Ковзаючи по мокрій похилій палубі, моряки перетягли обидва зчеплені докупи плоти ближче до корми, наділи рятувальні нагрудники і похапцем випили по склянці горілки. Кочегар, старпом і стерновий узяли весла, щоб одвести пліт якнайдалі від тонучого корабля.

Вирішальна хвилина наближалась, але моряки мимоволі затримувалися на палубі. Всередині корабля почувся глухий, схожий на важке зітхання шум. Корпус здригнувся і почав помітно осідати.

— Пора! — різко скомандував старпом.

Моряки випросталися, обводячи поглядом палубу, прощаючись із рідним кораблем. На них чекала самотність і цілковита невідомість. Ільїн нахмурився і, вхопившись за петлю леєра, потягнув пліт через фальшборт. Хвилі схопили моряків у свої крижані обійми. Плоти відчалили.

— Ну й вода! — насилу вимовив механік. Ніхто не відповів. Усі дивилися на “Котлас”.

Для кожного, хто уявляє собі загибель судна тільки з малюнків, звичайно постає в уяві занурений носом у воду корабель з гвинтами, які працюють вхолосту, і прапором, що майорить на кормі. Але страшно самому бачити тонуче судно, особливо коли воно йде на дно кормою. Корабель наче падає навзнак, у корчах піднімаючи високо ніс, потім повільно перевертається, показуючи слизьке, обросле днище, потворне, як посинілий розбухлий труп, і повільно зникає у хвилях. Таке видовище постало перед моряками “Котласа”, яких вітер і течія гнали в морську далечінь.

* * *

Ніхто з них не міг сказати, скільки минуло часу, — може лише кілька годин, а може — кілька діб: у свідомості моряків перестали існувати звичні людські уявлення. Тільки воля ще жила в цих напівмертвих тілах. Це вона змушувала людей підводити голови над розбурханими хвилями і триматися за леєри просунутими по лікоть у петлі руками: набряклі й зсудомлені кисті рук не могли більше служити морякам.

Інстинктивне відчуття того, що берег близько, проникло в затьмарену свідомість старшого помічника. Ільїн підвів важку голову і деякий час боровся з чорними плямами, що плавали перед очима. Нарешті йому вдалося розгледіти, що берег зовсім близько. Рідкий на морі, біля берега туман ставав густішим. У глибині скелястого коридора — фіорду — чорні ворота якого привернули увагу Ільїна, туман стояв щільною сизою стіною.

— Берег! Берег! — хрипким голосом крикнув кочегар.

Моряки заворушилися, збираючи останні сили. Ільїн дістав заповітну пляшку із спиртом. Дев’яностоп’ятиградусна рідина вливалася в горло, і в очах моряків з’явився живий, осмислений блиск. Ільїн настільки отямився, що промовив до кочегара:

— Ох і гарний же зараз наш десант!

— Сховатися треба на березі, поки трохи оговтаємось, — озвався Курганов.

Стрімкі темно-сірі стіни фіорду насувались і росли, випливаючи з туману. Тепер моряків відносило ліворуч, за скелястий мис чи острів, за яким фіорд розгалужувався, висуваючи посередині скелястий клин. Від клина йшла смуга рівної землі, зарослої деревами, осіннє листя на яких ледь червоніло крізь туман. Далі нічого не було видно, а біля гирла фіорду, на урвистому кам’яному мисі проглядали чотири білих будиночки, які один за одним тулилися на положистому схилі.

Напроти мису хвилі почали шарпати плоти. З великими труднощами морякам удалось обійти мис, і вони опинилися на спокійній темній воді, в білястій імлі густого туману. Прямовисні скелі відступили, утворивши півкруглу бухту. Близький берег бухти являв собою нагромадження величезного каміння, порізаного вузькими протоками. Між цим камінням виднілися дві високі щогли парусного судна, а далі крізь туман невиразно вимальовувався цілий ліс щогл.

Ільїн від несподіванки тихо цмокнув язиком. Пліт з моряками обережно посувався протокою, під надійним прикриттям чорних каменів, що височіли обабіч. Бушприт судна, щогли якого моряки помітили при вході в бухту, перегородив вузький просвіт. Напружено витягши шиї, всі шестеро намагалися розглядіти це судно. Щось було в ньому таке, що свідчило — судно давно не ходило в море: рангоут був прибраний, шви конопатки проступали чіткими сірими лініями по чорному борту.

Тихо причаливши до тупого парусника, моряки уважно прислухалися. Жодного звуку не долітало з палуби чи зсередини. На судні, очевидно, не було людей. Старпом мовчки кивнув. Товариші зрозуміли його без слів. Вузькою смугою води між лівим бортом і кам’янистим урвищем люди швидко добралися до стерна, сподіваючись по ньому піднятися на судно, і побачили штормтрап, що звисав по зрізаній прямо кормі парусника.

Учепившись за стерно, неважко було піднятися по штормтрапу, але виявилось, що в моряків не вистачає для цього сили. Нарешті кочегар відчайдушним зусиллям підштовхнув угору старпома і, скрегочучи зубами від напруження, видерся сам з леєром на шиї. На палубі в обох усе пішло обертом перед очима, Ільїн упав, але кочегар втримався і почав розмотувати лінь, щоб допомогти піднятися на палубу іншим.

Раптом десь унизу заскрипіли дошки під важкими кроками — на палубі виросла величезна постать у синій сорочці, високих морських чоботях і… зупинилася здивована. Вітер кошлатив світле, як солома, волосся і вузьку золотисту бороду, якою обросло крупне, сміливе лице невідомого. Курганов випростався — два світловолосі гіганти стояли один проти одного. Ільїн теж підвівся і став поруч з кочегаром.

Високий норвежець допитливо розглядав незнайому форму і промовив щось, показавши на море. Ільїн і Курганов перезирнулися, потім старпом рішуче відповів англійською мовою:

— Російські моряки… врятувалися із затонулого судна…

— Рашен, рашен… — забурмотів норвежець, помітно схвильований. Він обвів рукою довкола фіорду і додав каліченою англійською мовою: — Німці повсюди, будуть хапати… — і стиснув у кулак розкриту долоню.

Кочегар труснув головою і вдав, ніби цілиться з гвинтівки. Норвежець знову подивився уважно на моряків — ледь помітний глузливий вогник загорівся в його спокійних очах. Тут із-за борту з’явилась голова Метелицина. Турбота за товаришів додала сил тим, хто залишився на плоту, і вони почали видиратися на парусник. Норвежець мимоволі позадкував, але кочегар просто, по-товариськи взяв його руку і підвів до борту. Норвежець знову стривожився і промовив кілька слів, серед яких одне було англійське: “ховати”. З допомогою норвежця моряки підняли на борт плоти. Потім красномовними жестами чужоземець дав зрозуміти, що скоро подує вітер з фіорду, розсіє туман, а тому з палуби треба негайно все прибрати.

Плоти спустили в трюм. Норвежець засвітив ліхтар і повів несподіваних гостей униз, у носову частину парусника. Зігнувшись в три погибелі, він проліз через низенькі дверцята в невеличке приміщення, щось на зразок кладової чи шкіперської, і підвісив ліхтар до стелі, енергійно тупочучи важкими чоботищами. Він подав знак, і моряки опинилися за масивною перебіркою, в маленькій каюті, заваленій старими парусами, які норвежець розіслав на підлозі.

В стелю виходив шпор бушприта, охоплений залізними стяжками і обрамлений масивними дубовими балками. Відповідно до похилого положення бушприта, стеля каюти піднімалась у напрямі до носа, а до виходу знижувалася так, що ввійти можна було, тільки дуже зігнувшись. Непорушне повітря, просякнуте запахом смоли, злежаної парусини і дуба, здалося людям задушливим, їхні обличчя, вишмагані водою і вітром, загорілися. Хазяїн став на коліна і почав жестикулювати, часто повторюючи англійською мовою: “Не відчиняти! Не відчиняти!” Ільїн пояснив товаришам, що норвежець, мабуть, збирається йти і просить росіян не відчиняти, якщо хтось з’явиться на судні. Коли він повернеться, то постукає їм отак: кулак норвежця стукнув об підлогу двічі подвійними ударами, як б’ють склянки. Ільїн кинув норвежцеві: “Ієс”,[45] і той швидко вийшов, ретельно зачинивши двері.

Моряки деякий час мовчки дивились один на одного. Тепло приміщення приємно огортало їх, затуманюючи свідомість. Знемагав сон.

— А чи не пішов наш друг до фриців? — тривожно спитав механік, висловивши загальне недовір’я, що виникло у моряків, коли хазяїн квапливо вийшов.