— Хай собі живуть у селі. Жінка, кажу, хвора, а поки вилікується, щось ми з вами, Юхиме Мартиновичу, придумаємо. Не пропадать же людям без притулку.

— Так притулок буде, — криво посміхнувся староста. — Є наказ усіх підозрілих, — а як без документа, то й підозрілий, — направляти в гестапо.

— Буду вас просити, Юхиме Мартиновичу, щоб ви нам допомогли, а ми в боргу теж не залишимося.

— Не так це просто, Маріє! — закопилив губу староста.

— Знаю, Юхиме Мартиновичу, — закивала головою мати, — нелегко вам буде виручити наших біженців.

— Нелегко, — мало не простогнав староста.

— Так я вам подарую золотий перстень. Гарний такий, з коштовним каменем. Мені його Василь подарував, як повернувся додому з Галіції, після світової війни.

Мати відкрила скриню, дістала блискучу чорну коробочку, дала старості. Той відкрив її, схопив золотий перстень, прикусив його на зуби, захоплено вигукнув:

— Золото! Справжнє, вищої проби.

— От і візьміть собі цей перстень, — озвалася мати. — Може, комусь треба буде підмазати, бо тут як не помажеш, то й не поїдеш.

Щупак на знак згоди кивнув головою:

— Так воно, так! Тепер, коли в руках маєш таку річ, і думати веселіше. І тобі, Маріє, не жаль перстня?

— Як вам сказати, Юхиме Мартиновичу, — затнулася мати, — звісно жаль. Тут так, як у тій приказці, жаль і кума, жаль і пива. Тільки кума все-таки більше жаль, ніж пива!

Староста задумався, пильно поглянув на матір.

— Хай зайдуть твої біженці, подивлюся на них, бо як вони євреї, то ніяке золото тут не допоможе. Хай хутчій беруть ноги на плечі і тікають світ за очі.

Мати покликала Лесю, увела її в хату, сказала старості:

— Оце дівонька наших біженців, Леся, а мати її хвора лежить, хочете, зайдіть на ту половину будинку, побачите.

Щупак поглянув на Лесю, вираз обличчя його трохи пом'якшав.

— Славна дівчинка. Господи прости, що я дивуюся. Отаке ж вродливе зародиться, не дівчина, а квіточка!

Мати поставила на стіл графин з горілкою, тарілку з салом, миску з смаженою рибою, солоні огірки.

Очі в старости весело забігали, як у кота, коли він з'їсть мишу, голос подобрішав:

— Тепер можна й чарку випити. Слава богу, що послав нам наших визволителів. І ми стали людьми. Зараз усі так і підскакують: «Юхим Мартинович! Юхим Мартинович!» А раніше й не бачили, пройде мимо — і не рохне!

Мати поставила на стіл дві чарки, сказала:

— Гріх вам, Юхиме Мартиновичу, таке казати. Я до вас завжди добре ставилася. Пам'ятаєте, як ви погоріли, вся ваша родина лишилася без притулку… Хто вам допоміг? Хіба ж не я віддала вам безкоштовно хату бабусі Улити, і борошном вам допомогли.

— Твоя правда, Маріє, все, що ти кажеш, правда, хоча й не вся! Бо не все ти знаєш, а я мовчав та нічого не говорив. Тільки Щупак нічого не забуває, він все пам'ятає, як хто до нього ставився. Я й прибіг, щоб лиха не було. Є наказ усім біженцям пройти реєстрацію. Отут і можна спіткнутися. Є документи? Нема документів! І просимо вас у гестапо. А не пройдуть біженці реєстрацію — і їх господарів доводиться брати на цугундер. Ситарчук старається, набиває собі ціну. Тільки чуєш: «Вішай! Стріляй! Спровадити в гестапо!»

— А чого це він так розходився?

— Чого, чого! Хутір у батька був? Був. А де він тепер? Загув. І п'ятдесят десятин земельки було! І млин, і олійниця. А батько на висилці й помер. Ситарчук від батька прилюдно відмовився, в газету статтю написав, як про глитая-ворога. Усе добро державі, а в серці затаїв помсту. Як почалася війна, добровільно пішов у Червону Армію — і в першому ж бою здався німцям в полон, його й направили в зондеркоманду. Німці розстрілювали євреїв, а Ситарчуку доручили дивитися, чи нема в тих розстріляних золотих зубів. Як є, виривати і здавати тій зондер-команді. А тепер Ситарчук повернувся в село разом з паном Майєром. Сподівається, що й хутір незабаром повернуть. От і старається, щоб німця не гнівити.

Мати посадила Лесю й Юрка за стіл, підсунула до них смажену рибу, сказала:

— Снідайте та підемо копати картоплю, бо всі повинні вийти на поле.

Староста налив чарку горілки, побажав усім багатства та здоров'я, випив, похвалив:

— Гарна, як вогонь, і калганом пахне. Отака горілка була в нашому шинку. Як усе буде гаразд, попрошу в коменданта дозволу і відкрию в селі шинок. За рік-два матиму мішки грошей.

Староста не втримався, знову налив чарку горілки, випив, заговорив довірливо:

— Тільки найперше треба думати, як уціліти, не простягти ноги передчасно. Ситарчука вам треба остерігатися, чогось він на вас косо дивиться, вважає більшовицькими поплічниками, каже, що через таких, як твій Василь, і довелося йому втеряти свій хутір.

— Що йому той хутір спокою не дає? — здивувалася мати.

— Не кажи, Маріє,— заперечив Щупак. — Хутір — велике діло! Це все одно, як твоє царство, а ти цар тієї держави.

— Так і в вас був хутір, а ви ж людям зла не робили. І що міг вдіяти мій Василь, як погнали його в ті червоні козаки? Хіба він по своїй волі пішов?

Щупак налив третю чарку горілки, випив, закусив солоним огірком.

— Згадала ти, Маріє, про хутір, і розтривожила давню рану. І в мене злість на серці. А мусив погамувати ту страшну злість, сховати її подалі, нікому не показувати свою зранену душу. У мене чотири сини, про них думав. І самому жити хотілося. Ти он нагадала: погоріли! А знаєш, хто спалив мою садибу — будинок, повітку, клуню, скирти, все обійстя?

— Звідки про те мені знати? Ваш лютий ворог вам таке зло заподіяв…

Староста болісно розреготався:

— Ворог, кажеш! Сам я спалив! Своїми руками, — Щупак простягнув перед собою чорні жилаві руки з довгими брудними нігтями. — Заплакав кривавими сльозами і спалив. Хай, думаю, моє добро за димом піде, а ворогам не дістанеться. Спалив свій хутір, і в мені всередині щось вигоріло. Краще й не думати. Краще про таке й не говорити! Не стало в мене хутора і перетворився я на птаха з перебитими крилами. От і радію приходу німців, бо моїм ворогам тепер теж смаленим запахло.

Староста поглянув на Лесю, стенув плечима:

— Не придумаю, як же бути з вашими біженцями, як їх лишити у селі без документів. Хай, може, мандрують собі далі, бо в нас режимне село — гестапо всіх підозрілих винюхувати буде. Спровадить їх Ситарчук у жандармерію. І вам клопіт буде, хоч ви люди без політики.

— А ви щось придумайте, Юхиме Мартиновичу, — знову порадила мати.

Староста поклав на тарілку смажену щуку, запитав матір:

— А чого ти, Маріє, так уболіваєш за своїх біженців? Хто вони тобі такі? І не сват, і не брат, а ти аж підскакуєш, щоб їм підсобити.

— І сама не знаю, Юхиме Мартиновичу, — роздумливо відповіла мати. — Люди ж вони. І дівчина яка вродлива! Ви самі здивувалися, як вгледіли. Мо, й невісткою буде!

Староста випив ще одну чарку горілки, відсунув від себе графин, сказав матері:

— Забери горілку з-перед очей, бо вже набрався по саму зав'язку, а зупинитися не можу. Є в мене ще одна важлива розмова, — продовжував Щупак. — Хочу тебе попередити. І Юрко хай послухає, бо справа його теж стосується.

Мати насторожилась, допитливо поглянула на Щупака.

— Пощастило мені, Маріє,— довірливо почав той. — Пощастило! Тепер уже про це можна всім говорити і нічого не боятися. Везе мені, та й годі. Є серед німецьких офіцерів, що зайшли в наше село, один мій давній знайомий. Майєр його прізвище. Він ще у вісімнадцятому був у нашому селі, жив у палаці. Збирав контрибуцію. Так я колись німцям допоміг, вивів їх полк болотами, як село червоні обложили. Урятував я від полону цілий німецький полк.

— А казали, — перебила мати старосту, — що їх порятував Парфен Гармата, вони якось перетягли його на свій бік.

— Казали-мазали, — зневажливо махнув рукою староста, — навмисне звели ту вину на Парфена, щоб його вгробити і з мене зняти всяку підозру. Майєр тоді цей фінт придумав. Голова в цього німчика варить. Тепер він полковник гестапо. І, звісно, він мій благодійник та захисник. Староста притишив голос і став розповідати далі: