— Вісімдесят тисяч — і кінець!

— Як це? Який кінець?

— Зверх п’ятдесяти тисяч швидкість наростала нерегулярно, а хвилину тому ракета замовкла зовсім.

Навратіл зблід:

— Не може бути, щоб здійснилось пророкування Ватсона! Хіба це можливо, щоб тіло, яке летить з швидкістю близько сто тисяч кілометрів на секунду, розпалось на атоми?!

— Даруйте, я перевірю апарати, чи не трапилось якогось пошкодження, і за хвилину викличу вас знову, — перепросив Шайнер, і його обличчя зникло з екрана телевізора.

Навратіл підвівся з крісла і почав нервово походжати по кімнаті.

Нарешті заблимало червоне світло виклику.

— На жаль, не можу вас нічим порадувати, — сухо сказав Шайнер. — 3 приймачем усе гаразд, а ракета мовчить. Навряд чи можна припустити, що зіпсувалась апаратура. Для гарантії ми встановили три автоматичні передавачі; коли б вийшов з ладу один, ми чули б сигнали інших.

— Отже, ви теж припускаєте, що ракета вибухнула під впливом надмірної швидкості? — стурбовано запитав Навратіл.

— Звичайно, ні. Навпаки, я переконаний, що ваш проект нас не підведе.

Навратіл гірко посміхнувся:

— А от підвів, та ще й у найважливішому пункті. Якщо не можна досягнути швидкості понад вісімдесят тисяч кілометрів на секунду, значить, увесь мій проект нездійсненний. Незважаючи на те, що нам вдалося продовжити людське життя, вирушати в космічну подорож, яка триватиме двадцять років, немислимо.

— Не втрачайте надії. Завдяки моїй передбачливості ми маємо змогу повторити дослід! — пожартував Шайнер, намагаючись підбадьорити приятеля.

— А якщо не перейдемо через оті вісімдесят тисяч?

— Значить, спробу завоювати сусідню сонячну систему пересунемо трошки в майбутнє. А натомість — вирушимо в бій у іншому напрямку. Недослідженого перед нами ще багато.

До однієї з дослідницьких лабораторій підземного металургійного заводу в кратері Тіхо зайшов чоловік у білому халаті, обвів поглядом завалені приладами столи і, хоч нікого не побачив, дуже тихо запитав:

— Дітріхсон, ви тут?

— Так, тут і чекаю на вас, — раптом з’явився серед апаратів високий стрункий чоловік з трохи відстовбурченими вухами й густими бровами.

— Побоююсь, що ми зайшли надто далеко. Ми могли б змусити Фаухера мовчати й іншим способом.

— Невже їм вдалось повернути його до життя? — злякано запитав Дітріхсон.

— Ні, але трапилось ще гірше. При детальному дослідженні виявлено, що скафандр був пошкоджений ще до того, як Фаухер вирушив у путь. Якби він загинув зразу біля валу кратера, в цьому не було б нічого дивного. На жаль, костюм розірвався пізніше, аніж ми припускали, і тепер ніхто не може збагнути, чого Фаухера понесло в гори… Нам загрожує небезпека, що схованку буде виявлено: Чан-су наполягає, щоб скелі, де загинув Фаухер, були обшукані якнайпильніше.

— Треба якомога швидше завалити вхід до схованки. Східний бік валу тепер в тіні, так що ми доберемось туди непомітно. Прожекторів можна не вмикати: цілком вистачить відбитого світла з протилежного валу… Їдьмо негайно!

— Якщо хочете, — їдьте, але без мене! — рішуче сказав відвідувач. — Я не хочу скінчити так, як Фаухер.

— Обережніше, приятелю! Ви якраз і йдете його шляхом… Чи не погрожуєте ви зрадою? — глузливо запитав Дітріхсон.

— Ні, я не донощик. Але весь наш план оволодіти невідомою планетою вважаю безглуздям. Я скорше примирюсь з тим, що ми вже ніколи не досягнемо могутності наших батьків. Добре вам говорити: “Divide et impera!” — “Поділяй і володарюй!” — але це вже не так легко робиться, як нам хотілося б.

— Бачу, що ви незабаром вийдете з гри, боягузе! — прошипів Дітріхсон і одвернувся.

Стан здоров’я Северсона настільки поліпшився, що хворий уже без особливих зусиль пересувався по лікарні, але, незважаючи на це, йому влаштували грунтовний медичний огляд за участю Наташі Орлової, що спеціально задля цього прилетіла з Москви на Місяць.

— Все гаразд! — запевняла вона Алену Свозилову, яка все ще тремтіла за життя Северсона. — Він просто перехвилювався, тому й стався припадок.

— А може, на нього несприятливо вплинули незвичні умови життя на Місяці?

— Гадаю, що ні. Скафандри прекрасно дотримують потрібну температуру, не пропускають космічних променів. З цього боку йому не загрожує ніякої небезпеки, навіть коли зважати на те, що його організм чутливіший за наші.

Алена палко стиснула руку Орловій. Та посміхнулась, її очі говорили: “Розумію, розумію!”

— І все ж я тепер його не відпущу від себе й на крок!

Прибувши на Місяць, академік Навратіл марно шукав Алену і в обсерваторіях, і на металургійному заводі. Аж через кілька годин він знайшов її в оранжереї. Вона гуляла з Северсоном серед пишних, химерних рослин, виведених у середовищі з вшестеро меншою силою тяжіння.

— Бачу, що ви хворобам не скоряєтесь! — привітав Северсона Навратіл.

— А це тому, — пожартував Северсон, — що я хочу взяти участь у випробуванні ракети. Дозволите?

Навратіл почухав потилицю:

— Ой друже, вирішальне слово мають лікарі. Запитайте Наташу. Я особисто нічого не маю проти, але попереджаю заздалегідь: багато надій на спробу не покладайте.

— Чому? — здивувався Северсон.

Алена, стоячи за його спиною, щосили моргала академікові, щоб той не продовжував розмову.

— А тому, щоб ви не розчарувались при можливій невдачі.

Наташа Орлова, звісно, заборонила Северсону навіть думати про експериментальну ракету. Пацієнт, мовляв, ще потребує повного спокою; пацієнт буде хвилюватись, отже, хай собі лежить та чекає, поки спроба закінчиться, а тоді йому все розкажуть.

Як не сперечався Северсон, йому довелося скоритись.

Експериментальна ракета академіка Навратіла готова до старту.

Представники президії Всесвітньої Академії наук сидять біля приймачів у приміщенні поблизу стартової естакади. Ватсон, поглядаючи на металеву сигару, яка зараз помчить у темний Всесвіт, іронічно посміхається.

— Старт! — розрізає напружену тишу голос Навратіла.

Червоне полум’я на естакаді; ракета, що зникає в неозорій далині, — це вже багатократно бачена, цілком прозаїчна картина. І все ж сьогодні кожен стежить за нею напружено, з хвилюванням. Очі ще довго не можуть відірватись від того місця, де розпливається останній слід міжзоряного мандрівника, який ніколи не повернеться назад.

Періодичні сигнали радіопередавача ракети монотонно відбивають час, як метроном. Тільки дуже чутливе вухо розрізнить збільшення інтервалів між окремими звуками.

Ватсон витягає з кишені записну книжку і спокійно читає свої зазначки. Швидкість — мізерна, якихось там кількасот кілометрів на секунду; те, що відбувається навколо, його ще не цікавить.

Складні апарати точно вимірюють збільшення інтервалів між сигналами і з тихим шерехом перераховують їх на швидкість ракети.

Тридцять п’ять тисяч кілометрів на секунду…

Шістдесят тисяч кілометрів на секунду…

Сімдесят тисяч!

Ватсон починає скоса поглядати на циферблат покажчика.

Навратіл заплющує очі й прислухається, ніби побоюється, що ось-ось в далях Всесвіту пролунає оглушливий удар. На чолі в нього виступають холодні перлинки поту.

Шайнер почуває себе приблизно так, як родич пацієнта, покладеного на операційний стіл.

— Сімдесят тисяч п’ятсот!.. — чується тремтячий голос оператора електронно-обчислювальної машини.

— Критична мить… — шепоче академік Шайнер, стискаючи руку Навратіла.

— Вісімдесят тисяч!

Всі підводяться з крісел.

Кожен звук метронома нагадує Навратілу удар серця.

— Та… та… та… Серце не зупиняється.

А швидкість все зростає: 80 500… 81 000… 85 000… 90 000…