Вітерець, що повівав з півдня, приємно охолоджував розпалені обличчя веслярів. На сумирній хвилястій поверхні ріки коливалось і поблискувало відображення Проксіми з ореолом, розірваним біля протилежного берега темними контурами химерних будов. Мак-Гарді й Грубер веслували, як механізми.

— Піду першим, аби не казали, що я боягуз, — рішуче заявив Грубер, коли пристали до низького берега і затяг-ли човен у траву.

Краус знизав плечима:

— Як хочеш, тільки не роби ніяких дурниць.

Грубер витягнув з човна рушницю і обережно попростував до селища. Зробивши кілька кроків, озирнувся. Тут приятелі вже не побачать, можна поласувати бананами.

Він витяг з кишені довгастий плід, надкусив… Однак шматок застряв йому в горлі.

У прогалині між кущами Грубер побачив рухливу тінь. В багряному світлі Проксіми на сильних задніх ногах стояв велетенський звір з непомірно великою головою і короткими передніми кінцівками.

Гнаний інстинктом самозбереження, Грубер стрімголов кинувся назад.

— Ящір!.. Ящір!.. Тікаймо! — волав він одчайдушно.

Краус люто затиснув йому долонею рота:

— П’яниця! Оці твої галюцинації призведуть нас до нещастя! Я тобі… Я… я… — Останні слова застряли йому в горлі. Як загіпнотизований, він витріщив очі на потвору, що загрозливо височіла проти неба над берегом.

Мак-Гарді зопалу натиснув на спусковий гачок рушниці. Тишу ночі розітнула черга.

Втікачі чкурнули чимдуж назад. Звір захитався, пройшов кілька кроків. На березі втратив рівновагу і поволі посунувся в воду. Кілька разів ще судорожно здригнувся і зник у глибині.

— Бачиш, адже казав я тобі, що тут повно ящерів… Давай повернемось додому, в гори…

— Заткни пельку! — люто зашипів Краус з густого чагарника. — Стрілянина, певно, потривожила все селище!

Грубер уперто труснув головою і, не озираючись, почвалав до човна.

— Стій, занапастиш себе і нас! — розпачливо гукнув Краус. — На річці квартяни побачать тебе як на долоні.

Але Грубер ішов далі, як сомнамбула.

— Та чого ти з ним панькаєшся?! — Мак-Гарді повільно підняв рушницю.

Краус вибив зброю з його рук:

— Ти збожеволів?! Чи не бачиш, що він п’яний? Ти хочеш, щоб ми лишились отут тільки вдвох? Тоді давай постріляємо один одного, та й буде кінець усім мукам…

Він побіг за Грубером, приглушив його ударом у потилицю і відтягнув у кущі.

— Що ж тепер? — запитав глухо Мак-Гарді.

— Чекати. Зараз більш нічого не вдієш. Побачимо, що відбувається в селищі.

Вони лягли поруч приглушеного Грубера, сторожко прислухаючись.

У Мак-Гарді наморочилося в голові. Очі злипались від утоми. Він непомітно засинав. А Краус, навпаки, був збуджений до краю. Щонайменший шерех впливав на його напружені нерви, як електрична іскра. Груди йому стискував страх, кров оглушливо стукала в скроні.

— Не спи… — з несподіваною ніжністю доторкнувся він до Мак-Гарді. — Ніде ані шелесне. Квартяни сплять, мабуть-таки, міцно або ж вони взагалі глухі — біс його знає!

— Скоріше за все, гадаю, ніч для них служить днем, і всі вони десь у мандрах, — міркував сонний Мак-Гарді. — Вдома лишилась сама сторожа, а з нею ми якось домовимось…

— А можливо, вони навмисне не виявляють себе, щоб заманити нас у пастку. Вскочили ми в халепу. Повертатись зараз не можемо, бо вони перестріляють нас на річці, мов зайців.

— Почекаємо до ранку та й підемо в селище, не криючись, щоб показати їм, що не маємо лихих намірів.

Краус погодився. Він підповз до човна, вибрав з нього найцінніший вантаж і розіклав у чагарнику навколо себе, щоб мати під руками. Мак-Гарді тим часом заснув.

Напруження в Крауса не спадало. Темрява гнітила його; йому ввижалось і вчувалось те, чого й не було насправді.

Ось йому почало здаватись, що великі кулі на високих пірамідах в селищі засяяли… Спочатку він і це сприйняв як обман зору, як наслідок перевтоми, але незабаром пересвідчився в реальності явища. Справді: кулі спалахували ясно-блакитним світлом, згасали, потім знову загорялись червоним, жовтим…

“Квартяни, мабуть, сигналізують…” — подумав Краус і ще дужче притиснувся до землі. Мак-Гарді він не будив, щоб уникнути розмови, яка могла б зрадити схованку. А кулі сяяли щораз інтенсивніше; вони тепер спалахували хаотично, різними барвами.

Поринувши у спостереження, Краус не звертав уваги на далекий приглушений гуркіт. Та ось незвичайні звуки почали швидко наростати. Глухо гримнуло, — та ще й так, що аж задвигтіло все довкола.

Краус злякано озирнувся і закам’янів: на обрії, чітко окреслюючи вершини гірського пасма, до неба зводились палахкотливі язики вогню.

Загриміли нові удари — ще сильніші. Помітно заколивалась земля. Мак-Гарді прокинувся і, забувши про обережність, спросоння загорлав:

— Що сталося?.. Нас обстрілюють?.. Нас виявили? Краус притиснув його до землі:

— У наших горах стався вибух вулкана… Наша “Ластівка”, мабуть, загинула…

Мак-Гарді ліг навзнак і втупив байдужий погляд у небо. Повільно витягнув з кишені “горілчаний” банан, надкусив його.

Краус безпорадно знизав плечима.

Ранок нагадав про себе таким же чудесним сяйвом, у якому згасав минулий день. Грубер очуняв і здивовано кліпав очима. Мак-Гарді поплескав його по плечу:

— Прокинься, сплюхо, чекаємо на тебе…

— Ну, що ж, ходімо… — сказав пригнічено Краус, підводячись.

— Раз мати породила, раз і помирати! — спробував посміхнутись Мак-Гарді. Грубер, нічого не розуміючи, покрутив головою і почвалав за своїми приятелями.

Незабаром вони дійшли до краю великого вимощеного чотирикутника, який приблизно на метр піднімався над рівниною. Нерішуче зупинились і в захваті дивились на незвичайні будови.

В ясне блакитне небо здіймалися чотири стрункі, гладенькі піраміди метрів на п’ятдесят заввишки, з великими, райдужно сяючими кулями на вершинах. На лівому розі вимощеного чотирикутника стояла трохи більша Піраміда без таємничих куль, а праворуч — найдивовижніша будова з усіх: велетенська півкуля, на якій було прилаштовано три конструкції з широкими спіралями, — ті, що, як виявив Краус при першій розвідці, непомітно й безперервно змінювали свій напрям.

— Я нагадую собі тут Наполеона перед єгипетськими пірамідами! — бадьоро вигукнув Мак-Гарді, щоб заглушити свій страх. — Мені здається, що й ці будови є тільки пам’ятниками славетного минулого Кварти. Ніде ані душі; ніде ні вікон, ні дверей. Як тут можуть жити люди?

— Ти наївний! — засміявся Грубер. — Ці люди на вигляд зовсім інші, аніж ми. Може, вони зовсім не дихають або й справді невидимі… — додав він тихше.

Краус заперечливо махнув рукою:

— Безглуздя! Кулі вночі не сяяли самі собою. Квартяни, мабуть, подавали комусь знак, що ми наближаємось. Можливо, за нами вже давно стежать з допомогою якогось локатора. Не будемо марнувати часу та ходімо краще далі. Може, хтось вийде нам назустріч, або виявимо який-небудь хід до приміщень.

Грубер перший скочив на поміст і пішов нетвердим кроком. Обидва приятелі рушили за ним. Ніде ніщо не ворушилось, тільки вітер свистів у дивних конструкціях.

Біля найвищої піраміди зупинились. Мак-Гарді обережно доторкнувся до її стінн:

— Скидається на бетон, але це не бетон…

— Шкода, що тут немає необхідних приладів, — позіхнув Краус, який з усієї сили боровся з втомою після тривожної безсонної ночі.

— То поклич Навратіла з Молодіновою! — насмішкувато сказав Мак-Гарді. — Вони тобі всі оці загадки розв я-жуть враз. Оглянемо краще будову з усіх боків.

— Ти був правий! — вигукнув Грубер, що весь час ішов перший. — Ця штука, безперечно, рухається, — показав він на велику півкулю, що виступала низько над землею з похилої стіни.

Вони вчепились у неї всі втрьох, але марно: вона не поворухнулась бодай на міліметр. Спробували обернути навколо осі — наслідок був такий же.

— Розстріляємо її! — запропонував Грубер.