Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— А пригадайте-но старих англійських мандрівників, що першими з білих проникли в чорну Африку, або тих, що відкрили Австралію і незнані острови. Чи не були вони розвідниками англійської армії, яка скоро по тому заволоділа всіма цими відкритими землями?.. Всяке нове відкриття збільшувало могутність Англії, а разом з тим і могутність того, хто відкривав нові землі. І це було справедливо. Людина має не тільки природжену жадобу до життя, але й жадобу до влади. Прагне не тільки жити, але й володіти іншими. І тепер народжуються сильні обранці, яким судилося б володіти людством. Але вони не мають умов для розвитку. Їхні благородні поривання придушуються ще в зародку.

Праплемінник замовк, щоб дати мені можливість осмислити його філософію. Повинен визнати, що я його не дуже зрозумів: адже я ніколи не прагнув панувати над іншими людьми. Здавалось, Олаф читав мої думки:

— І ви, дядю, людина шляхетного духу. І вам, членові нашої славетної родини, наперед визначено володарювати…

— Ким і чому? — затинаючись, запитав я, побоюючись, що мій родич збожеволів.

Олаф посміхнувся:

— Це не так безглуздо, як вам здається на перший погляд. Коли я розкрию вам нашу велику таємницю, ви зрозумієте, що я говорю цілком розсудливо… — він притишив голос. — Я твердо вірю, що ви, людина нашої крові, не станете підлим донощиком, і те, що вам тепер скажу, не викажете нікому — ні Навратілу, ні панночці Свозиловій, з якою, як я помічаю, у вас досить близькі стосунки…

— Ми тільки друзі! — запротестував я. — Можете спокійно говорити… З тим, що я десь почую, на торг не ходжу.

— Так, це правильно, — сказав він. — Видно, що я не помилився в вас… — І продовжував: — Отже, ніхто навіть не уявляє, що існує таємне товариство, до якого входять всі шляхетні духом, люди колишнього вищого світу. Я також член товариства. Ми називаємось “Братством сильної руки”. Нас небагато, і однак між нами є обранці майже з усіх білих націй. Кольорових нижчої раси до “Братства” не приймаємо. Кілька наших “братів” виконують нині важливі функції в людському суспільстві…

— А чому ваше товариство таємне? — здивувався я. — Всі народи живуть тепер вільно і одинаки, як я помітив, нічим не обмежуються у своїх діях…

— І все ж ми мусимо ховатись. Коли б ми поткнулись з своєю програмою на люди, всіх нас заарештували б, такий тепер час. Раніше наші могли вільно робити що завгодно, — навіть публічно висунути програму завоювання світу, — і ніхто б нічого не вдіяв. Та й не міг би, бо ми мали владу. А тепер ми таємно боремося за повернення тієї влади…

Я не переставав дивуватись:

— А навіщо вам ця могутність? Кожен сьогодні одержує те, чого потребує, ніхто не боїться стати безробітним і загинути з голоду…

— Однак ніхто не сміє також сказані: “Я вам наказую, а ви повинні коритись!”

— Чого ж тоді прагне це ваше “Братство”?

— Я вже вам говорив: знову завоювати владу.

— Як? Зі зброєю в руках? — затремтів я.

— Так, і зі зброєю. В момент, коли світ чекатиме на це найменше, ми оголосимо йому шах і мат. Серед нас є багато фахівців-енергетиків, які зуміють відновити славу атомної зброї.

В університетській бібліотеці я бачив знімки двох страшних вибухів атомних бомб у Хіросімі та Нагасакі — в Японії. Пригадав я про них, і мене охопив жах.

— Невже ви хочете знову вбивати матерів і дітей?! Олаф схопив мене за руку і боляче стиснув:

— Ради бога, тихше, щоб ніхто не почув! — засичав він мені на вухо. — Можливо, в цьому й не буде потреби, а з вами так чи інакше нічого не трапиться… — намагався він мене заспокоїти. — А втім, у вас зараз ще слабенькі нерви, і ви надто сентиментальний. Чи вас обходять кілька мільйонів незнайомих людей?.. На світі людей досить… Хіба плачете ви над худобою, яку забивають в різниці?

Мені зробилось погано, і, признаюсь, я почав боятись свого праплемінника.

— Ви мене розшукали, щоб розповісти тільки це? — промимрив я несміливо.

Про себе я вже виміряв відстань від столу до дверей, щоб утекти при нагоді. Але Олаф мене увесь час тримав за зап’ястя.

— Я потребую вашої невеликої допомоги, — сказав він з крижаним спокоєм.

Я вперто не відповідав, вирішивши мовчати до кінця цієї чудної бесіди.

— Я — видатний працівник дослідницького ядерного інституту в Піттсбурзі, — продовжував він невблаганно. — Завтра чи позавтра попрошу прийняти мене до Навратілової експедиції. Я не ліз би туди, — для нашого брата це надто рискована справа, — але мені доручено дуже важливе завдання. Я був би радий, любий дядечку, коли б ви допомогли мені при виконанні цього завдання. Удвох тягти краще…

Я більше не міг мовчати.

— Я… я вам… — Я хотів, власне, сказати, що ніколи, нізащо допомагати йому не буду, але вчасно усвідомив, що це — небезпечний злочинець, який не посоромиться підняти руку й на власного дядька.

— Радий би вам допомогти, — сказав я обережно, — але не можу. Я, правда, допомагаю монтувати міжзоряний корабель, але в польоті участі не братиму…

Олаф махнув рукою:

— Коли захочете, Навратіл вас, безперечно, візьме з собою, особливо якщо за вас поклопоче ваша наречена…

Я почував себе так, ніби хтось всадив мені ніж у груди.

— Алена теж не полетить… Вона відмовилась через мене.

Олаф, певно, чекав на таку відповідь, бо спокійно запропонував:

— Тоді, значить, допоможе ваше слово. Вам, мабуть, не відмовлять.

Спогад про Алену мене знову трохи підбадьорив:

— Не гнівайтесь, Олафе, але те, чого ви від мене хочете, просто неможливе…

Праплемінник примружив очі і пильно подивився в моє обличчя:

— Даю вам двадцять чотири години на роздум. Завтра в цей же час чекаю на вас отут. Моє прохання просте: не забудьте: по-перше, я хочу, щоб ви з допомогою своєї нареченої рекомендували мене для участі в експедиції. Це буде неважко зробити, адже ми земляки, а я до того ж фахівець-астронавт. А по-друге, щоб ви були моїм супутником у подорожі до Проксіми. Це теж не буде для вас надто твердим горішком. Наскільки я поінформований, дядечку, ви — здібний працівник колективу Навратіла, і академік вас дуже поважає. Безперечно, він знайде для вас яку-небудь роботу в міжзоряному кораблі… Застерігаю вас від базікання, бо тоді я мусив би забути про те, що ми близькі родичі. Наша могутність сягає далеко… І ще дрібничка: в разі вашої відмови співробітничати з нами — не можу поручитись за безпеку панночки Свозилової. Випадкове нещастя ви не попередите навіть тим, що мене заарештують при посадці у корабель. Не забувайте, що я — не один у “Братстві”!

Я підвівся і попрямував до виходу. Праплемінник затримав мене:

— Хай вам не спаде на думку нацькувати на мене людей на вулиці. Якщо я не повернусь до півночі на умовлене місце, не ручаюсь за Свозилову та й за вас, дядечку… — Він раптом спробував пом’якшити голос. — Не гнівайтесь, що я вам погрожую, але, знаєте, — боротьба є боротьба. Будьте, ради бога, певні, що я вам же зичу добра. Ви відчуєте це самі, коли наші плани здійсняться…

Незважаючи на те, що я був приголомшений і пригнічений, я ще тримав себе в руках.

— Навіщо, власне, ви плекаєте такі, скажімо, нерозумні плани? — запитав я. — Навіщо хочете летіти до іншої сонячної системи?

— Я зробив помилку, що не сказав вам цього зразу, — спокійно посміхнувся Олаф. — Отже, спочатку кілька запитань: чому туди летить Навратіл?

Я відповів, що Навратіл хоче дослідити незнайомі планети та життя на них, розкрити нові закони природи, яким скоряється наша Галактика, і взагалі прагне поширити обрії науки.

— Таємнича планета Ікс надсилає до нас сигнали, які свідчать про існування невідомих людей, — продовжував мій праплемінник. — Саме туди Навратіл попрямує насамперед. Що він хоче робити на тій населеній планеті?

І це запитання не спантеличило мене:

— А хто б не хотів зустрітися з своїм сусідою, хоча б пін і жив самотньо, за багато кілометрів?.. Наукова експедиція хоче познайомитись з життям та культурою невідомих людей і зав’язати з ними дружбу.

33
{"b":"120949","o":1}