Нарешті, дирижабль стартував і дванадцятого травня тисяча дев’ятсот двадцять шостого року досяг полюса. Ми зробили над ним два кола, і екіпаж скинув униз прапори трьох народів: норвезький, італійський і американський. Італійські шовіністи відзначились і в цю урочисту мить: вони видобули з свого вантажу силу різноманітних прапорів, серед яких один був такий величезний, що його не змогли навіть як слід розгорнути і ледве просунули у вікно.
Після того як ми повернулися з подорожі, ті протиріччя, які виникли між Амундсеном і Нобіле на початку їхнього знайомства, ще більш загострилися. Нобіле зводив наклепи на Амундсена, де тільки міг. Усі досягнення він приписував лише собі.
Пізніше Нобіле вирішив організувати нову експедицію, але вже без Амундсена. Він побудував дирижабль “Італія” і двадцять третього травня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року вилетів з Кінгсбея до Північного полюса. “Італія” справді досягла мети, але по дорозі назад з нею трапилось нещастя. Дирижабль пропав безвісти.
Сотні радіостанцій і десятки тисяч радіолюбителів намагались піймати сигнали дирижабля. Нарешті надійшло перше повідомлення. Молодий російський радіолюбитель Шмідт в одному з глухих закутків СРСР почув сигнали: “Італія, Нобіле, Франц-Йосиф, SOS, SOS, SOS”.
Радянський уряд одразу ж повідомив уряд Італії і з свого боку негайно почав готувати рятувальну експедицію.
Звістка про катастрофу схвилювала Амундсена. Він вмить забув про колишні суперечки та образи і вирішив допомогти Нобіле.
Амундсен звернувся по телеграфу до Ельворта з проханням допомогти йому, але американський мільйонер на цей раз не виявив бажання відкрити свій гаманець. Зате допоміг французький уряд, який дав Амундсену літак “Латам”. Ми почали поспішно готуватись до вильоту.
Двічі ми відкладали старт через несприятливу погоду, а коли стало ясно, що на її покращання годі сподіватись, вирішили рискнути. Ми з власного досвіду знали, як живеться без допомоги серед вічної криги.
Непривітного, холодного дня вісімнадцятого червня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року ми стартували з Тромсе. На мене було покладено обов’язки спостерігача. Керував літаком Жульбауд, чудесний пілот, “Латам” був непоганий літак, і ми швидко просувались уперед. Узбережжя Норвегії скоро зникло з поля зору. І все б добре, але ми незабаром зайшли в непроникну, суцільну смугу туману, а радист Валетте доповів, що радіостанція не працює.
— Тоді — за компасом, увесь час на північ! — наказав Амундсен. Він сподівався знайти Нобіле десь за Шпіцбергеном.
Пілот Жульбауд повів літак усе вище й вище. Незабаром ми піднялись над туманною завісою. Невисоко з-над обрію до нас посміхнулось сонечко, розмальовуючи туман райдужними барвами. Всі зітхнули з полегшенням — тепер летіти буде краще.
— Ви вже не гніваєтесь на Нобіле? — запитав я Амундсена.
Він здивовано глянув на мене:
— Хіба я на нього коли-небудь гнівався?.. І взагалі йдеться не про Нобіле. Треба подумати про життя людей.
Радист Валетте не витримав:
— І про наше також! Не знаю, як повівся б Нобіле, коли б ми опинилися на їхньому місці!
Я теж замислювався над цим питанням. Провокаційні вибрики Нобіле під час першої експедиції замалим не коштували всім життя. Так, незважаючи на те, що начальником був досвідчений Амундсен, Нобіле втручався не в свою справу, повсякчас ліз до приладів управління дирижаблем, двічі навіть мало не висипав нас на кригу. А після закінчення експедиції Нобіле поводився просто обурливо…
Від спогадів мене відірвало повідомлення Валетте. Радист нарешті відновив зв’язок і одержав зведення, що крига біля острова Ведмежого ненадійна.
Місце нашого старту, Тромсе, було на маленькому острівці крайнього північного узбережжя Норвегії, майже на сімдесятій паралелі, а острів Ведмежий ми мали пролетіти приблизно на півдорозі до Шпіцбергену.
— Мені здається, вітер односить нас на схід, — сказав Амундсен.
Я мовчки взяв секстант і спробував виміряти висоту сонця, щоб визначити наші координати. У літаку під час бовтанки, а тим більш у Заполяр’ї, де заломлення променів дуже велике, такі виміри не дають потрібної точності. Однак і при всьому цьому я переконався, що ми справді пройдемо на схід від острова Ведмежого.
Вислухавши мої міркування, Амундсен замислився.
— Прошу, зв’яжіться з Шпіцбергеном. Але передавач знову відказав.
— Це все через поспіх! — гнівався радист Валетте. — Я не мав часу навіть оглянути радіостанцію більш-менш уважно. Добре, хоч можемо приймати радіограми, бо інакше ми були б зовсім відрізані від світу.
Я несміливо запропонував повернутись, щоб відремонтувати передавач в Тромсе або встановити новий, — на це ми втратили б щонайбільше день. Однак Валетте рішуче заявив, що зуміє знайти й усунути пошкодження самотужки. Я й досі шкодую, що не зміг тоді умовити своїх друзів. Але тепер про це вже пізно говорити.
Отже, ми летіли далі. Хоч передавач все ще мовчав, нам, здавалось, починало щастити. Перед Шпіцбергеном туман розвіявся, і ми могли зорієнтуватись. Але незабаром нас знову оточила майже непроглядна імла. Припустив дощ, який поступово перетворився на хуртовину.
Торкнувши Жульбауда за плече, Амундсен показав йому рукою, що слід набирати висоту.
Літак піднімався важко. Вітер шпурляв його на всі боки, заліплював снігом. Жульбауд обернувся до Амун-дсена і крикнув:
— Починається обледеніння!.. Елерони вже ледве рухаються!
Я запропонував вилізти на крило і оббити кригу. Амундсен про це й слухати не хотів. Однак коли пілот вигукнув, що літак втрачає управління, я не послухався Амундсенової заборони і виліз на ліве крило.
Працювати в крижаному струмені повітря було дуже важко. Незграбні рукавиці заважали, їх довелось скинути. Не можна було гаяти ні хвилини.
Сяк-так тримаючись за троси-розтяжки, я просувався між крилами, збиваючи кригу з площин палицею. З цим я впорався досить швидко, потім перебрався на праве крило літака, позбивав кригу й там.
Жульбауд подав мені знак, що хоче перевірити, чи працюють елерони. Літак почав ритмічно гойдатися у повітрі; це означало, що мої зусилля не пропали марно.
Я обережно поповз назад до кабіни. Раптом літак рвучко гойднуло, і я втратив рівновагу. Закоцюбла рука, якою я тримався за розтяжку, зрадила мене. Одчайдушно чіпляючись за слизьку площину крила, я шукав якоїсь опори, але не знаходив і з’їжджав до краю. Якусь мить я висів у повітрі. А потім літак зник у мене з очей. Я падав.
Через кільканадцять секунд я влетів у щось м’яке, наче в перину, і, мабуть, на якийсь час знепритомнів. Мене врятував товстелезний шар снігу.
Коли я отямився, то зразу ж почав видиратися з замету. Багато зусиль доклав я на це, але все-таки вибрався.
Все довкола тонуло в білому тумані, крізь який не було видно нічого вже за кілька метрів.
Куди йти?.. Що робити?.. Літак обов’язково повернеться, але мене все одно не побачать, та й приземлитися вони не зможуть.
Не лишалось нічого іншого, як вирушити в безнадійну подорож мертвою крижаною пустелею. Сидіти на одному місці означало замерзнути.
Раптом здалеку долинув гуркіт літака. Звук мотора то посилювався, то затихав.
Я вирушив у напрямку рятівного гуркоту. Шлях мені перетинали тисячі перепон, але жадоба життя гнала мене все вперед і вперед. Я обходив величезні тороси і стрибав через розколини в кризі, доки дійшов до смуги чистого моря. Зопалу я стрибнув у воду й поплив. На щастя, незабаром переді мною з туману виринули скелі.
З води я таки виліз, але йти далі вже не було сили. А мокрий одяг на мені вмить перетворився на крижаний панцер.
“Відпочити!.. Трошечки відпочити!” — благало все моє тіло.
Недалеко від себе я помітив щось схоже на невелику печеру, утворену нагромадженням криги.
“Там можна сховатись від вітру й трошки зігрітись…” — промайнула в голові моїй підступна думка.
