До каюти зайшов син доктора Заяца, Юрко.

— О, то ви обидва тут! — посміхнувся Хотенков. — Один на екрані, а другий — поруч. Щось у вас похмурий вигляд, чи не трапилось чого? — він запитливо глянув на юнака.

— Прочитайте оце повідомлення.

Хотенков узяв аркуш паперу і прочитав уголос:

— “Я — Кварта. Селище Завойовників Всесвіту. Біля гравіметра Мадараш. Надсилаємо сердечні привітання людству на Землі та екіпажам “Фотона” і “Електрона”. З радістю повідомляю, що ми успішно закінчили першу плавку і відлили першу плиту зовнішньої оболонки “Променя”. За її електроімпульсну обробку взялися товариші Ватсон, Цаген та Балдік. Лінія передачі електричного струму з Селища Невидимих працює бездоганно…”

Хотенков запитливо подивився на молодого Заяца:

— Така радісна звістка, а ви хмуритесь? — Читайте далі, прошу, — сказав Юрко.

— “Краус, якого, як я вже повідомляв, було знайдено біля Затоки Справедливості, справді повертався до нас.

Його показання підтвердило обслідування шляху, яким він рухався. Це була дійсно єдино можлива дорога, яка вела до Селища Завойовників… Тінь недовіри на його слова кидає тільки те, шо трупа Мак-Гарді у вказаному місці не виявлено. Мабуть, його поховала трясовина на березі Нової Волги… Краус твердить, що став членом “Братства” тільки по дорозі на Проксіму. Спокусив його буцімто Мак-Гарді. Це ймовірно, бо третьою людиною, про яку згадував вмираючий у Африці, був, напевно, Діт-ріхсон… Краус повідомив нас також, що не всі члени злочинного “Братства сильної руки” ховались на східному узбережжі Південної Африки, де вибухнула атомна бомба. Один з них — Йонес, який перешкодив академіку Тараб-кіну оживити замерзлого неандертальця, — живе у Тібеті і працює в лікарні під іменем “доктор Лікургос”, двоє інших — Кчакі та Рандек, — цілком імовірно, і досі живуть у Місті Щастя, на території колишньої Сахари. Уважно стежимо за Краусом. Він дуже старанний, допомагає нам з усієї сили, і ми йому в цьому не чинимо перешкод. Після повернення додому передамо його Всесвітній Академії наук для рішення питання про його долю. Якщо підтвердиться, що ніяких злочинів на своїй совісті він не має, пропонуємо його помилувати… Молодий квартянин Кса-верій до нас уже зовсім звик. Охоче наслідує наші рухи і буває дуже милий, коли на своїх коротких ногах викгвеус…”

Хотенков здивувався:

— Що це означає — “викгвеус”?

— Не знаю, але я переписав точно. Все подальше також незрозуміле, не було смислу навіть переписувати. Деякі знаки не вдасться розшифрувати взагалі… Саме це й збентежило мене.

— Передача триває?

— Коли я йшов до вас, — ще передавали, — кивнув Юрко.

— Негайно повідомте Кварту, а я тим часом огляну наш астрогравіметр… Почекайте, запитайте також Всесвітню Академію, чи має їхній прийом такі ж спотворення, як у нас.

Хотенков швидко оглянув апаратуру. Все було гаразд. І однак на контрольній стрічці гравіметра замість правильних знаків була якась плутанина.

— Дуже дивно! — знизав плечима доктор Заяц — Лишається припустити одне з двох: або в них зіпсувався передавач, або щось коїться з гравітаційним полем між нами й Квартою…

Але через кілька годин з Землі надійшла звістка, яка абсолютно виключала обидва припущення:

— “Наші астрогравіметри прийняли все повідомлення без перешкод”.

— Нічого не розумію! — пригнічено сказав доктор Заяц.

Мак-Гарді відчув різкий біль, насилу розплющив очі й зойкнув з жаху. Над ним схилилось кілька дивних створінь з обличчями шимпанзе. Одне з них клало йому на груди жмут трави, змочений жовтою грязюкою.

Поранений знепритомнів. А коли прийшов до пам’яті і боязко розплющив очі, він уже був один. Лежав у густій траві під високим деревом.

“Краус… Де Краус?..” — промайнуло у нього в голові.

Мак-Гарді підвівся на руках, озирнувся. Навколо шумів дикий праліс, а по небу пливли хмари з райдужними краями. На деякій відстані від нього гойдалися під вітром і хилилися до землі під вагою блакитних ягід гілки низенького куща. Поранений майже підсвідомо поповз туди, зірвав і через силу проковтнув кілька плодів.

Аж тепер він усвідомив, що лежить у джунглях сам-самісінький, без надії на порятунок. Очевидно, Краус загинув при перестрілці. А може, таки поплив човном?

У Мак-Гарді паморочилося в голові, до пекучого болю в грудях приєднувалась нестерпна спрага. Напружуючи останні сили, він поповз через хащі туди, звідки чувся плюскіт струмка. Нарешті добрався до берега, зсунувся на череві до води й пожадливо напився. Йому зразу полегшало.

За кілька днів Мак-Гарді настільки зміцнів, що вже міг сяк-так пересуватись. Біль у грудях поступово вщухав. Прострелені легені напрочуд швидко загоювались, — можливо, допомогла грязюка, яку приклали йому до рани крилаті тубільці. Але ті ж тубільці, мабуть, потягли його рушницю. Мак-Гарді довго розшукував її, але знайти не міг.

“Повернусь у гори! — вирішив він кінець кінцем. — В Райській долині вистачить солодких плодів і смачного м’яса. Буду там захищений від ящерів, а можливо, й “Ластівку” відшукаю. Вночі людина погано орієнтується, — може, вулкани вибухнули трохи далі, ніж нам здалось…

Але як я туди доберусь?.. — пронизала мозок страшна думка — Немає човна, немає зброї… Немає нічого!”

І ось він стоїть з голими руками, — сам-самісінький, покинутий напризволяще серед незнайомої підступної природи, — жалюгідний кандидат у володарі Всесвіту.

Вечір. Час відпочинку. Всі мешканці Селища Завойовників Всесвіту зібрались у клубі. Уважно слухають.

…Течія винесла мене в море… — тихо розповідає Краус. — Побоюючись бурі, я весь час тримався берега. Вітрило з шматка брезенту підганяло мій гумовий човен при попутному вітрі.

Спочатку я подорожував добре. Однак настав день, коли в мене закінчились консерви. Поки я плив уздовж порослого лісом узбережжя, було ще сяк-так. Але берег ставав дедалі пустельнішим, джунглі відсувались у глиб континенту, а їхнє місце займала неозора піщана пустеля.

Якось вранці несподівано налетів рвучкий вітер, підхопив мене і з неймовірною швидкістю погнав просто в море. Почався справжній шторм.

В задній частині мого гумового човна був закапелок, де я зберігав свої жалюгідні запаси, порожні консервні бляшанки та міх з водою. Я заліз туди, затягнув над собою парус і, скоцюрбившись, чекав, що буде.

Човен, мов несамовитий, підстрибував на гребенях хвиль; мене перекидало з боку на бік. Кожна хвилина здавалась мені вічністю, а я ж отак метлявся морем кілька годин!

Нарешті щось підо мною затріщало… Удар!.. Я знепритомнів…

Прийшовши до пам’яті, я обмацав собі руки й ноги… Ой леле! Ліва нога була зламана. Я лежав у мокрій траві на узліссі. Мабуть, збігло чимало часу, бо море, відступивши від берегів, уже заспокоїлось. — Мій човен! — вигукнув я в розпачі. Стогнучи від нестерпного болю в нозі, я плазував околицями, оглядаючи зарості. Результати розшуків були скромні і все ж досить втішні: у гущавині, досить далеко від берега, я знайшов кілька порожніх бляшанок та електричний ліхтарик. Це могло означати, що човен десь недалеко. Мабуть, його підхопив ураган та й закинув кудись на дерево.

Я трошки заспокоївся і заходився біля ноги. Удар припав на голінку: вона зламалась якраз посередині. Вирівнявши кістку, я обгорнув ногу листям і прив’язав до неї ліанами шматок кори. Звичайно, це було не так просто, як я розповідаю; поки мені пощастило виконати цю операцію, я не раз зомлівав від болю.

Виготувавши милиці з сучкуватих дрючків і перепочивши, вирушив на подальші розшуки. Я знайшов ще кілька консервних бляшанок, але човна ніде не було. Мені не хотілося навіть припустити, що його могло занести в море.

Наближалась ніч, а я все ще не знав, де і як переночую. Коли б я був здоровий, то розшукав би човен і перетворив його на примітивний намет або забрався б на дерево. Я цього не міг зробити. А спати на землі небезпечно — може розтерзати перший-ліпший хижак. Отже, лишалось тільки одне: викопати яму, як це роблять дикуни, й прикрити її дрюччям.