальнею, і вітальнею. Над головами так низько висіла випрана білизна, що Мартін спершу не помітив двох чоловіків, які розмовляли в кутку. Вони радісними вигуками привітали Брісендена та його сулії з портвейном. Познайомившись із ними, Мартін довідався, що це Енді й Перрі. Він пристав до них і почав уважно слухати розповідь Перрі про бокс, який той бачив напередодні. А Брісенден ревно заходився готувати грог і частувати вином та віскі з содовою. На його команду: «Всіх сюди!» Енді побіг скликати пожильців,
— На наше щастя, більшість удома, — прошепотів Брісенден Мартінові. — Ось Нортон і Гамільтон. Ходімо, я вас познайомлю. Стівенс, я чув, десь вийшов. Я неодмінно заведу мову про монізм. Хай вони хильнуть трохи, тоді побачите.
Спочатку розмова не в'язалась, але все ж Мартін одразу помітив, який проникливий у цих людей розум. Кожен мав свої власні думки, хай іноді й суперечливі, але не поверхові, і всі ці люди були дотепні й гострі на слово... Про що б вони не говорили, кожен намагався підходити з наукових позицій, маючи свої твердо обгрунтовані погляди на світ і суспільство. Цих поглядів вони ні в кого не позичали; всі були справжні бунтівники, і з їхніх уст не злетіла жодна банальність. У вітальні Морзів Мартін ніколи не чув суперечок на такі різноманітні теми. Здавалося, не було в світі речі, що не цікавила б їх. Розмова переходила з останньої книжки місіс Гемфрі Уорд на нову п'єсу Шоу, з майбутнього драматургії на спогади про Менсфілда. Вони хвалили чи висміювали передові статті ранкових газет, перекидалися від умов праці в Новій Зеландії до Генрі Джемса й Брандера Метью; обговорювали політику Німеччини на Далекому Сході, економічні аспекти «жовтої небезпеки», німецькі вибори й останню промову Бебеля, а тоді поверталися до місцевих політичних інтриг, до останніх планів та чвар у комітеті об'єднаної робітничої партії і до того, як організовується страйк портових вантажників.
Мартін був вражений їхньою обізнаністю в найрозмаїтіших справах. Вони знали те, про що ніколи не писали газети — усі таємні нитки й пружини, що надають руху маріонеткам. Навіть Мері, приєднавшись до розмови, виявила такий розум і знання, яких він не зустрічав у жодної знайомої йому жінки. Поговоривши з Мартіном про Свінберна й Росетті, вона несподівано повела його крученими стежками маловідомої йому французької літератури. Зате коли вона почала боронити Метерлінка, він узяв над нею гору, виставивши глибоко обмірковані тези з «Ганьби сонця».
Увійшло ще кілька чоловік, і в кімнаті стало аж темно від тютюнового диму. Раптом Брісенден дав гасло до бою.
— Слухайте, Крейсе, тут є для вас нова жертва, — мовив він, — юнак у розквіті літ, завзятий прихильник
Герберта Спенсера. Ану, зробіть з нього геккеліанця... коли зможете.
Крейс стрепенувся, немов наелектризований, а Нортон співчутливо глянув на Мартіна і лагідно усміхнувся, наче обіцяв стати на захист його.
Крейс почав наступ на Мартіна, але Нортон устрявав до розмови дедалі частіше, і кінець кінцем між ним та Крейсом спалахнув запеклий герць. Мартін стежив за їхньою суперечкою і не вірив своїм вухам. Щоб таке діялося направду, та ще й у робітничому кварталі — це здавалося неймовірним. У цих людях ніби оживали всі книжки. Вони розмовляли палко й захоплено і від розумової гри збуджувались так, як інші —від алкоголю чи гніву. Це була не суха друкована філософія, написана мало не міфічними напівбогами, як Кант чи Спенсер, а жива, з гарячою червоною кров'ю, владно втілена в цих двох схвильованих людях. Вряди-годи до суперечки приєднувався ще хтось, а інші стежили за нею напружено й пильно, забувши про недокурені цигарки.
Ідеалізм ніколи не приваблював Мартіна, але в тлумаченні Нортона він був для нього справжнім відкриттям. Логічність ідеалізму, що справила таке враження на Мартіна, здавалося, не доходила до Крейса й Гамільтона. Вони висміювали Нортона як метафізика, а він теж брав їх на глузи, обзиваючи метафізиками. Слова «феномени» і «номени» раз по раз лунали в повітрі. Крейс і Гамільтон обвинувачували Нортона в намаганні пояснити свідомість самою свідомістю, а він закидав їм словесне жонглювання і будування теорії на словах, а не на фактах. Це їх страшенно обурювало, бо вони завжди мали за правило спиратися на факти і фактам надавати належні назви.
Коли Нортон заглибився в нетрі кантівського вчення, Крейс нагадав йому, що всі добрі німецькі філософи після смерті потрапляють до Оксфорда. Трохи згодом Нортон заговорив про гамільтонівський закон ощадності, і його супротивники одразу ж заявили, що вони застосовують цей закон до кожного свого розумового процесу. Мартін стискав руками коліна і був у захопленні від їхнього змагання. Проте Нортон не був прихильником Спенсера і під час суперечки часто звертався до Мартіна, приділяючи йому не менш уваги, ніж своїм опонентам.
— Ви знаєте, що Берклі [26] ще ніхто не заперечив, — сказав він, дивлячись на Мартіна. — Герберт Спенсер Підійшов до істини найближче, але все ж не досить близько. І навіть найсміливіші його послідовники не пішли далі. Я недавно читав статтю Сабілі, і він теж каже, що Спенсер «майже» заперечив Берклі.
— А знаєте, що сказав Юм? [27] — запитав Гамільтон. Нортон кивнув головою, але Гамільтон вів далі, звертаючись до інших:
— Він сказав, що аргументи Берклі незаперечні, але й не переконливі.
— Це як на Юма, — відповів Нортон. — А в Юма розум такий самий, як і у вас, з тією тільки різницею, що в нього вистачило глузду визнати незаперечність аргументів Берклі.
Нортон був вразливий і запальний, але ніколи не втрачав самовладання, тимчасом як Крейс та Гамільтон, мов дикуни, спокійно вишукували у супротивника найчутливіші місця, щоб дошкульніше шпигнути. Суперечка затяглася допізна, і Нортон, роздратований нескінченними обвинуваченнями у метафізиці, вчепився руками за стілець, щоб не зірватися на ноги, і з суворим упевненим виразом на своєму, немов дівочому обличчі, виблискуючи сірими очима, рішуче напав на ворожі позиції.
— Гаразд, ви, геккеліанці! — гукнув він. — Хай я мислю, як знахар, а ви ж як? Ви ж не маєте під ногами ніякого грунту, ви, ненаукові догматики, що пнетеся із своєю позитивною наукою куди не слід. Ще задовго до зародження школи матеріалістичного монізму його підвалини були так зрушені, що на них нічого вже не можна було будувати. Локк — ось хто зробив це, Джон Локк [28]. Двісті років тому, навіть більше, у своєму «Досліді про людський розум» він довів, що ніяких вроджених ідей не буває. А ви знов твердите те саме і цілий вечір спростовуєте існування вроджених ідей. А що це означає? Це означає, що найвищої реальності людині не збагнути. Коли ви народжуєтесь, ваш мозок порожній. Явища, тобто феномени — оце й усе, що ви сприймаєте своїми п'ятьма почуттями. Тим-то номени, яких у вас не було при народженні, не можуть з'явитися...
— Я заперечую... — перепинив його Крейс.
— Дайте мені договорити! — крикнув Нортон. — Ви можете пізнати лише ті дії та взаємодії сили й матерії, які так чи інакше впливають на ваші почуття. Бачите, я готовий припустити існування матерії, побити вас вашим власним аргументом. Іншого виходу у мене немає, бо ви з природи не здатні збагнути філософські абстракції. А тепер скажіть, що ви знаєте про матерію згідно з вашою позитивною наукою? Ви знаєте тільки те, що сприймаєте, тобто знов-таки тільки явища, феномени. Вам доступні лише зміни матерії, вірніше — ті зміни в ній, що спричинюють зміни у вашій свідомості. Позитивна наука має справу лише з феноменами, а ви настільки нерозважливі, що пнетеся в онтологію, аби оперувати номенами. Але ж із самого визначення позитивної науки ясно, що вона розглядає самі явища. Недарма хтось сказав, що наука про явища не може вийти за межі явищ.
