— Зауваження Чан-су слушне… — сказав академік так, ніби й не було майже двотижневої перерви в бесіді. — Один розум добре, а два ще краще. Траєкторію слід змінити за його пропозицією… А що у вас?

— Зайцев додержав слова! — переможно посміхнулась Алена. — Я хороший дипломат, правда ж?

Вона розв’язала стьожки і зняла кришку з футляра. Обережно витягла сувій креслень та густо списані аркуші паперу. Простелила їх на столі, притиснувши кількома предметами, що трапились під руки.

Академік швидко перебіг очима креслення й стовпчики цифр, його погляд затримався на останніх рядках доданого листа:

Навратіл схилився над великим, дбайливо виконаним кресленням.

— Погляньте, Аленко: електростанція доповнює наш проект просто-таки бездоганно!

— Еге, а погляньте-но сюди! — переможно простягнула Алена списаний формулами аркуш, — Петро Іванович віддає нам своє найновіше відкриття! Енергію атомних ядер буде використано на сімдесят дев’ять процентів!

— Не може бути! — підхопився Навратіл. — Це — фантастика… А втім… — він зосереджено перечитував розрахунки. — Так… так… Гм… Послухайте, та це ж просто як у казці!.. Ось що, люба дівчинко: спати сьогодні вам не доведеться.

— Хіба це первина? — жартівливо відгукнулась Алена. — Всім у Празі відомо, що академік Навратіл не витикає навіть носа з лабораторії; більш того, він втратив усяке уявлення про час…

— А й справді… — Навратіл замислився. — Який сьогодні день?.. Четвер?

Алена щиро засміялась:

— Ну, чи не правду я сказала?! Сьогодні субота, любий академіку! Субота, двадцять восьмого вересня…

— В такому разі до понеділка нам лишається ще два дні. Як ви гадаєте, чи встигнемо за цей час опрацювати весь матеріал і скінчити проект?

Дівчина трохи збентежилась:

— Ви хотіли б подати його на наступне пленарне засідання Академії?

— Я б хотів, люба дівчинонько, щоб цей етап вже лишився позаду, — засміявся академік. — Знаєте, важко носити свою мрію багато років у серці. Я не такий флегматичний, як вам здається: не забувайте, що я з Кийова-Словацького і очікування мене нервує… Можливо, проект відхилять, то було б шкода часу працювати над ним далі.

— Не можуть відхилити! Проект, безперечно, здійсненний. Але закінчити його за два дні… — Алена завагалась.

— …не встигнемо? — договорив за неї Навратіл. — Що це з вами сталося? Я не впізнаю вас!.. Чи не робив наш колектив значно більше, навіть за коротший термін? Якщо розподілимо завдання, то в понеділок вранці все буде готове. Треба тільки взятись як слід.

На обличчі Алени спалахнув рум’янець, що проступив навіть крізь загар.

— Не думайте, що я хочу втекти з поля бою перед вирішальною битвою. Але…

— Але?.. — академік поглянув на Алену здивовано, а потім ляснув себе по лобі: — Ах, так, я зовсім забув! Чекаєте на гостя!

— Я — ні. Але Академія… — поправила вона збентежено.

— Звичайно, звичайно. Я переплутав… Отже, Северсон прилітає до Праги сьогодні?

— Так, опівдні. З доручення Академії я маю супроводити його до Академічного містечка… А втім, Академія запросила Северсона за вашою порадою… — додала вона докірливо.

— Коли б не доктор Свозилова, я б не додумався до такої геніальної пропозиції. Побоююсь, що це був перший крок до того, щоб втратити свою найкращу співробітницю.

— Ви докоряєте мені так, ніби ревнуєте! — сказала ображено Алена. — Хіба ви не знаєте, яка для мене честь працювати з вами?.. А Северсон… Та я ж з ним тільки розмовляла кілька годин у Москві, а після того ми навіть не бачились…

— Гаразд, гаразд! — посміхнувся Навратіл. — Ви не розумієте жартів. От що: принесіть і перевірте ваш проект кухні — це забере у вас кілька годин. До дванадцятої впораєтесь — ну, то й їдьте собі на аеродром. Більшого від вас я все одно не вимагав би.

Алена Свозилова сказала правду: після тієї випадкової зустрічі в Москві вона з Северсоном більше не зустрічалась. Але дівчина не згадала про своє з ним листування та про відеофонні розмови з лікарем Галльстремом, що торкались виключно стану здоров’я та самопочуття “людини з минулого”.

Навряд чи Алена змогла б сама розібратись у своїх почуттях, тож, певна річ, і ніхто не мав права звинувачувати її в прикиданні. І все ж дівчині чомусь не хотілося розповідати про ті листи, які вона одержувала від Северсона щотижня, не хотілося признатися, що в ній виникає щось далеко складніше за звичайне піклування про долю малознайомої людини.

Северсон писав їй, що регулярно відвідує Будинок культури та Виробничий центр, познайомився та потоваришував з багатьма мешканцями нового Ярлсберга. Друзі запрошували його переселитись до них, але він живе в своєму рідному будинку на горбі і хазяйнує сам. В його листах дуже часто згадувався дідусь Олафсен: старий лишився йому вірний і частенько заходить до нього погомоніти.

Северсон писав скупо, небагатослівно, але дівчина вміла читати між рядків. З його повідомлень про те, що він наполегливо вивчає основи атомної фізики та біологію, Алена бачила, що “людина з минулого” поступово перетворюється на людину сучасну, — з широким діапазоном прагнень. Звичайно, це були тільки перші кроки; Северсон, як ніколи, потребував підтримки саме зараз. Лікар Галльстрем з властивою йому тактовністю скеровував енергію Северсона в потрібному напрямку, — саме йому слід було завдячувати, що пацієнт поступово одужував повністю. Але дещо зробила й Алена Свозилова. Це з її ініціативи Всесвітня Академія наук запросила Северсона на чергове засідання історичної секції, де мали розглядатись матеріали, що торкались початку двадцятого сторіччя. Не кажучи вже про те, що Северсон справді міг засвідчити та доповнити факти, про які не було прямого документального матеріалу, участь “людини з минулого” в такому засіданні була б дуже корисною, бо, можливо, вперше показала б Северсону, що він може знайти собі місце в новому суспільстві.

Звичайно, Северсон навіть не підозрював, що запрошення Академії відоме Алені Свозиловій. Навпаки, коли сріблястий ракетоплан лінії Осло — Прага приземлився на празькому аеродромі і до гостя підбігла Алена, він дуже здивувався:

— Ви тут?! Як ви дізнались, що я прилітаю до Праги?.. Я навмисне про це не писав, щоб зробити вам сюрприз.

— А тим часом зробила сюрприз вам я! — сказала Алена, простягаючи йому руку. — Ви когось виглядаєте?

— Так, я повинен зустрітись з представником Академії наук.

Вона посміхнулась:

— Цим представником виступаю я.

— Ви?.. Яким чином?

— Велінням долі! — пожартувала Алена. — Ви розчаровані?

— Навпаки, приємно вражений.

— Але все ж я хочу уникнути офіційності і бути просто вашим другом. Як вам подобається програма на сьогоднішній день: в другій половині дня — огляд міста; увечері — концерт або опера. Згодні?

— Я вам дуже вдячний. Вже давно мрію оглянути Прагу.

Можна було скористатися з автомобіля чи побродити по вулицях старовинного міста пішки, однак вони вирішили викликати аеротаксі: з висоти пташиного польоту перспектива розкривається величніше.

Вертоліт неквапно пропливав над парками і лісосмугами, перетканими золотими барвами осені, інколи повисав над мальовничими куточками міста.

— Ця частина Праги лишилась без змін, — показала Алена на Градчани[1] та на Малу-Страну.[2] — Її вирішили зберегти як історичний пам’ятник. Збережено всі визначні палаци та художньо цінні будинки. Деякі з них стоять на своїх місцях, інші ми перенесли, щоб досягнути повної гармонії між старою та новою Прагою. Найбільше змінились ті частини міста, де раніше на вулицях не було ні сонця, ні зелені. Погляньте, наприклад, ліворуч, на отой схил. Це — Жижков.[3] Палаци з баштами побудовані вже в атомному віці, і все ж це ніяк не порушує стилю нашої “Стобаштової Праги”. Архітектори про це подбали. Промислові підприємства ми перенесли за місто, щоб у Празі звільнилося більше місця для парків.