— Вона вже зробила своє, — мовив Мартін, коли Рут умостилась на його піджаку, а він простягся просто на теплій землі. Приємний запах трави долинав йому до мозку і розбурхував потік думок, що переходили від поодиноких фактів до узагальнень. — Вона виправдала вже своє призначення, — казав він далі, ніжно торкаючись сухої трави. — Вона прокинулась до життя під вологою зимових злив, боролася з весняними хуртовинами, цвіла й вабила до себе комах та бджіл, розкидала своє насіння і, виконавши свій обов'язок...

— Чому ви дивитесь на все так страшенно практично? — перебила його Рут.

— Та, певно, тому, що вивчаю теорію еволюції. Щиро кажучи, у мене ж це тільки розкрилися очі на світ.

— Проте мені здається, що ви перестали бачити красу, ставши таким практичним. Ви руйнуєте красу, як хлопчик, що ловить метеликів і стирає пилок з їхніх чудових крилець.

Він похитав головою.

— Краса має своє значення, але досі я цього не знав. Мені подобалось красиве просто тому, що воно красиве, та й годі. Я не розумів, що воно таке, краса. Але тепер розумію, чи, вірніш, починаю розуміти. Ця трава стала для мене куди прекрасніша, відколи я знаю, чому вона така, відколи я довідався про всю ту приховану дію сонця, дощу й землі, яка потрібна була, щоб на цьому пагорку виросла трава. Адже в історії кожної травинки є своя романтика, навіть свої пригоди. Думка про це бентежить мене. Коли я уявляю собі гру енергії й матерії і всю цю велику життєву боротьбу, мені здається, що я міг би написати цілу поему про траву.

— Як гарно ви говорите! — неуважно сказала Рут, але він помітив, що вона допитливо дивиться на нього.

Мартін на мить зніяковів і почервонів.

— Я радий, що хоч трохи навчився говорити, — пробурмотів він. — Мені ж так багато хочеться сказати. Але все це таке велике, що я не знаходжу слів. Іноді мені здається, що все життя, весь світ сповнили мою душу і жадають, щоб я говорив за них. Я відчуваю — хоч і не можу того пояснити — я відчуваю всю оцю велич, а коли починаю говорити, мурмочу, як мала дитина.

Нелегка це річ — втілити свої думки й почуття в такі слова, щоб той, хто читає чи слухає їх, знов перетворив їх у думки й почуття. І це велична річ. Ось я зариваюсь лицем у траву, і від пахощів її в мені розбуджується безліч думок і образів. Це ж пахощі всесвіту! Я чую сміх і пісню, щастя й горе, боротьбу і смерть. Від запаху трави в мене перед очима постають яскраві видива, і я хотів би розповісти про них вам і цілому світові. Але як то зробити? Язик мій зв'язаний. Оце тільки я хотів вам розповісти, як впливає на мене запах трави, і не зміг. Вийшло щось бліде й невиразне. Мої слова це безсилий белькіт. А я задихаюсь від бажання говорити! — Мартін розпачливо підніс руки. — Ні, це неможливо. Цього не зрозуміти, не передати словами!

— Одначе ви таки гарно говорите, — знову мовила Рут. — Просто дивно, яких успіхів досягли ви за той короткий час, що я вас знаю. Містер Бетлер — блискучий промовець, партійне керівництво штату завжди запрошує його виступати з передвиборними промовами. А от учора за обідом ви говорили не гірше від нього. Тільки він стриманіший. Ви занадто гарячкуєте, але згодом це мине. З вас міг би вийти добрий оратор. Взагалі б ви далеко пішли... якби схотіли. У вас є сила. Я певна, що ви могли б вести за собою людей, та й взагалі, за що б ви не взялися, вам усе далося б так само легко, як і граматика. З вас був би добрий адвокат, чудовий політичний діяч. Ніщо не заважає вам досягти такого самого успіху, якого досяг і містер Бетлер. І до того без катару, — додала вона всміхаючись.

Так вони розмовляли й далі. Рут лагідно-переконливим тоном знов доводила йому потребу в систематичній освіті і користь латини — мови, що лежить у підвалинах всякої професії. Вона змальовувала йому свій ідеал чоловіка й мужчини, цілком списаний з її батька і доповнений деякими рисочками, безперечно, від містера Бетлера. Лежачи на спині, Мартін уважно слухав і з насолодою стежив за кожним порухом її губ, але мозок його не сприймав слів. У її картині не було нічого привабливого, і до його гострої любовної туги домішувався тупий біль розчарування. Жодним словом Рут не згадала про його літературну працю, і принесені рукописи лежали забуті на землі.

Нарешті, коли вона замовкла, Мартін глянув, чи не низько спустилося сонце, і почав збирати рукописи, тим самим нагадавши про них.

— Ой, я й забула, — спохопилася Рут. — А мені так хочеться послухати.

Марин прочитав їй оповідання, як він гадав, одне з найкращих. Він назвав його «Вино життя», і те сп'яніння, що охопило його під час писання, він відчув і тепер. У самому задумі оповідання була своєрідна чарівність, а він ще намагався підсилити її яскравими словами й барвами. Запал, з яким Іден писав цю річ, ожив знову й пойняв його так владно, що він став глухий і сліпий на вади твору. Але не так було з Рут. Її досвідчене вухо вловлювало всі невдалі місця й перебільшення, надмірний пафос новака, порушення ритмічної будови фрази. А втім, вона взагалі не завважувала ніякого ритму, хіба що іноді оповідь ставала занадто пишною і неприємно разила її дилетантизмом. «Дилетантизм» — то й був її остаточний висновок, хоч про це Рут не сказала. Навпаки, коли Мартін скінчив, вона відзначила кілька дрібних недоглядів і сказала, що в цілому оповідання їй подобається.

Проте Мартін був розчарований. Її критичні зауваження були слушні, він визнавав це. Однак він показував їй свою працю не для школярських поправок. Суть же не в них. Про таке можна було б і не говорити. Він міг би їх, зрештою, виправити, він може навчитися їх виправляти. Але ж він узяв із життя щось велике і спробував його втілити в своєму оповіданні. І саме цим великим він хотів поділитися з нею, а не будовою речень і вживанням крапок та ком. Він хотів, щоб Рут разом з ним відчула те велике, що він бачив власними очима, осягнув власним розумом і власною рукою виклав на папері. Що ж, певно, йому не пощастило передати це. Може, редактори й мають рацію. Він відчував велике, але висловити його не зумів. І, приховавши своє розчарування, Мартін так легко погодився з її критикою, що Рут і не здогадалася, яке прикре почуття облягло його душу.

— А це оповідання я назвав «Казан», — мовив він, розгортаючи ще один рукопис — Уже п'ять журналів відхилили його, хоч мені воно здається непоганим. Правда, сам я собі не суддя, однак, по-моєму, щось у ньому є справжнє. Вас, може, це й не вразить так, як мене... Але воно коротеньке — всього дві тисячі слів.

— Який жах! — вигукнула вона, коли Мартін скінчив читати. — Це жах, невимовний жах!

З потаємним задоволенням дивився він на її бліде лице, розширені очі й стиснуті руки. Цим разом пощастило. Він зумів передати їй гру своєї уяви й своїх почувань. Він досяг мети. То байдуже, чи сподобалось їй оповідання, — важливо те, що воно її вразило, захопило й опанувало, примусило слухати, забувши про деталі.

— Це життя, — сказав він, — а життя не все прекрасне. А втім, може, це моє дивацтво — вбачати в цьому красу? Хоч мені вона видається у сто разів більшою тут, аніж...

— Але чому ця нещасна жінка не могла... — перебила його Рут. І, не висловивши до кінця свого протесту, вигукнула: — О! Це низько, негарно, брудно!

На мить Мартінові здалося, що серце йому завмерло. Брудно! Цього він аж ніяк не сподівався. Такого він і на думці не мав. Усе оповідання постало перед ним у вогненних літерах, і серед цього сліпучого блиску він даремно шукав якогось бруду. І от серце знов забилось йому в грудях. Совість його була спокійна.

— Чому ви не вибрали приємнішого сюжету? — спитала Рут. — Ми знаємо, що на світі багато бруду, але це ж не підстава...

Вона обурено говорила й далі, але він уже не слухав її. Усміхався сам до себе, дивлячись на її дівоче, невинне личко, таке невинне, що своєю чистотою воно ніби осявало душу Мартінові, стирало з неї всі плями і мовби занурювало її в небесне сяйво, холодне й оксамитово-ніжне, як світло зір. «Ми знаємо, що на світі багато бруду!» Він уявляв собі, що вона про це може «знати», і сміявся подумки, наче з веселого жарту. І вмить перед очима йому розлився цілий океан житейського бруду, який він добре знав, по якому стільки разів плавав, і Мартін простив їй, що вона не зрозуміла його оповідання. Хіба вона в цьому винна? Він дякував богові, що вона вродилась і виросла осторонь від усього цього. Зате він знав життя, знав його ницість, так само як і велич, знав, що воно прекрасне, незважаючи на весь бруд, що його вкриває, і — хай йому чорт! — він скаже про це своє слово світові. Не диво, що святі на небесах чисті й непорочні. В цьому немає їхньої заслуги. А от святі серед бруду — це вже справжнє чудо! І ради нього варто жити! Бачити, як із багна всякої кривди здіймається моральна велич, вибратися звідти самому і заліпленими брудом очима ловити перші, слабкі й далекі проблиски краси; бачити, як з тієї кволості, нікчемства й зіпсуття розквітають сила, правда і найвища духовна велич.