— Таке й скажете, — перебив дядька Юрко. — Як це фашисти зможуть до нас прорватися? Скоро наші так дадуть їм, що й у Берліні не сховаються!

Дядько Денис дружелюбно поплескав Юрка по плечу:

— Так я, хлопче, також такої думки! Буде фашист утікати, що й у Берліні йому не сховатися. Тут я з тобою цілком згоден. Тільки на війні, щоб ти знав, усяко буває. Не завжди до перемоги йдуть напрямець. Часом доводиться, хлопче, й круга давати.

Поволі пливе важкий пором через Прип'ять. Сталевий, мокрий дріт ніби прикипає до розгарячілих долонь, холодить їх, виринає з темних хвиль і знову пірнає в глибоку воду. Дядько Денис, тато і Юрко ритмічно, не поспішаючи, тягнуть шорсткий сталевий трос, спрямовують пором до протилежного берега. Нарешті він м'яко ткнувся у пологий берег і заколивався на пружних хвилях.

Години через дві вони були вже в райцентрі, біля будинку з червоної цегли, в якому знаходилося відділення міліції. Черговий на запитання, чи є товариш Вершина, розвів руками.

— Нема і ні сьогодні, ні завтра не буде. Коли щось термінове, звертайтеся до товариша Шарпинського. Зараз він лишився на господарстві. А ось і він…

У коридор вийшов високий нахмурений чоловік з густою рудою шевелюрою на видовженій, трохи гостроверхій голові. Чималий гачкуватий ніс звисав над тонкими, щільно стиснутими губами. Шарпинський звів холодні невиразні очі, запитав насторожено:

— Ви на прийом? Може, знову пропали продукти?

— Я хотів до товариша Вершини, — холодно відповів тато.

— Нема Вершини, — офіційним тоном сказав Шарпинський. — І скоро не буде.

Він повернувся до кабінету, щільно причинивши за собою двері.

— Тоді підемо в райком партії,— не відступався тато, — розкажемо про підземелля секретареві райкому.

У райкомі їх теж чекала невдача. Секретаря райкому партії терміново викликали до Києва.

На вулиці, біля магазину, стояла довжелезна черга. Люди розкуповували сіль, мило, сірники, цигарки, нитки, голки, казани й каструлі. Пішло на продаж і те, що роками лежало на складі.

У магазині тато купив хліба, оселедців, печива та цукерок.

Тут вони зустріли колишню Юркову вчительку Примак. Ще недавно Віра Миронівна жила в Жовтневому і викладала німецьку мову в місцевій десятирічці. Минулого року її перевели в район, призначили інспектором райвно. Вчителька підійшла до тата та Юрка, привітно поздоровкалася і запитала:

— Чого це ви забилися в наші краї?

— Треба було порадитися з лейтенантом Вершиною, — відповів їй тато, — а його немає. Зайшли до секретаря райкому — і він зараз у від'їзді. От і ні з чим повертаємося додому.

— Щось дуже важливе? — Віра Миронівна допитливо глянула на тата.

— Як вам сказати, — зам'явся батько, — може, й важливе, а може, й не дуже, хоча зараз такий час, що на кожну дрібницю мусиш зважати. Хотів дещо розповісти йому, як кажуть, довести до відома…

Разом вийшли з магазину на майдан.

— Нема лейтенанта, — довірливо озвалася вчителька і, притишивши голос, пояснила: — У Погребищанському лісі десант скинули. Хотіли, мабуть, підірвати залізничий міст, а їх помітили, подзвонили в район, підняли міліцію по тривозі.

— Про який десант ви говорите, Віро Миронівно? — недовірливо запитав тато.

— Про фашистський, — уточнила вчителька. — Німці вчора на світанку скинули. Одного диверсанта убили, захопили інструкції, зашифровані явки. Мене викликали перекласти ті документи.

— Дожилися! — гірко промовив тато. — У Погребищанському лісі — фашистський десант!

— Війна, Василю Івановичу, — очі Віри Миронівни гнівно блиснули, — а фашисти вороги підступні. От і сипонули диверсантів у тили наших військ.

— То правда, — зітхнувши, погодився тато.

— А це добре, що вас зустріла, — пожвавішала вчителька. — Є важлива розмова. І таке часом буває: думала про вашу родину, а тут дивлюся — ви в магазині. Ходімо до мене, поговоримо.

Учителька жила в невеличкому будинку в центрі селища. Віра Миронівна частувала їх чаєм і тим часом говорила:

— Ви люди свої, радянські, і розмовлятиму з вами відверто. Сьогодні вранці секретар райкому партії скликав нараду партійного та комсомольського активу. Становище на фронті досить складне. І кожен з нас повинен приготуватися до бою з фашистами. Зараз треба взяти на облік усіх, хто досконало володіє німецькою мовою. Отут я й подумала про вашого Юрка. Він розмовляє майже як справжній німець. Я скажу про Юрка Івану Петровичу, щоб він мав це на увазі. Є тут одна думка, але поки що про неї не варто говорити, треба радитися з лейтенантом. Я завжди в тебе вірила, Юрку… Можливо, тебе викличе Вершина…

Майже сімнадцять років прожив на квартирі у Берегових учитель німецької мови Карл Карлович Зоммер. Під час першої світової війни потрапив він у полон до росіян, а в час революції став червоногвардійцем. Пізніше інтернаціональною бригадою командував Віталій Примаков. Там тато і познайомився з кулеметником Зоммером. Перед Перекопом Карл Карлович виніс пораненого тата в безпечне місце, перев'язав, допоміг санітарам доставити його в госпіталь. Відтоді й подружився тато з цим німцем, колишнім шахтарем з далекого Руру. Після закінчення громадянської війни Зоммер заїхав у Жовтневе погостювати, попрощатися з татом. Сподобалось йому село, особливо припала до душі Прип'ять, бо Карл Карлович був завзятим рибалкою. Міг цілий день висидіти над річкою і не зводити очей з поплавка. І вирішив Зоммер залишитись у селі на березі Прип'яті. До нього приїхала дружина Августа Генрієтівна, і вони поселилися в Юркових батьків, зайняли вільну половину будинку. Карл Карлович заочно закінчив інститут і почав викладати німецьку мову в середній школі. У родині Зоммерів усі говорили по-німецьки. І вчитель часто казав Юркові:

— Учися, ти здібний хлопчик і можеш добре оволодіти німецькою мовою.

У Зоммерів двоє дітей — дочка Клара і син Альберт. Клара вчилася в інституті, Альберт ходив до школи разом з Юрком. Хлопці дружили, часто вибирались у ліс по гриби і на далекі озера ловити рибу. Біля Зоммерів Юрко добре вивчив німецьку мову, говорив з ними вільно. Та от недавно Клара, закінчивши медінститут, одержала призначення в Євпаторію і почала працювати в дитячому санаторії. Августа Генрієтівна наполягла, щоб переселитися до дочки, бо лікарі радили їй якнайбільше бувати на морі, лікувати задавнений ревматизм. Тепер від Альберта зрідка приходять листи, пише, що вони з батьком дуже скучають за селом, за Прип'яттю. Обіцяв улітку приїхати в гості. Після Зоммера німецьку мову почала викладати Віра Миронівна. Вона належно цінувала Юркові знання, хвалила за вимову, ставила його в приклад іншим.

А зараз мовилося про щось дуже серйозне. Віра Миронівна далі говорила тільки з батьком.

— Василю Івановичу, яка ваша думка про сільського аптекаря Сиволапа? — спитала вона тихо.

— Не подобається він мені,— одразу відповів тато. — Якийсь слизькуватий, фальшивий чоловік. Хоча можна подумати, що я зайве наговорюю на людину. Сиволап — герой, учасник громадянської війни, має заслуги перед революцією. Я сам бачив, як він під хутором Вишневим власноручно застрелив кількох бандитів.

— І в мене він не викликає довіри, — підтримала вчителька. — І в очі людям не дивиться, все кудись убік зирить.

— Щось скоїв цей Сиволап? — запитав тато.

— Ні, Василю Івановичу, — ухильно відповіла вчителька, — тут зовсім інше… Щоправда, не завжди, коли тобі не подобається хтось, то вже треба не довіряти йому чи зовсім зневажати. Та, скажу вам, мусимо бути пильними, бо наші вороги не дрімають. Навіть у вашому селі діють небезпечні злочинці.

— Які злочинці? — глянув на вчительку тато.

— Тут ось яке діло, — ще більше притишила голос Віра Миронівна, — зараз це вже й не велика таємниця. Протягом року запеленговано роботу ворожого передавача. Діяв він в районі Васильківських Дач. А тричі радіосигнали передавалися з палацу.

— Он воно що, — проказав тато, — і ви, Віро Миронівно, підозрюєте аптекаря Сиволапа?

— Ні,— заперечила вчителька, — про Сиволапа я заговорила зовсім з іншої причини.