Оксана Василівна саме перев'язувала поранених біженців. Побачивши Юрка, запитала:

— Ти чого прийшов? — І тут же додала стривожено — Фашисти в селі!

— Погано нашій хворій, — відповів Юрко, — знову втратила свідомість.

— Зараз підемо. Зачекай, поки закінчу перев'язку. Що ж воно тепер буде, — бідкалася лікарка, — хто б міг думати, що війна докотиться до нашого села? Опинилися й ми на окупованій території.

На переправі все ще тривав бій, не затихав кулемет. Юркові здавалося, що він чув якісь гнівні й болючі докори в тих звуках кулемета.

— Наш, — прислухаючись, сказала Оксана Василівна, коли вони йшли до Берегових, — «максим»… Упізнаю його голос, в молодості наслухалася. От, Юрку, — зажурено мовила фельдшерка, — німці й захопили наше село. Наче страшний сон наснився, а воно ж не сон, а правда. І ми віч-на-віч зустрілися з фашистами. Учора в селі був лейтенант Вершина, взяв медикаменти, поїхав на Васильківські Дачі. Там десь базується партизанський загін. Передавав тобі привіт, наказував бути обережним.

Коли вже йшли вигоном, Юрко винувато признався:

— Я вам неправду сказав, Оксано Василівно, наша біженка поправляється. У нас лежить поранений начальник переправи, стікає кров'ю. Йому пробило груди осколком навиліт, мати перев'язала, та кров все одно не спиняється. Я вам не міг про це там, у кабінеті, говорити.

— Правильно зробив, — похвалила хлопця фельдшерка. — У кабінеті могли бути всякі люди. Зараз треба затаїтися, перечекати, — повчала вона Юрка. — Ось кинуться «наводити порядки» гестапо, польова жандармерія, всякі зондеркоманди. Та потім вони підуть далі, за фронтом, а тоді нам буде легше. Так мені лейтенант говорив. Ой, буде нам нелегко. Німці почнуть розслідувати, як, при яких обставинах загинули їхні диверсанти, хто навів на їх слід червоноармійців. Намагайся ні з ким не вести розмов на цю тему. Хто б що не говорив, а в тебе одна відповідь: «Я був хворий, лежав, нічого не знаю». Мусимо, Юрку, вистояти і перемогти наших ворогів.

— Що ще передавав лейтенант? — запитав Юрко.

— Наказав чекати зв'язкового. Рано чи пізно у село прибуде гестапівець Майєр. Добре було б, якби тобі вдалося встановити з ним якісь контакти, ввійти до нього в довір'я. Тобі підіграють у цьому інші підпільники. Але гляди, Юрку, — застерегла фельдшерка, — не проявляй ніякої зацікавленості, не задавай ніяких запитань. І ніякого поспіху! Щоб не викликати навіть найменшої підозри.

— Як же я зможу встановити контакт з Майєром? — не розумів такої ролі Юрко.

— Побачимо, — сказала, вже щось думаючи інше, Оксана Василівна. — Поки що про це рано говорити. А зараз мені треба якнайскоріш повернутися до лікарні. У нас лежать тридцять чотири тяжкопоранених бійців. Не можна було їх везти в тил, та й уже було пізно. А я ж фельдшер, а не хірург. Як я дам їм раду, не придумаю. Привезли їх із Заріччя.

З пагорба раптом завидніла переправа. На березі ще ворушились маленькі постаті останніх захисників мосту.

Та от враз стрілянина стихла. Над селом залягла тривожна тиша. Від Самусевого лісу знялася зграя сполоханих галок. Вони, лопочучи крилами, мерщій летіли в безпечне місце. І хлопець позаздрив птахам. Як би йому хотілося теж знятися в небо, промчати шквалом над фашистами і дістатись до своїх.

Оксана Василівна відчула Юрків настрій і, хоча серце в самої рвалося від безвиході, сказала підбадьорливо:

— Не журися, Юрку, недовго фашисти чинитимуть розбій на нашій землі. Уже приходили німці у вісімнадцятому, а що вийшло? І втекти небагатьом удалося. Цих ще не таке чекає. Наша земля належить нам — і ніхто ніколи не зуміє в нас її відібрати.

У хатині фельдшерка оглянула пораненого, змастила рани якоюсь жовтою рідиною, наклала пластир, забинтувала. Закінчивши перев'язку, сказала схвильовано:

— Мій колишній однополчанин Саша Макаров, безстрашний командир бронепоїзда «Смерть директорії». Понад двадцять років не бачилися, а тут така зустріч. Чого лише на світі не трапляється? Тяжке в нього поранення і велика втрата крові. Завтра, якщо все складеться гаразд, навідаюсь. А зараз час від часу міняйте компрес, провітрюйте хатину. Може, опритомніє.

Оксана Василівна ще швидко оглянула хвору біженку, сказала задоволено:

— Тепер уже все лихе позаду, і будете ви, Галино Іванівно, жити не менше ста років. Звичайно, — гірко зітхнула вона, — якщо всі ми не потрапимо фашистам у зуби.

Уже надвечір вулицею протряскотів мотоцикл і зупинився біля воріт. Довготелесий солдат в зеленому мундирі вдарив чоботом у хвіртку, і вона, жалібно скрипнувши, рвучко розчинилася. Фашист, тримаючи автомат напоготові, піднявся на ґанок, зупинився на порозі.

— Руський солдат єсть? — сердито крикнув розгубленій, поблідлій матері.— Яйки дафай! Масло, мед, сало! Шнель!

Мати дістала з полиці горщик з яйцями, подала фашистові. Той заглянув у горщик, задоволено плямкнув губами.

— Гут! Карош яйка! Много яйка, — і швидко почав їх перекладати в широкі кишені френча. Останні п'ять яєць німець тут же випив, викидаючи шкаралупу на підлогу.

— Масло дафай! — гукнув німець і, наставивши на матір автомат, люто вишкірив дрібні гострі зуби.

Мати внесла з комори грудку масла, поклала її на стіл.

Фашист взяв масло до рук, понюхав, дістав з кишені ніж, наказав матері:

— Хліб дафай! Шнель!

Німець відрізав скибку хліба, намазав масло, повернувся до матері:

— Шнапс-водка єсть?

Юрко не стримався і теж втрутився в розмову.

— Гер солдат, — озвався він по-німецьки, — у нас немає горілки. Якщо хочете, ми можемо зварити вам кави.

— О, — здивовано і якось радісно вигукнув солдат, — ти вмієш говорити по-німецьки? І ти маєш таку чудову вимову! Ти хто є?

— Німець, гер солдат! Мої предки вихідці з Пруссії… Мій прадід приїхав колись сюди з Кенігсберга.

Солдат розгублено закліпав короткими, рудими віями.

— Я мушу вибачитися, — почав він, — що так не вельми ґречно ввірвався у ваше житло. Але хто міг сподіватися, що в такій глушині можна натрапити на земляків? Я вам щиро вдячний за яйця та масло. Один момент! — вигукнув німець. — Один момент!

Він швидко вибіг з хати, дістав з коляски мотоцикла новенькі черевики-лодочки і урочисто вручив їх матері:

— Це вам подарунок від німецького солдата! Тепер вам буде краще! Вас забезпечать пайком, одягом, виділять гарний земельний наділ. Більшовикам скоро буде Капут!

Німець сів на мотоцикл і, озираючись, поїхав у центр села, звідки долинало приглушене гуркотіння моторів.

— Навіщо ти з ним розмовляв по-німецьки? — невдоволено запитала мати. — Хай би собі брав ті яйця і їхав світ за очі.

— Злякався я, — пояснив Юрко, — що, думаю, буде, коли він почне сам шукати горілку, загляне в хатину? І цікаво було, чи вдасться мені порозумітись із справжнім німцем? Спасибі Карлу Карловичу, як бачиш, моя мова діє на німців. Може, й справді це стане нам у пригоді.

Коли стемніло, прибіг Володя Карпенко, заходився похапцем розповідати:

— Фашистів повне село! Як комашні наповзло. Але переправу наші на відході зірвали. Дві години тривав там бій! Стояли наші до кінця, билися до останнього патрона.

Володя замовк, важко зітхнув і сказав засмучено:

— І всі наші полягли. Хоча й фашистам дорого дісталася переправа. Німці ще й зараз поранених в школу возять. Там зараз німецький госпіталь. Жаль наших. Та нічим їм не можна було допомогти. Нічим!..

Юрко вже хотів розповісти Вовці про начальника переправи, та передумав: треба поки що мовчати. Чим менше хто буде знати про підполковника, тим краще.

— Ходімо в село, — запропонував Вовка, — подивимося, що там діється. Німці магазин розбили, базу, курей на пташнику перестріляли. І всі щось жеруть і жують, ніби з голодного краю вирвалися.

— Зараз краще посидіти дома, — без ентузіазму відказав Юрко. — Навіщо зайвий раз потрапляти на очі фашистам?

— А я побіжу, — похапцем відповів Володя. — Доручив мені лейтенант придивитися, хто буде зустрічати німчуру з хлібом-сіллю. Такі зараз повилазять. Я вже бачив, як Іван Скрипаль вибіг навстріч фашистам і виніс на рушнику пшеничну хлібину та грудку солі. А кланявся їм у самісінькі ноги, шкура продажна! Хто б міг подумати, що в нашому селі живуть отакі паскуди…