Здавалось, тунель не мав ні кінця ні краю. Серце моє стискалося від страху за Алену, і з кожним кроком я чекав, що мене штовхнуть у провалля. Далебі, не було ніякої радості плентатись з такими милими компаньйонами у невідомість.

Нарешті перед нами з’явився миготливо освітлений отвір, який все збільшувався, аж поки перетворився на ворота підземного храму.

Я був просто приголомшений, красою залу в надрах скелі. Прикрашену картинами стелю підтримували чудесно вирізьблені стовпи, або, скоріше, скульптурні групи фантастичних істот.

Бокові стіни храму утворювали рельєфи, розмальовані різними відтінками коричневого, жовтого й блакитного кольорів. Посередині стояли колом кам’яні брили з химерним орнаментом. В центрі кола палахкотіло блакитне полум’я, що виходило з отвору у підлозі.

Неприємні поводарі, не сказавши ні слова, посадили мене на підлогу біля підніжжя стовпа. Зі мною лишався один, а другий кудись зник.

Я напружено міркував, як мені бути, але нічого путнього придумати не міг. Через кілька хвилин повернувся мій провідник, а з ним ще кілька квартян.

Мене підвели з землі і посадили на сидіння в колі, спиною до полум’я.

Один з квартян з цікавістю поглядав на кінокамеру й прожектор у мене на грудях. Він зробив рух, ніби хотів їх узяти, але я з такою силою рвонувся, що квартянин злякано відступив.

Стоячи півколом переді мною, інші також позирали на мене з цікавістю. Вони по черзі відкривали уста, немов щось промовляли, але я не чув нічого. Мабуть, якщо вони й справді розмовляють, то нечутними для нас ультразвуками.

Квартяни мали цілком миролюбний вигляд, і це мене трошки заспокоїло.

— Де Алена? Чому ви захопили мене в полон?.. Чи, може, ви хочете мені допомогти? — запитав я голосно.

Квартяни здивовано одсунулись від мене, ніби побоюючись, що я на них накинусь. Потім, мов за наказом, посідали і широко розплющеними очима вп’ялись у моє обличчя.

Я не міг стримати посмішку:

“А, людська мова вас вражає, — подумав я, — то що ж ви скажете про спів? “Серце красуні схильне до зради…” — заспівав я арію з “Ріголетто”.

Вплив був не набагато більшим, аніж до того.

Я розлючено крикнув:

— Пустіть мене! — рвонувся, але на мене навалились; м’яко, проте досить-таки міцно, схопили за руки й за ноги. Спроба втекти не вдалась, бо я був надто кволий після чотириденного голодування.

Я пручався, поки, знесилений, не знепритомнів.

Коли я прийшов до пам’яті, то відчув, що лежу на чомусь м’якому в абсолютній темряві.

“Мабуть, усе це мені тільки приснилось!” — промайнула в мене думка.

Я швидко ввімкнув прожектор і роздивився навколо. Я був один у невеликій шестигранній камері без вікон. За підстилку мені правили кілька товстих, пухких листків невідомого дерева.

Недалеко від мене лежала купка темно-синіх плодів та кам’яний посуд, яким я одразу ж зацікавився: мене мучила спрага.

В посудині була вода, правда, теплувата, але вибору в мене не було. Спочатку я освіжив губи і обережно покуштував. А потім напився досхочу.

Одразу ж по тому я відчув голод. Плоди були близько: досить лише простягнути руку. Але хто міг би мені сказати, їстівні вони чи отруйні?

З годину я вагався, поки нарешті зважився.

“Все одно… — думав я. — Чи загину з голоду, чи отруюсь… А може, ці плоди мене врятують…”

Я розломив один з них і довго розглядав його. Він мав м’якоть таку, як у нашої сливи. Я лизнув його обережно… Солодкий. Це — добрий знак.

“Нічого не вдієш, рискну!” — подумав я і помалу з’їв увесь плід. Він був смачний.

Без роздумів я взявся за другий…

Незабаром до мене повернулась сила й здатність мислити.

“Очевидно, квартяни кинули мене до в’язниці як небезпечного ворога… — міркував я. — Або ж мене спіймали як незвичайного звіра, якого будуть спостерігати…”

Я одсунув завісу, що закривала вхід до печери, і визирнув назовні, щоб дізнатись, чи стережуть мене.

Там не було нікого. Дуже зручний момент для втечі.

Я проминув сусідню печеру і зазирнув до дальшої.

У мене похололо в грудях. На такому ж ложі, яке мав я, на підлозі лежала Алена. Я підбіг до неї, присвітив у обличчя. Вона була непритомна.

Я швидко приніс води, хлюпнув на неї і цим привів її до пам’яті. Алена була така квола, що насилу могла говорити, їй трохи покращало лише після того, як вона напилася води та з’їла кілька солодких плодів.

— Тікаймо, доки ніхто не зайшов! — запропонувала Алена, як тільки змогла сяк-так стати на ноги.

Що далі, то швидше ішли ми лабіринтом печер і тунелів, потім побігли. Підземні приміщення були безлюдні.

— Мабуть, усі вирушили в якусь експедицію… — догадувалась Алена. — Поспішаймо, поки не повернулись.

Нарешті ми потрапили до широкого коридора, який зміївся через усі печери. Я вже радів, гадаючи, що це й є головний вихід з лабіринта, коли це перед нами почувся стукіт. Ми сповільнили кроки і з хвилину прислухались. Потім, наблизившись до повороту, зазирнули за ріг. Коридор вів до величезного кам’яного храму.

— Повернімось, — прошепотів я. Алена не погодилась:

— До в’язниці повертатись не будемо. Може, вдасться знайти якийсь інший хід.

Ми зайшли до храму та й стали мов укопані.

Біля однієї стінки працювали квартянські скульптори й художники, а на протилежній вже сяяли нові барельєфи й настінні картини.

Художники працювали з таким запалом, що навіть не помітили нас… Погляньте уважніше на їхні твори, друзі! Безперечно, ви будете так само здивовані, як і ми, — посміхнувся Северсон.

На проекційному полотні з’явився великий, розкішний рельєф.

— Наша “Стріла”! — вигукнула Молодінова. — Поруч неї три фігури… Хто ж це може бути?

— Потерпіть, зараз ітиме крупний план.

— Навратіл…

— Фратєв…

— Молодінова… — пролунало майже в один голос.

— Саме так, — погодився Северсон. — І хоч ваші профілі, друзі, трохи спотворені, ми також впізнали вас з першого погляду.

На наступному знімку був рельєф з загадковим Селищем Невидимих. На подвір’ї селища було зображено багато фігур у скафандрах.

— Це надзвичайно! — захоплювався Фратєв. — Хай я в цю ж хвилину перетворюсь на антиречовину, якщо це не справжній промисловий центр!

— Цілком можливо, — погодився Навратіл. — Однак Що означають оті величезні спіралі на півкулі?

Не знаю, але це саме те селище, яке ми бачили з літака поблизу “Нової Волги”. Те ж підтверджують і піраміди з кулями на вершинах. А втім, Нова Волга на рельєфі зображена також, — Алена привернула увагу вчених до хвилястих ліній. — Погляньте сюди… І сюди… — додала вона з посмішкою.

— Цього не може бути! — вигукнув вражений Навра-тіл, глянувши на дивний літак, що сидів на кам’яних хвилях рельєфу. — Адже це не схоже ні на один з наших допоміжних літаків. І люди в скафандрах, безперечно, не ми. Адже те селище ми ще не відвідували, та й скафандри мають зовсім не таку форму, як наші…

— Так, квартяни увічнили таємницю, якої ми ще не розкрили, — погодилась Алена. — Я завжди говорила, що тут десь живуть люди, які перебувають на такому ж ступені розвитку, як і ми.

— Чудесно! Дивовижно! В усякому разі, вони нам допоможуть відремонтувати “Промінь”, і ми незабаром скажемо Кварті “прощай”, — бурхливо виявляв свою радість Фратєв. — Тисяча громів з блискавицями, але чому вони в скафандрах? Чи не збираються часом відвідати сусідню планету?

Навратіл знизав плечима:

— Не знаю. “Дочекайся часу, як гусак квасу!” — посміхнувся він. — Завтра подивимось на це селище зблизька, тоді й дізнаємось про все. А Кварту дослідимо ще раз, грунтовніше.

Северсон продовжував свою розповідь:

— Нас зацікавили інструменти, якими квартяни працюють у скелях. Ми наблизились до групи художників, що висікали новий рельєф.

Їхні долота мали досконалу форму, — хоч і не таку, як наші, а метал був напрочуд твердий. Це вже є достатнім доказом того, що на Кварті десь існує металургійний завод або щось схоже.

Деякий час ми спостерігали роботу квартян, а потім тихенько прослизнули в бічний тунель.