Тупий відчай стиснув серце Мартінові. Він машинально поліз у кишеню по тютюн, якого вже не носив при собі, і пробурмотів щось невиразне. Тим часом Рут провадила далі:

— Одверто кажучи, — тільки ти не ображайся, — батькові дуже не подобаються твої радикальні погляди, і, крім того, він вважає тебе ледарем. А я ж певна, що ти не ледар. Я знаю, як ти тяжко працюєш.

«Ні, цього навіть і вона не знає», — подумав Мартін.

— До речі, — озвався він, — а що ти сама скажеш про мої погляди? Тобі вони теж здаються такі радикальні?

Він дивився їй просто в очі і ждав відповіді.

— Мені вони здаються... ну... сумнівними, — відповіла нарешті дівчина.

Цим було сказано все. Мартін відчув, що життя стає таким сірим, що навіть забув за пропоновану роботу. А Рут, зважившись відверто сказати йому про це, погодилась терпеливо чекати відповіді до наступної нагоди.

Довго чекати їй не довелося. У Мартіна до неї теж було запитання: йому хотілося з'ясувати наскільки міцна її віра в нього. І через тиждень кожен з них дізнався про те, що його цікавило. Мартін прискорив цю розмову, прочитавши Рут свою «Ганьбу сонця».

— Ну, чому ти не хочеш стати репортером? — вигукнула вона, коли він скінчив. — Ти так любиш писати, що, я певна, добився б успіху. А згодом міг би зробитись відомим журналістом. Деякі спеціальні кореспонденти заробляють багато грошей, а поле їхньої діяльності — весь світ. Їх посилають скрізь — у серце Африки, от як Стенлі [17], брати інтерв'ю у папи, досліджувати невідомі куточки Тібету.

— Отже, тобі не подобається моя стаття? — спитав Мартін. — Ти гадаєш, що в найкращому разі я міг би стати тільки журналістом, але ніяк не письменником?

— Ні, ні, мені стаття дуже подобається. Вона чудова. Тільки, боюся, занадто важка для звичайних читачів, принаймні для мене. Вона звучить прекрасно, але я її не розумію. Занадто багато спеціальної термінології. Бачиш, милий, ти занадто любиш крайності, і те, що ясно тобі, може бути зовсім не ясне іншим.

— Так, у статті багато філософських термінів, — тільки й міг він відказати.

Мартін ще був схвильований читанням статті, де він висловив найзріліші свої думки, і присуд Рут приголомшив його.

— Може, це й невдало написано, — мовив він. — Але невже тебе нічого тут не вразило, в самій ідеї?

Дівчина похитала головою.

— Ні, це так не схоже на все, що я досі читала. Я читала Метерлінка і розуміла його.

— Його містицизм — ти це розуміла? — здивувався Мартін.

— Так. А от твого нападу на нього не розумію. Звісна річ, коли говорити про оригінальність...

Він спинив її нетерплячим рухом, але нічого не сказав. І лиш перегодом почув раптом, що вона щось говорить.

— Кінець кінцем, твоя творчість — тільки забавка для тебе, — сказала Рут. — Але чи не годі вже бавитись? Пора серйозно подумати про життя, про наше життя, Мартіне. Досі ти жив тільки для себе.

— Ти хочеш, щоб я пішов служити? — запитав він.

— Так. Батько пропонує...

— Знаю, знаю, — перебив він, — але я от що хотів би знати: ти вже не віриш у мене?

Рут мовчки потиснула йому руку, а очі їй зайшли слізьми.

— У твоє писання, любий, — визнала вона майже пошепки.

— Ти прочитала чимало моїх творів, — різко провадив він далі. — Якої ти думки про них? Що вони зовсім бездарні? Як вони проти чиїх інших творів?

— Але інші свої твори продають, а ти... ні.

— Це не відповідь на моє запитання. Ти не віриш, що література — моє покликання?

— Ну, гаразд, я відповім, — через силу промовила Рут. — Я не вірю, що ти можеш стати письменником. Не гнівайся на мене, любий. Ти сам змусив мене це сказати. А ти ж знаєш, що на літературі я розуміюся більше за тебе.

— Так, ти бакалавр мистецтв, — замислено сказав Мартін, — повинна розумітися... Але це ще не все, — почав він після важкої для обох мовчанки. — Я знаю свої сили. Ніхто не знає цього, крім мене. Я певен, що доб'юся успіху. Подолаю всі перешкоди. Мене палить огнем усе те, що я маю сказати в поезіях, оповіданнях чи статтях. Але я не прошу тебе вірити в це. Я не прошу тебе вірити в мене чи в моє писання. Я прошу тільки любити мене і вірити в наше кохання. Я прохав тебе почекати два роки. Один рік уже минає, але я відчуваю всією душею, що ще до кінця другого доб'юся успіху. Пам'ятаєш, ти якось сказала, що перше ніж писати, треба вчитися. І я вчився. Я довбав науку, натоптував себе знаннями, звідки тільки міг. Я знав, що ти чекаєш на мене, і ніде не відступав. Чи ти повіриш — я забув навіть, що таке спокійний сон. Мені здається, що мільйони років минули з тієї пори, як я достатньо спав і прокидався тоді, коли висипався. Тепер мене завжди будить будильник. Коли б я не ліг, — рано чи пізно, я ставлю його на певну годину. Це останнє, що я свідомо роблю перед сном: накручую годинника і гашу лампу. Коли мене клонить на сон, я заміняю важку книжку на легшу. А коли й над тією починаю куняти, б'ю себе кулаком по голові, щоб прогнати дрімоту. Якось я читав оповідання про людину, що боялася спати, — пам'ятаєш, у Кіплінга. Ця людина прилаштувала коло себе шпору, і коли сон змагав її, залізні зубці впивались їй у голе тіло. Я роблю те саме. Я дивлюся на годинник і вирішую, що до півночі, чи до першої, другої, чи третьої години шпору не можна відкидати. І вона не дає мені спати аж до визначеного часу. З цією шпорою я не розлучаюсь уже багато місяців. Я дійшов до того, що спати п'ять з половиною годин вважаю за недозволенну розкіш. Тепер я сплю лише чотири години. Я зголоднів за сном. Бувають хвилини, коли в мене з безсоння все плутається в голові, коли смерть з її вічним спокоєм видається блаженством, і тоді мені пригадуються слова Лонгфелло:

Звісно, це дурниці. Все це від нервів, від перевтоми. Але навіщо я роблю це? Ради тебе. Щоб швидше відбути учнівство, щоб прискорити успіх. І я вже відбув своє учнівство. Тепер я добре озброєний. Запевняю тебе, що за місяць я встигаю засвоїти більше, ніж звичайний студент за рік. Я це знаю, можеш мені повірити. Я б не казав тобі цього, але мені страшенно хочеться, щоб ти мене зрозуміла. Це не хвастощі. Свої досягнення я виміряю прочитаними книжками. Тепер уже твої брати — темні дикуни проти мене, а всі знання я здобув із книжок у ті години, коли вони мирно спали. Колись я хотів прославитися. Тепер слава для мене — пусте. Я хочу тебе, ти потрібніша мені за їжу, одяг, славу. Я мрію покласти голову тобі на груди і спати довго, довго, цілу вічність. І менше як за рік моя мрія здійсниться.

Його сила наче хвилею заливала її, що більше опиралася, то дужче вабило її до нього. Сила, яка завжди струмувала від нього до неї, буяла тепер у його схвильованому голосі, блискучих очах, у тій величезній життєвій і розумовій енергії, що клекотіла в ньому. І на мить, на одну-єдину мить Рут відчула розколину в своїй непохитності і крізь неї побачила справжнього Мартіна Ідена, піднесеного і непереможного. І як на приборкувачів диких звірів часом находять хвилини сумніву, так і їй на мить здалося неможливим приборкати невгамовний дух цієї людини.

— І ще одне, — провадив Мартін далі. — От ти кохаєш мене, а чому? Якраз та сила, що спонукує мене писати, і збуджує твою любов. Ти любиш мене тому, що я не схожий на всіх тих, кого ти знаєш і могла б полюбити. Я не створений для контори й рахівництва, для дріб'язкових справ і судової тяганини. Примусиш мене робити все це, примусиш стати таким, як усі інші, виконувати їхні обов'язки, дихати тим самим повітрям, поділяти їхні погляди — і зникне вся різниця, зникну я, зникне те, що ти кохаєш. Моє бажання писати — це моя найжиттєвіша сила. Коли б я був недотепою і не мав бажання писати, ти ніколи не покохала б мене.