— Все? — нарешті запитав він.

— Все, Іване Петровичу.

— Просив же я тебе, Юрку, нікуди не встрявати, даремно не ризикувати. Ти маєш важливе доручення і мусиш цілком зосередитися на його виконанні. Так далі справа не піде! Робити все, як кому забажається, в підпільній роботі — провал.

— А що я такого зробив? — запитав спохмурнілий Юрко.

— Не мав ти права вступати в підпільну групу, — почав перераховувати Вершина, — бо в тебе своє завдання, значно важливіше за збирання зброї. І напади на фашистів отак з бухти-барахти не вам, хлопчики, влаштовувати. І самі загинете, й село погубите. Убили недавно подлітки карателя в Лебедівці, і німці спалили село, а всіх жителів знищили. Дітей-малоліток живими в огонь кидали. А ви задумали фашистський обоз обстріляти. Спасибі Макарову, що застеріг вас від цієї безглуздої затії. Хіба ж я тебе, Юрку, не попереджував, щоб ти не встрявав у будь-які справи, що не стосуються твого основного завдання? Ти — підпільник! І тобі вистачає своєї роботи по саму зав'язку. Діяти на власний розсуд ти не маєш права! У підпіллі, хлопче, існують свої закони, своя залізна дисципліна. І будь-яка непродумана самодіяльність забороняється.

— Думали як краще зробити, — винувато сказав Юрко, — хотіли вам зброї роздобути і роздобули. Одних автоматів близько півсотні «позичили».

— Ніхто й не каже, — заперечив Вершина, — що ви думали гірше зробити. Тільки не варто діяти самочинно, не порадившись зі старшими, досвідченішими товаришами. Чому ти не порадився з Оксаною Василівною або з лісником Трохимом Свічкою? Мовчиш, бо нема чого сказати.

Лейтенант докірливо поглянув на хлопця.

— А хіба не наказував я, щоб ви не ходили в підземелля? А ви як вчинили?

— Так ми туди стільки зброї наносили, — виправдовувався Юрко, — обмундирування, патронів, гранат, макаронів…

— Нам зараз таємниця Зоряної кімнати важливіша за будь-яку зброю, — махнув рукою Вершина. — У палаці отаборилися гестапівці, в село приїздив генерал з Берліна. Водолази обшарили льохи, заповнені водою, що лишилися від Білої вежі. Зараз фашисти ремонтують праве крило палацу, будують у дворі величезну казарму.

— Туди наших полонених пригнали, — підтвердив Юрко, — мабуть, вони й ведуть те будівництво. Почали мурувати доти на схилах гори, біля воріт, що ведуть на подвір'я палацу.

— Не подумай підходити до тих полонених, — суворо наказав лейтенант. — Ремонтують палац не наші люди, а есесівський будівельний батальйон, замаскований під полонених.

— Та невже! — не повірив Юрко.

— Отак воно, товаришу, і є, як я говорю! — лейтенант трохи помовчав, а потім додав — Наказую тобі та Вовці вийти з вашої підпільної групи. Ви виконуєте завдання партизанської розвідки — і цього для вас цілком досить.

Юрко розгубився:

— Як же ми можемо вийти з підпілля? Що ми хлопцям скажемо? Дали клятву на вірність, обіцяли до кінця боротися з фашистами, а тепер в кущі?..

Лейтенант докірливо похитав головою:

— Про які «кущі» ти говориш? Невже ти вважаєш, що перебувати в підпільній комсомольсько-молодіжній групі — це подвиг, а виконувати завдання партизанської розвідки — іграшки? Зараз нам твоя допомога надзвичайно потрібна! Ще більше вона буде потрібна в недалекому майбутньому. Нам треба знайти підходи до Майєра. Цей гестапівець — довірена особа Гіммлера. Даремно Гіммлер присилати в глухе село свого полковника не буде. Щось задумали гестапівці. А що? Чого вони кубляться в цьому палаці, чого оперізують його залізобетонними дотами? Нам треба розгадати задуми фашистів!..

Лейтенант помовчав, а тоді мовив стривожено:

— Непокоїть мене розповідь Славка, що Скрипаль застав нас біля входу в палац. Ворог, як бачиш, не спить! Ми ще, по суті, не почали свою роботу, а вже прокол! І це вже не перший! Тільки почали створювати партизанський загін і підпілля, а до нас примазався Консул, Сиволап, Гуня. Є й інша агентура.

— Хіба не впіймали їх, Іване Петровичу?

— Поки що не зуміли вийти на їхній слід, — винувато мовив Вершина, — хоча їхню руку й відчуваємо. На вас з Вовкою впала підозра. Тепер чекайте на прихід провокатора! Тут уже сумніватися не доводиться.

Лейтенант походив по кімнатчині, спинився перед хлопцем:

— Слухай, Юрку, запам'ятай сам і перекажи Володі, що про кожного «партизана» або «підпільника», який прийде до вас з якимось проханням, негайно повідомляйте в поліцію. Вірте тільки тому, хто назве пароль, всіх інших вважайте гестапівськими провокаторами. Прошу вас, — ще раз нагадав лейтенант, — нікому не вірити, нікому не розкривати душу! Будьте обережні і ще раз обережні!

Настав час діяти. І треба бути готовим до будь-яких несподіванок.

Ти — німець! — продовжував Вершина. — У тебе є незаперечні документи про твоє арійське походження. І тут постає чимало запитань: як Юрген Берг ставиться до «нового порядку», до фюрера, до окупаційних властей?.. Адже Юрген Берг вчився в радянській школі, з гордістю носив піонерський галстук, мріяв стати комсомольцем. А зараз цілковита зміна поглядів та уявлень? Як же ти поясниш всі ці метаморфози геру Майєру?

— Не знаю, Іване Петровичу…

Лейтенант на знак згоди кивнув головою.

— Я розумію, що не знаєш. Але такою відповіддю не розвієш підозр Майєра, а навпаки, посилиш їх. І тут треба знаходити щось переконливіше, зачіпати потрібні струни. У брошурі, яку я тобі даю, є стаття Геббельса «Голос крові». Ти прочитай її уважно. Пан Геббельс намагається довести, що всі німці, незалежно від того, багаті вони чи бідні, голодні чи ситі, об'єднані в єдину націю могутнім покликом крові. Кров і тільки кров кличе їх до об'єднання і спільних дій! І завдяки цій обставині німці пануватимуть над усім світом. Отут і треба скористатися з цієї брехні.

— 3 брехні?.. — запитав Юрко. — Як же маю з неї скористатися?

— А що ж, Юрку, треба прикритися цією лжетеорією, доводячи свою «органічну прихильність» до «нового порядку». Можна розповісти їм таку зворушливу легенду. Ще в перші дні, коли в село прийшли німці, ти побачив біля переправи колону танків. У відкриті люки визирали танкісти. І твоє серце переповнила якась нестримна радість. Ти побачив німців! У твоїх жилах тече та ж кров, що і в їхніх!.. Словами не можеш пояснити це почуття… Це — голос крові… Отак пояснює це почуття доктор Геббельс в своїй статті, з якою він звернувся до всіх німців-фольксдойчів. І ти повинен скористатись вигадками Геббельса. Але дивися, щоб Майєр не впіймав тебе на брехні…

Вершина промовив ці слова і тут же підбадьорливо сказав:

— Майєру дуже потрібний Юрген Берг! Дуже! Він потрібний йому, як перекладач, коли зайві свідки небажані і небезпечні. Маєр шукає фальшивомонетню пана Хоткевича, він хоче привласнити чуже багатство!.. А свої конкуренти йому не потрібні.

Лейтенант підвівся з-за столу, подав Юркові руку:

— Ну, що ж, зустрічай у неділю своїх високих гостей! Поводься спокійно, як і в попередній раз. Приховай пергамент з отим таємним листом Франца Берга, він не повинен потрапити до Майєра. Я певен, підземелля ще не відкрило нам всіх своїх таємниць. Зараз у палаці повним ходом іде ремонт, в Зоряній кімнаті має бути кабінет чи опочивальня Майєра. Розумієш, у якій пригоді може стати нам Зоряна кімната? Отже, діяти!.. Бажаю тобі сили волі і мудрості, дорогий Юрген Берг!..

Повернувся Юрко додому увечері і одразу розповів про зустріч з Вершиною. Мати слухала його, а в душі в неї розростався страх за сина, біль від неслави перед своїми людьми і ненависть за все до осоружних фашистів… Але Юркові вона сказала:

— Хоч ти ще, сину, не маєш спеціальної виучки для такої боротьби з вишколеними бандитами і вбивцями, але нехай тобі допомагає усвідомлення, що ти йдеш за правду, за життя багатьох наших людей. Я пам'ятаю, як цей Майєр чинив розправи в громадянську війну. За його наказом людей до смерті сікли шомполами, вішали, розстрілювали. І тепер знову цей кривавий убийця прийшов на нашу землю. І ми повинні перемогти його. Страшно, що про нас люди подумають… Уже скоса дивляться після відвідин Майєра і Штарка, скоро й здороватися багато хто не буде. Тільки треба все це нам витримати й пережити.