— Справді, ви маєте рацію, Алено, — погодився Навратіл. — Тепер я пригадую, що він до клубу не ходить. Коли я з ним хотів поговорити вільної години, то знаходив його або в кабінеті, або в обсерваторії, де він мовчки спостерігав за роботою іншої зміни.

— Може, він невиправний відлюдник? — сказала Алена.

— Справа не в цьому, — заперечив Северсон. — Хто був більшим відлюдником, аніж я колись? Особливо після пробудження. А тепер самотність, мабуть, призвела б мене до божевілля. Хіба може існувати на світі людина, яка б у цій нескінченній ночі не засумувала за людським товариством?.. Коли подумаю, що оце зараз я б летів тут зовсім один, то аж здригаюсь від жаху.

— Ваша правда, Лайфе! — задумливо сказав Навратіл. — Чому ж тоді він нас уникає?.. Можливо, не може забути наших колишніх суперечок? Або не довіряє нам?

— Можливо, побоюється, що ми не довіряємо йому! — різко сказав Северсон.

Навратіл поглянув на нього здивовано:

— Ви так гадаєте? Як йому взагалі може спасти на думку щось подібне? Але якщо так… Ні, я поговорю з ним і прямо запитаю, чому він нас уникає.

Через двадцять чотири години по тому Навратіл прийшов до клубу в глибокій задумі.

— Не знаю, що й думати, — сказав він неквапно. — Уявіть собі, відвідав я Ватсона, як обіцяв, і перш ніж я почав говорити, він привітав мене словами: “Знаю, навіщо до мене прийшли. Хочете мене запитати, чому я не ходжу розважатись до клубу? Правда?” Уявляєте, як він мене цим здивував. Тоді я кажу: “Так, я не розумію вашої любові до самотності. Одне наше моравське прислів’я говорить: “Де є димар, там і піч, де є люди, там і веселощі, й розмови”. Англійською мовою, правда, не римується, але воно все-таки лишається правдою. Колись у нас на селі любили погомоніти біля печі, особливо взимку. Господині під час бесіди пряли або дерли пір’я. Щовечора збирались старі і молоді, і повірте, у важкі часи їм ставало веселіше. Самотність, любий Ватсон, шкодить…” Говорю йому всілякі слова, які впливають на почуття, переконую його науково, але він тільки похитує головою, посміхається й мовчить. “Не бійтесь, я зовсім не припускаю, що після ваших суперечок ви мені не довіряєте!” — каже він мені раптом. “Тисячу туманностей! — кажу я собі. — Ця людина або ясновидець, або читає наші думки!..” — “Що ви!” — кажу я, а сам все ще дивуюсь. А він дає мені зрозуміти, що не хоче далі розмовляти на цю тему. “Не гнівайтесь, але я поки що не можу вам сказати, чому не ходжу до клубу!” — сказав він мені на прощання… А тепер, чоловіче, суши собі голову, що він там замислив…

— Чудій! — посміхнулась співчутливо Алена. — Мабуть, у нього надто хворобливе самолюбство.

Розповідь Навратіла справила на Северсона дуже сильне враження. Він одразу ж пригадав загадковий лист і свою розмову з праплемінником.

“Мабуть-таки, Дітріхсон спілкується саме з Ватсоном!.. Може, вони вже замислили щось злочинне?”

Підозра швидко зростала й міцніла: так, Олаф, безперечно, не сказав правди. Один він навряд чи міг би заподіяти експедиції багато шкоди, але два злочинці вже становлять велику небезпеку. Мовчати — означало стати їхнім спільником; виказати Ватсона — значить виказати і свого родича…

Северсон крутився на ліжку з боку на бік, голова в нього палала.

“Викажу! — вирішив він після важкої душевної боротьби… — Але як я доведу, що вони — злочинці? — подумав він раптом. Записку Дітріхсон знищив, інших речових доказів нема. Обидва відмовляться від усього і скажуть, що я божевільний. Нарешті вчені скорше повірять своїм колегам, аніж незнайомому гостеві з минулого…”

“Алена… Алена — мій єдиний порятунок… Вона мені, безперечно, повірить… Але не можна розповісти й їй; вона не подарує того, що я так довго замовчував, так довго крився перед нею…”

За всю ніч Северсон так і не склепив очей, але нічого путнього придумати не міг. На світанку він вирішив відкласти розв’язання проблеми на вечір; увечері — на другий день; потім — на майбутній тиждень… І так потекли місяць за місяцем.

А тим часом життя у крихітному самотньому світі в міжзоряному просторі минало спокійно, без великих пригод. З Землі надходили звістки про нові успіхи людства в боротьбі з природою, а з планети Ікс — незрозумілі програми з верескливою музикою. Вона здавалась увесь час однаковою, тільки чутність трохи поліпшилась.

Северсон ще коли-не-коли дорікав собі за боягузтво й нерішучість, але його нечиста совість вже повільно засинала. Проте одного разу трапилась подія, яка знову збудила його тривогу.

— Чи хоч усвідомлюєте ви, Лайфе, що вже скоро рік, як ми летимо Всесвітом? — сказала якось Алена.

— Час тягнеться повільно лише для нероб, а ми не можемо поскаржитись на брак роботи! — засміявся він у відповідь. — Скільки Клопоту завдає нам сама тільки кухня! Робінзону було легко: забив якусь тварину, підсмажив, та й годі; моя мама готувала страви за кулінарною книжкою, де було написано: “Візьми три яєчка, півкіло-грама борошна і сто грамів цукру…” Вона, мабуть, за голову схопилася б, коли б прочитала наші “кухарські настанови”: “Візьми атоми вуглецю, додай до них стільки та стільки електронів і нагрівай під тиском три тисячі атмосфер”. А це ж ще дуже просто!

— Та додайте, що в нашій їдальні в світі невагомості кожен спочатку повинен навчитись їсти! — засміялась Алена. — Пригадайте, як ви кривились, коли вам вперше запропонували пити чай з пляшки через соску…

Дівчина раптом насторожилась: біля входу в лабораторію почувся чудний шелест. Вона зробила крок, щоб подивитись, що там діється, коли це двері раптом рвучко відчинились.

До кімнати заплив Дітріхсон. Його очі гарячково палали, скуйовджене волосся розвівалось навколо голови. Тремтячими руками він притримувався за одвірок і невидющим поглядом тупо дивився в лабораторію.

— Доктор Свозилова, врятуйте мене! — прошепотів він нарешті.

Коли Северсон та Алена кинулись до нього, Дітріхсон був уже непритомний. Голова в нього палала.

Результат медичного огляду був несподіваний: важке вірусне запалення мозкових оболонок.

— Заразне захворювання… Як це могло трапитись? — похитав головою Навратіл.

— Та ще й у наш час, коли заразних хвороб немає вже навіть на Землі! — додала Молодінова. — Тим більш дивно це тут, у герметичному приміщенні, яке ми так старанно перевіряли.

— Лишається припустити, що Дітріхсон носив у собі інфекцію ще до початку подорожі, — висловив здогад Шайнер.

— Це неможливо, — запротестував Вроцлавський. — Як ви знаєте, я був присутній при медичному огляді Дітріхсона перед стартом і можу заприсягтись, що огляд було проведено так само грунтовно, як і у всіх. Ніяких шкідливих мікроорганізмів не було виявлено.

Академік Навратіл поклав на стіл кілька знімків.

— А оці проби все-таки ясно показують цілу колонію вірусів у небезпечній близькості до кори головного мозку. Товариш Шайнер, безперечно, правий. Тепер пригадую, що вчора перед початком зміни Дітріхсон зайшов до мене і попросив, щоб замість нього в електростанції почергував академік Ватсон, — мовляв, той погодився. Дітріхсон посилався на те, що почуває себе не гаразд. Одверто кажучи, я подумав, що він трохи симулює, бо видавався він здоровим…

При нагадуванні про Ватсона у Северсона сильно закалатало серце.

“Чому Олаф попросив саме його? — промайнуло в голові. — Очевидно, вони зустрічались таємно… Чи не причетний часом Ватсон до цього захворювання?.. Ні, тепер уже мовчати не можна… Треба розповісти все Алені… Все?.. І про Дітріхсона?.. Ні, його поки що чіпати не треба. Все одно він хворий, отже, нешкідливий”.

Алена, виконуючи обов’язки лікаря, перебувала більшу частину часу біля хворого. Северсон нудився. Він тепер рідко коли зазирав до клубу і своє дозвілля проводив у бібліотеці, а вечорами, лягаючи спати, обмірковував, як розповісти про свою таємницю Алені. Він старанно обдумував кожну фразу, навіть кожне слово, намагаючись передбачити запитання й відповіді Алени.