На ґанку їх чекало двоє чоловіків. Зайшли за Володею.

На вулиці лейтенант сказав хлопцям:

— Зараз підемо в палац, покажете нам підземелля, проведете в ту кімнату, в якій розмовляли пан Хоткевич з Сиволапом. Там залишились списки підпільників.

— Оце серед ночі й підемо? — засумнівався Володя.

— Зараз найкраща пора, — пояснив лейтенант, — бо нас ніхто не бачитиме. А зайві свідки нам не потрібні. Підземелля необхідно оглянути терміново. Ходімо, хлопці, ходімо, лише ви нас туди можете провести.

На вулиці, коли наблизилися до Прип'яті, лейтенант зупинився, прислухався до гуркоту, що долинав від переправи, сказав задоволено:

— Живе переправа! Прорахувалися фашисти та їхні найманці.

Село стишилось після нальоту ворожих бомбардувальників. Між темних дерев сіріли стіни рублених хат. Землю повили густі сутінки. Над Прип'яттю клубочився білий туман, хвилями він піднімався, повисав на вербах, снувався над берегом. Коли підійшли до клубу, Вершина дістав з кишені ключ, почав відчиняти важкі дубові двері.

Юрко стояв біля ґанку і дивився на стовбури старезних лип. Несподівано йому здалося, що біля крайньої липи майнула чиясь тінь, затаїлася за нею і пильнувала за кожним рухом нічних відвідувачів палацу. Хлопець, напруживши зір, уважно вдивлявся в передсвітанкову темряву, чекав, що тінь знову випірне з-за грубезного стовбура. Та як не придивлявся Юрко, нічого вже не помітив. Мабуть, здалося, подумав хлопець, а він тут же й вигадав якусь тінь.

Не знав Юрко, якою небезпекою обернеться для нього та Володі оця миттєва зустріч з невідомим на подвір'ї палацу, який здався йому вигаданою тінню, як жалкуватиме він, що не сказав про свою підозру лейтенантові і зразу на місці не перевірив свій сумнів.

Відчинивши вхідні двері, Вершина спершу пропустив хлопців, а за ними зайшли його мовчазні супутники, останнім поріг переступив лейтенант. Він замкнув двері зсередини, поторсав їх, чи надійно тримає замок, і засвітив електричний ліхтарик.

— Не страшно? — підбадьорливо запитав хлопців.

— Ні,— відгукнувся Володя, хоча й відчув, як по його спині бігають холодні мурашки. — Чого нам боятися, коли ми прийшли разом з вами?

Лейтенант, освітлюючи дорогу ліхтариком, попрямував до Зоряної кімнати. Зупинившись посеред кімнати, він прискіпливо освічував її стіни, підлогу, уважно придивлявся до темного паркету, намагався натрапити на ляду, що прикривала вхід до підземелля.

Юрко теж оглядав приміщення. Тут усе нагадувало тата. На столі в шкіряному футлярі осиротіло виблискував уцілілим скельцем цейсівський бінокль. У відкритій шафі висів мундир із золотим еполетом. У кутку — карабін без затвора. На стіні шабля в потертих піхвах. На шафі видніється будьонівка з великою матерчатою червоною зіркою, поруч неї портупея, дерев'яна кобура від маузера.

Юрко відчув, як боляче защеміло серце. Всі ці речі по крихті збирав тато, намагався забезпечити сільських акторів справжнім реквізитом. Де він зараз? Чи живий? Десь відбиває наступ оскаженілих фашистів… Як пішов в армію, то й не було від нього жодного листа, жодної звістки, хоча обіцяв писати…

— Ну, хлопці,— озвався лейтенант, — показуйте хутчій свої таємниці, бо як я не дивився, ніякої ляди так і не помітив. Ведіть нас у підземелля, бо мусимо поспішати, щоб скоріше повертатися в район.

Світло ліхтарика упало на мідні блискітки, і Юрко швидко знайшов потрібні зірочки, натиснув на них. Тримаючи пальці на холодних блискітках, він мовчки дивився на паркетну підлогу. Під нею щось дзенькнуло, ніби злегка ударилися між собою дві металеві гирки, і під стіною безшумно піднялася масивна чорна ляда.

Вершина наблизився до ходу в підземелля, освітив чавунні східці, потім передав ліхтарика одному із своїх супутників:

— Потримай, Леоніде, а я попрактикуюсь на цих зірочках. — І до Юрка: —Покажи, на які треба натискати.

Спочатку, коли він натиснув на потрібні блискітки, ляда слухняно причинилася, безшумно лягла на своє місце, а потім від натиску на інші зірочки піднялася, ніби запрошувала зійти на чавунні східці.

— Чудеса! — не стримавшись, вигукнув Вершина. — Скільки разів чув розповіді про таємничі ходи до підземелля, про кам'яні стіни, які розсуваються, — і не вірив! Думав, вигадка, казка! А воно, бач, правда!

Лейтенант узяв ліхтарика і першим почав спускатися в темне підземелля. Він зупинився, став біля східців, зачекав, поки всі залишать Зоряну кімнату, і наказав Юркові:

— Тепер причини ляду, повертатися назад не будемо, бо вийдемо до Прип'яті через старі каменоломні. Так буде певніше.

Незабаром усі зайшли до квадратного приміщення. Супутники лейтенанта зупинилися біля кулемета, зацікавлено оглядали кам'яний закапелок. Тільки зараз Юрко зміг роздивитися на них. Обидва стрункі, широкоплечі, з доброю військовою виправкою. Русявий, з великими допитливими очима видався Юркові знайомим. І він пригадав: та це ж молодший лейтенант міліції Леонід Поух! Нещодавно він керував стрілецькими змаганнями в районі і похвалив Юрка.

Лейтенант поставив ліхтарик біля кулемета, сказав:

— Познайомтеся! Не виключена можливість, що вам ще не раз доведеться зустрічатися.

Білявий подав Юркові руку, промовив:

— Леонід Поух.

Його товариш теж потис хлопцям руки, відрекомендувався:

— Микола Яценко.

Вершина повернув кулемет до себе:

— Пригодиться нам ця знахідка. З кулеметами в нас сутужно.

Лейтенант далі неквапно освічував квадратне приміщення, оглянув гвинтівки, ящики з гранатами, цинки з патронами. Промінь ліхтарика спинився на чорній рурці, вмонтованій у кам'яній стіні. Вершина зацікавлено підійшов до неї, приклав вухо. У рурці виразно чулося шарудіння, що долинало із Зоряної кімнати.

— Зрозуміло! — кивнув головою лейтенант. — Пристрій для прослухування Зоряної. Чув я колись розповідь про цю рурку. Пан Хоткевич поселяв у Зоряній своїх іменитих гостей, особливо тих, хто приїздив шукати фальшивомонетню, а сам підслуховував їхні розмови.

Поволі рушили вглиб підземелля. Юрко йшов поруч з лейтенантом. Порівнялись із глухим закапелком, в якому колись пани розіп'яли народного месника Тимофія Кушніра. Вершина освітив мідну платівку, прочитав вибитий на ній напис.

— Страшною карою скарали цього повстанця, — сумно проказав він, — тяжку муку довелося йому витримати. Але й Кушнір допік катам, спалив палац, пустив за димом маєток… Ведіть туди, де бачили диверсантів.

Про всяк випадок лейтенант дістав з кобури пістолет. Дійшли до розгалуження.

— Ліворуч, — пояснив Юрко, — кімната, в якій сиділи Сиволап з Хоткевичем, а праворуч — вихід у старі каменоломні.

Звернули в кімнату. Промінь ліхтарика вихопив з пітьми стіл, диван, шафи, картини, люстру, шухляди стола, рацію, рожеву канапу, якої тут не було, коли Юрко з татом вперше потрапили в це приміщення.

— Товаришу лейтенанте, — вихопився Юрко, — а цієї рожевої канапи тут не було, коли ми з татом сюди заходили. Її поставили пізніше.

— З канапою розберемось згодом, — відповів йому лейтенант, а зараз займемося невідкладними справами.

Вершина одну за одною відкривав шухляди в столі. У верхній лежали хліб, сало, цибуля, плитки шоколаду, прив'ялий лимон. У другій було три пачки грошей, перев'язаних шнурочками.

— І грошей цих не було, — знову уточнив Юрко.

Аж у нижній шухляді виявилась папка з написом: «Списки партизанів та підпільників, які лишаються в тилу, на тимчасово окупованій території, адреси явок, паролі, місцезнаходження партизанських баз». Вершина розкрив її похапцем перегорнув сторінки і сховав у польову сумку. Забрав він і папку із списком активістів села.

Лейтенант якусь хвилю непорушно сидів за столом і мовчки дивився перед собою, ніби розгадував надзвичайно важливу таємницю, його обличчя геть було біле. Нарешті він пересилив хвилювання, підвівся, поставив рацію на стіл.

Далі оглядали шафи з книжками та посудом, довго придивлялися до картини з вродливою дівчиною в червоній туніці та гуртом панства.