— Поранених везуть, — пояснив Славко, — з-під Києва. Фашисти почали новий наступ, але міста не можуть захопити. Багато їх там лягає.
— Звідки ти знаєш?
— Ситарчук батькові казав.
— Що ти ще, Славо, знаєш про Консула? — нагадав Юрко. — Бо все це дуже важливо.
— Соромно й розповідати, — знову неохоче заговорив Славко. — І страшно. Але ти мій товариш і все маєш знати. Мій батько, — аж ніби задихаючись, з мукою мовив хлопець, — коли був у житомирському таборі для полонених, видав фашистам своїх…
— Як це видав? — не повірив Юрко.
— Вирішили наші тікати з табору, зробили підкоп. Чекали ночі. От батько їх і видав. Фашисти перестріляли втікачів, а батька відпустили додому.
— І тепер він служитиме в поліції?
— Недавно я про нього таке дізнався, — вів далі Славко, не відповідаючи на Юркове запитання, — що в мене й волосся стало дибки. Мого батька ще у вісімнадцятому завербували в німецьку військову розвідку.
— Невже! — оторопів від такого відкриття Юрко.
— Усе правда, — пригнічено розповідав Славко, — батько навмисне прикидався дурником, видавав себе за недоумка, а насправді робив те, що йому наказували з-за рубежу.
— Хто наказував? — не зрозумів Юрко.
— Фашисти. Він влаштовувався на роботу на аеродроми, працював у воєнних містечках, до всього приглядався, про все, що міг, дізнавався, передавав кому треба.
— Як же він міг щось передавати фашистам? — засумнівався Юрко. — Хіба він переходив кордон?
— Навіщо йому було переходити кордон? — в свою чергу запитав Славко. — Він усе передавав Консулу, а той доповідав якомусь Шуберту.
— Якому Шуберту?
— Не знаю, про нього мало говорили. Згадали — і все!
— Чого ж ти, Славо, сидів на горищі, і як ти міг чути розмови в хаті?
— До батька почали часто приходити його давні знайомі: Ситарчук, Скрипаль, Консул, якийсь Кріт. Перед їхнім приходом батько виганяє нас до тітки Марини, наказує там ночувати. Хата в тітки Марини тісна, душна, нема де й повернутися. От я й вирішив спати на горищі. А потім закортіло мені дізнатись, про що ці типи змовляються… От я й вихитав у лежаку три цеглини, приставив вухо і почув усю розмову батька з Консулом. А вже потім чув, як він бесідував з Ситарчуком, Кротом, Маковієм.
— А хто такий Маковій?
— Колишній петлюрівець. Він тепер у гестапо служить, приїздив у село, обстежував з німцями руїни Білої вежі. Щось їм пояснював. Згадував Маковій старосту Щупака. Він теж, виявляється, не така вже й проста птаха. Колись служив ординарцем у Петлюри, чистив йому чоботи. Хвалився Консул, що він видав Майєру якогось директора банку, а той десь сховав золото і не хоче віддати його фашистам.
— Хто ще приходить до твого батька?
— Найчастіше буває начальник поліції Ситарчук. Він і вчора ввечері приходив.
— І про що вони говорили?
— Ситарчук звелів батькові скласти списки колишніх активістів, усіх, хто не приймає «нового порядку», може підтримувати зв'язок з підпіллям та партизанами.
Славко на хвилю замовк, а потім, притишивши голос, почав розповідати про партизанський загін.
— На Васильківських Дачах, — радісно казав він, — партизани. Чоловік триста в загоні. Сам чув, як про це Ситарчук говорив. І керують ними секретар райкому Коваленко і лейтенант Вершина. Ще говорили про партизанські схованки. Знайшли фашисти кілька таких схованок. Їм поліцай Скрипаль доповів. Його по хворобі не взяли в армію, а він никав по лісах, винюхував. І Гуня про схованки Ситарчуку доповів.
— Який Гуня?
— Колишній батьків товариш. Вони разом у Петлюри служили, потім Гуня допомагав банді Голого, діяла колись ця банда в наших лісах. Тепер Гуня якось затесався у партизани. Обіцяє при першій же можливості навести на них німців. І вже раз попередив жандармів про операцію, яку мали провести партизани.
— Про яку операцію?
— Не знаю. Коли я витяг з лежака цеглини, — пояснив Славко, — вони вже про неї переговорили.
— Снують фашисти павутину довкола партизанів. Дуже їх цікавить лейтенант Вершина. Він колись під час громадянської зарубав у бою брата Майєра. Тепер гестапівець хоче впіймати лейтенанта і за все з ним розквитатися. А Скрипаль, як на зло, приплів вас до того лейтенанта. От Майєр і думає через вас вийти на Вершину. Краще б вам, Юрку, взагалі піти з села… Дуже вже небезпечно тут залишатися.
— Куди ж ми підемо? — засмучено запитав Юрко. — Все одно ніде не сховаєшся і нікуди не втечеш.
— Тепер розумієш, — запитав Славко, — чого я не міг дати клятву на вірність? Не вистачило в мене сили сказати, що мій батько шпигун, і не знав, чи все це треба говорити нашим…
— Правильно ти зробив, — підтримав Юрко товариша, — не варто зараз про такі речі на зборах говорити. Ніхто не повинен знати про твій лежак! Ніхто. І нікому взагалі нічого не розповідай!
— А що про мене хлопці подумають?
— Ніхто про тебе нічого лихого не скаже. Ти чесний хлопець. Я так і сказав на зборах: «За Славка я ручаюся головою. Він ніколи не стане зрадником. Ніколи!»
— Спасибі тобі, Юрку, — зворушено промовив Славко, — ти й Гончару скажи, хай не думає, що я злякався давати клятву на вірність. Поясни йому якось, чого я так повівся на зборах. Він теж мусить мене зрозуміти.
Славко ще трохи посидів і неохоче подався додому.
— І на душі легше стало, — прощаючись, довірливо сказав Слава, — як розповів тобі про своє лихо. А то, віриш, місця собі не знаходив. Ледве у Прип'ять не кинувся сторч головою.
Юрко ще довго сидів у садку під яблунею, думав, зважував кожне Славкове слово. Вважай, не встиг виконати жодного завдання в підпіллі, а вже треба думати, як порятуватись. Клепає Скрипаль, вислужується, самому Майєру доповів про них. А чому ж Майєр наказав не чіпати їх? Мабуть, хоче вистежити, впіймати на гарячому. Арештувати і розправитися з ними він завжди встигне… Сам Юрко й винен. Помітив тінь за старою липою і нічого не сказав Вершині. Тепер наступає розплата. Правда, Скрипаль не зовсім певний, хто саме вночі вів до палацу лейтенанта бо тут гестапівці не стали б і дня вичікувати.
Як же тепер повестися?.. Що більше думав Юрко, то більший страх брав його. Прийшли фашисти, і приховані вороги, як ті таргани, повилазили зі своїх щілин. Он скільки їх зразу набралося в селі. А який жах, що ворог проник у партизанський загін!.. Якийсь фашист Гуня плете павутину, видає плани партизан. Негайно треба йти до фельдшерки, передати почуте. Але ж зараз Оксана Василівна приймає хворих. А зустрітись із нею можна лише дома.
Щоб якось прогаяти час, Юрко почав рубати дрова. І мати недавно просила підрубати березових кругляків, бо збирається пекти хліб.
Опівдні, коли Юрко почав збиратися до Оксани Василівни, знову прибіг схвильований Славко.
— Добре, що застав тебе дома!
— Що сталося?
— На, читай, — Славко простяг аркуш паперу, помережаний дрібним, але розбірливим почерком.
Юрко взяв аркуш, почав читати. Літери, виписані чорним чорнилом, ніби ожили, затремтіли, вони розпливалися, зникали і знову виступали, наче виринали з густого туману: «Я, Семен Олефіренко, клянуся вірою й правдою служити великій Німеччині, великому фюреру-визволителю Адольфу Гітлеру. Я все своє свідоме життя щиро і безвідмовно допомагав німецьким збройним силам, позаяк розумів, що лише вони здатні розгромити більшовиків, визволити нас від їхнього панування. Я прошу вас зважити на мої заслуги, про які добре освідомлений штандартенфюрер військ СС фон Майєр, і прийняти мене на службу в поліцію. Клянусь вірою й правдою служити новому порядку.
На доказ вірності «новому порядку» повідомляю прізвища ряду підозрілих осіб, мешканців села Відрадне. На мою думку, вони є непримиренними ворогами великої Німеччини і підлягають безумовному знищенню. Я переконаний, що деякі з названих мною активістів залишені в підпіллі, підтримують зв'язок з лісовими бандитами, передають їм важливі відомості, забезпечують боєприпасами, медикаментами, іншими потрібними речами. Це такі мешканці села Відрадне:
