— Не взяли німці Києва, — відповів Юрко, — тривають запеклі бої на підступах до міста. Тяжкі бої йдуть під Смоленськом, а більше нічого не відомо. Як ви себе почуваєте? Може, лікаря покликати?

— Лікаря? — перепитав полонений. — Ні, не треба. Рана почала гоїтися, а сили все одно мало. Дуже охляв від голоду, били мене люто! Та хіба тільки мене… Хутчій би звестися на ноги…

— А ви звідки, мабуть, здалеку?

— З Вірменії я, хлопчику, чув про таке місто Єреван?

— Чув, столиця Вірменії.

— Артилерист я, старший лейтенант Степан Ованесян, наша батарея за Прип'яттю стояла в Стрілецькому лісі. А як тебе звати?

— Юрком.

— Отам мене, Юрку, й поранило. Прочумався, а кругом — фашисти. Схопили й потягли за колючий дріт. А далеко від вас Стрілецький ліс?

— Кілометрів п'ять від села, — пояснив Юрко, — до нього на човні краще добиратися. Там повно грибів. От ми за ними і їздили в той ліс.

Поранений звівся на лікоть, попросив Юрка поправити подушку, сказав розгублено:

— Зовсім я нанівець звівся, в очах темніє, і голова йде обертом…

— Минеться ваша хворість, — заспокоїв полоненого Юрко, — а я вам борошна приніс.

— Спасибі,— подякував поранений, — гарні люди живуть у вашому селі. Кожен намагається чимось допомогти. Як рідні…

Поранений замовк, полежав трохи, потім несподівано запитав:

— А скажи, Юрку, партизани є в лісах?..

— Є, недавно на село напали, поліцаїв були захопили.

— Слухай мене уважно, Юрку, треба якось передати партизанам, що в Стрілецькому лісі закопано багато боєприпасів. Наказ нам був стояти до кінця. От ми і стояли. А потім оточення. Довелося частину боєприпасів прикопати. Лишилося нас у тому лісі — жменя, і ті поранені… Хай прийдуть до мене партизани — розповім, а може, й сам поведу, покажу… — Очі Ованесяна ще більше засвітилися — Дорого дістався фашистам той Стрілецький ліс, одна наша батарея підбила п'ятнадцять ворожих танків! І всі ми чесно воювали!.. А потім от полон…

Ованесян заплющив очі, якусь хвилю лежав непорушно, потім сказав:

— Треба якось передати партизанам про сховані боєприпаси! У них же зброї обмаль, от і подумай, хлопчику. А де ж твій товариш?

— Дома!

— Скажи, хай мене провідає. Хочу подякувати за порятунок. Славні ви хлопці! У мене теж два сини, такі, як ви — і дві дочки. Колись, як розгромимо фашистів, приїдете до нас в гості, подивитеся на нашу Вірменію.

Поранений заплющив очі, прикрив їх долонею, мабуть, довга розмова стомила його. Юрко тихенько вийшов з хатини, запитав бабусю:

— Чого вам ще принести, може, риби?

— Принеси! Зварю Степану юшки. Хочу його хутчій на ноги поставити, щоб не схопили супостати, а він же такий слабий, що від вітру хилиться!

Юрко, повертаючись додому, зайшов до фельдшерки, попросив Оксану Василівну оглянути пораненого, розповів їй про сховану зброю.

— Сьогодні й огляну, — пообіцяла Оксана Василівна, — а як твоя рана?

— Трохи пощипує, але вже голова не болить, а зразу гуло, як у вулику!

Юрко розповів фельдшерці про свої відвідини Майєра, про розмову з гестапівцем, сказав, що той все-таки прийде проглянути старі документи, про цікавість його до фальшивих грошей.

Оксана Василівна уважно вислухала хлопця, порадила:

— Не вір Майєру, не вір жодному його слову! І будь, Юрку, дуже обережним. Тепер тебе Майєр розпочне перевіряти, бо ти йому дуже потрібний. З тобою і через тебе йому легко спілкуватися, ти знаючий хлопець, через тебе можна щось розвідати про фальшивомонетню. Але водночас у нього підозра, що ти підтримуєш зв'язки з лейтенантом Вершиною. Отут і треба не лишати ніяких слідів.

Йдучи від Оксани Василівни, Юрко біля криниці зустрів Володю.

— Чув, — запитав товариша, — що приходили до нас партизани?

— Як же не чути, — жваво відгукнувся Володя, — тепер усе село гуде про Берегових, зрадниками називають, фашистськими прихвостнями. Навіть моя мати і та сказала, що ніколи від вас такої підлості не сподівалася. Тільки ти не журися, — заспокоював товариш, — прийдуть наші, зразу все проясниться! Будете в героях ходити!..

Ще трохи поговоривши, розійшлися.

У хаті Юрко застав незнайомого чоловіка, одягненого в приношений військовий одяг. Він їв картоплю з смаженою рибою і розповідав матері, що йде з-під Києва в село Богданівну. Недавно його контузило, і він потрапив у полон. Там трохи оклигав, віддав німцю годинник, а той видав йому аусвайс. Чоловік, побачивши Юрка, підвівся з-за столу, міцно потис йому руку, запитав:

— Товариш Береговий?

— Юрко Береговий.

— От ти мені й потрібний. Вийдемо, маю тобі дещо передати. А вам, — незнайомець повернувся до матері,— спасибі за сніданок. Дуже смачна у вас риба! Нема кращого наїдку, як карасі у сметані.

Мати стривожено глянула на чоловіка:

— А навіщо вам Юрко?

— Не турбуйтеся, — заспокійливо відповів незнайомець, — хочу передати вашому сину деякі речі, а також листа. Потім він вам усе розповість.

Коли вийшли в садок і сіли на лавку, що стояла під розлогою яблунею, чоловік довірливо підморгнув Юркові, розпоров підкладку на кашкеті, дістав з неї трохи прим'ятий конверт, простягнув хлопцеві.

— Радій, юначе, приніс тобі звістку від батька! Герой твій тато. Наказано мені вручити тобі листа особисто. Тому викликав тебе з хати.

Юрко тремтячими руками розірвав конверт, дістав лист, пробіг поглядом по рядках, написаних знайомим почерком. Нарешті тато подав про себе першу звістку. Хлопець схопився з лавки:

— Я матері почитаю! Вона так жде листа від тата!..

— Зачекай, сину! — зупинив Юрка чоловік. — Зразу прочитай листа сам, а потім я тобі дещо розповім. Так буде краще.

Юрко з нерозумінням глянув на незнайомця, але не став йому заперечувати, тут же почав читати листа від тара.

«Мої дорогі! — Юрко відчув, як на очі набігли мимовільні сльози. — Нарешті маю можливість подати звістку про себе. Правда, я написав вам два листи, як тільки прибули до Києва, але не знаю, чи ви їх одержали. Все думаю про вас, часто ви мені снитеся! Дуже скучаю! І недалеко до вас, а не прийдеш і не приїдеш. Зараз я служу в кулеметній роті. Ідуть тяжкі бої. Мене недавно дряпонув трохи осколок, але зі строю не вийшов, у санбат не ходив. Найбільше тривожуся за вас. Яке це страшне і жахливе лихо — війна. Як ми щасливо жили! І скільки страхіть довелося бачити за цей недовгий час!

Пишу вам листа, а перед очима ви, мої дорогі! Ти, моя вірна дружино Марійко, доню Галю, сини мої, Юрку й Санько. Тримайтеся! Як не буде важко — тримайтеся! Допомагайте одне одному, слухайте маму! Бережіть її!

Діти! Завжди тримайтеся однієї дороги, одного берега — не забувайте, якого ви роду-племені!

Зараз зі мною на фронті воюють наші односельчани — Григорій Савон, Микола Бодня, Степан Бандура, Семен Олефіренко. Як одержите мого листа, передайте їх родинам, що вони живі-здорові. Зустрів у Києві Митю Ведмеденка. Він пішов добровольцем в армію, звикає до фронтового життя. Позавчора поранило Сидора Палагуту, і його відправили в госпіталь.

Всіх вас міцно цілую та обнімаю. Навіки ваш Василь Береговий. Лист писано в Києві 29.VIII.1941 року».

Юрко дочитав листа, зворушено подякував чоловікові:

— Спасибі вам за звістку від тата. Коли ви його востаннє бачили?

— Днів чотири тому. Так, так, — впевнено сказав незнайомець, — чотири дні тому, зустрілися з ним у штабі. Недавно йому вручили орден Червоного Прапора. Командування послало мене із завданням у ці краї, і твій тато попросив передати вам листа. А в мене й до тебе, товаришу Береговий, важлива справа, — вів далі чоловік, — але спершу ти повинен ознайомитися з моїм посвідченням.

Незнайомець стягнув з правої ноги приношений чобіт, на підборі якого виднілися голівки мідних цвяхів. Він відпоров халяву, дістав посвідчення, подав Юркові.

Юрко розгорнув посвідчення, прочитав: «Старший лейтенант Саврук Микола Гнатович».

— Товаришу Береговий, — урочисто мовив Саврук, — від імені командуючого Західним фронтом вітаю з високою урядовою нагородою. Тебе і твого товариша Володимира Карпенка нагорождено орденом Червоного Прапора.