— Малюки, тепер ваша черга!

Розмова вмить урвалась. Спостереження за Всесвітом — важлива справа; тут уже не до балачок.

Митько, як найбільший з найменших, поступається чергою. Відійшовши вбік, до отвору в куполі, крізь який залітає травневий вітерець, хлопчина блукає поглядом по зоряному небу.

“Яка це, мабуть, краса — летіти повз сяючі зірки й дивитись на них зблизька… — думає він. — Шкода, що я ще не дорослий мужчина, як Северсон. Тоді мене матуся, безперечно, пустила б. Цілком спокійно могла б пустити й зараз. Я, звичайно, не побоявся б… От мені б заздрили хлопці в школі!”

Оця фантазія починає Митькові подобатись. Кругле приміщення обсерваторії раптом стає кабіною міжзоряного літака, і хлопець уявляє, що саме він бере на себе керування…

Один рух важеля — і зірки на небі блискавично наближаються, перетворюються на сліпучі сонця, — на крилах фантазії летіти далеко швидше, аніж “Променем”! Посеред неба сяє велике червоне сонце — Проксіма. Навколо неї обертаються кілька планет. На одній з них блимають вогники, — мабуть, сигнали, які подають мешканці невідомого світу. Так, це — телеграфні значки: “. — ./. -../. -/. -././-/. -/-.. -” — планета Ікс!.. Недалеко від великого красивого міста спалахують прожектори, освітлюючи космодром. “Промінь” приземлюється. Музика грає веселий марш, а тисячі людей на космодромі кричать радісно: “Ур-р-ра! Хай живуть мешканці Землі! Вітаємо вас!”

Митько виходить з корабля першим. Натовпом прокочується гомін здивування. “Тринадцятирічний хлопець хоробро вирушив у Всесвіт!” — шепочуть люди. Піонерки дарують йому великі букети квітів, а хлопчики — моделі кораблів і літаків…

Торжествуючий народ несе славетних мандрівників на плечах до головної зали Академії планети Ікс:

— Насамперед пообідаємо, — говорить академік, дуже схожий на Тарабкіна. — На нашій планеті хлопчики не зобов’язані їсти суп, друже Зайцев. Можете починати зразу з десерту… Увага, зараз прийде президент Академії…

Митько дивиться на двері… і що ж він бачить?.. Президентом у них хлопець, такий же, як і він.

— Добре, що вас взяли з собою, друже Зайцев! — говорить президент. — У нас хлопці перебувають на найвищих посадах. Таким чином, нам легше буде домовитись…

— Ми повинні незабаром повернутись. На нас чекає багато роботи… — застерігає Митько і невдовзі кінчає бесіду.

Настає зворушлива мить розлуки. Мешканці планети Ікс приносять стільки подарунків, що їх повинні складати у “Промінь” аж п’ять великих підйомників. За хвилину корабель знову вдома. Митька на космодромі вітає вся школа. Всі слухають його розповідь, затамувавши подих. “Слухайте уважно! — каже вчителька. — Будете про це потім писати переказ…”

— Чи не хочеш подивитись на Місяць? — раптом пробудив Митька від мрій один з піонерів. — Вся малеча пішла вже додому, можеш дивитись хоч п’ять хвилин!

Тільки погляд на Місяць повертає Митька до дійсності. Він блукає очима по яскраво освітлених кратерах, аж доки не зупиняється на маленькому вогнику, який блискає на неосвітленій частині Місяця. Там, мабуть, Северсон чекає на старт “Променя”.

“Як сумно на серці! Обіцяли, правда, що пошлють мені з планети Ікс привітання, та що з того, коли я не можу летіти з ними!”

Северсон сидить у головному залі космодрому і чекає па сигнал до посадки. Навратіл, Молодінова, Шайнер і Алена вже у “Промені”, готують корабель до старту.

Рамена кранів, як сталеві руки, кладуть до нутра гіганта великі ящики, заповнені найрізноманітнішими апаратами, запасними частинами машин, касетами з кіноплівкою. В одному з ящиків міститься вертоліт, призначений для дослідження невідомої планети.

Сонце повільно хилиться до обрію. Гірські пасма, які облямовують космодром, кидають довгі темні тіні на весь стартовий майдан.

Северсон такий заглиблений у споглядання, що навіть не помічає Цагена, який сів навпроти і щось малює в альбомі.

Серп Землі зазирає через гострі верхів’я скель у долину і своїм блакитнувато-білим сяйвом намагається затьмарити сяйво призахідного Сонця. В цьому дивовижному освітленні могутній корабель справляє враження страховиська. Своїми обрисами він нагадує велетня, який з горло піднесеною до зоряного неба головою чекає на мить, коли, опираючись на конструкцію, яка стискує його тулуб, відштовхнеться і стрибне просто у безмежний Всесвіт. Якими мізерними видаються проти нього люди в скафандрах, що пораються біля кранів; якою маленькою здається тепер і вся Земля!

“У “Промені” наша земна куля має свого першого конкурента! — думає Северсон. — Так само, як вона, наш корабель полетить самотньо темним Космосом; як і вона, мусить стати життєвим простором і захисником для людей… Чоловік походжає собі по Землі і не замислюється над тим, що разом з земною кулею мчить з швидкістю тридцять кілометрів на секунду навколо Сонця, і ще в десять разів більшою — нашою Галактикою, йому навіть на думку не спадає, що повітряна оболонка навколо Землі оберігає його від нищівного впливу рентгенівських, ультрафіолетових та космічних променів; що твердий грунт під ногами створює земна гравітація; що повітря й вода — така розкіш, про яку у міжзоряному просторі і мови не може бути… Як дотепно мусить бути сконструйований “Промінь”, щоб надати чотирнадцяти членам екіпажу ті ж умови для життя, які давала їм рідна Земля!”

В кількох вікнах циліндричного тулуба зорельота з’явилось світло. Северсон здригнувся. Тільки зараз він повністю усвідомив важливість ситуації. Ця металева будова, що стоїть перед ним, буде протягом багатьох років його єдиним світом. За кілька годин зникне з очей люба Земля, а він з Аленою й друзями опиниться серед нескінче-ної темної ночі. Досить маленької похибки в розрахунку — і всі рухнуть у провалля, звідки нема вороття…

Цаген підвівся з крісла і легенько поклав йому руку на плече:

— Чи впізнаєте себе? — запитав він, показуючи альбом з карикатурою. — Лоб я вам намалював трохи вугластішим, дещо підняв ніс і трішки збільшив рот. А в усьому іншому неначе точно дотримувався дійсності…

Северсон з хвилину дивився на малюнок мовчки. Потім примусив себе посміхнутись:

— Навіть не припускав, що сиджу тут для вас натурщиком…

— Малювання мене заспокоює. Забирає всю мою увагу, так що мені не лишається часу на зайве хвилювання. Коли полетимо, то буде зовсім інша справа. Матимемо стільки роботи, що швидко забудемо про тугу за батьківщиною.

Северсон з вдячністю подивився на Цагена. Він добре зрозумів, що той хоче підбадьорити його в такій делікатній формі.

Коли було завантажено останній ящик, великі металеві двері гіганта зачинились, і на його вершині засяяло червоне світло. Члени екіпажу, що чекали на цей сигнал уже в скафандрах, поспіхом ще раз обійнялись з проводжаючими, прикріпили шоломи і попрямували до корабля. На сходах Северсон зустрівся з праплемінником.

— Вгору на небо, дядечку! — весело вигукнув Олаф і взяв свого родича під руку. — Дуже шкодую, що Навратіл не призначив вас до мене в електростанцію. Нам працювалося б веселіше. А тепер будемо бачитись лише коли-не-коли.

— Так, дуже прикро, любий праплемінничку! — іронічно зауважив Северсон і, не озираючись, піднявся головним коридором до кабіни управління, де на нього чекала Алена.

В кабіні відбувалась жвава розмова.

— З’єднайте мене, прошу, з усіма службовими приміщеннями, я хотів би пересвідчитись, що все гаразд, — попросив Навратіл Мадараша, який сидів у зручному кріслі біля пульта управління корабля.

На шерензі екранів поступово з’являлись обличчя усіх членів екіпажу на своїх постах у “Промені”.

— Ще раз нагадую розклад першої зміни: капітаном буде Молодінова, головним пілотом — Мадараш, головним спостерігачем — Цаген, за контролем пального пильнує Шайнер. Зв’язок з Землею підтримуватиме Мак-Гарді. Через шість годин їх повинні змінити Чан-су, Вроцлавський, Губер, Фратєв та Ватсон. Доки не покинемо нашу Сонячну систему, всім бути напоготові!.. — Навратіл глянув на годинник. — За сорок п’ять хвилин стартуємо. Тож маємо ще досить часу, щоб спокійно перевірити всі апарати. Сім раз відмір, один раз відріж! — адже так гласить старовинна приказка. Ми втрьох поки що вільні, — звернувся він до Алени та Северсона. — Огляньмо весь корабель, чи не забули чого. За годину вже буде пізно.