Сині стріли зімкнулись хороводом геометричних фігур, кристалічних форм та решіток, що ускладнювались відповідно до поєднань мінорних співзвучностей, які розсипалися й знову з’єднувались, і раптово розчинилися в сірих сутінках.

Третя частина симфонії почалася розміреним вступом басових нот, у такт яким спалахували й гасли сині ліхтарі, що зникали в безодні безконечності та часу. Приплив грізно рокочучих басів посилювався, ритм їх частішав, переходячи в уривчасту й зловісну мелодію. Сині вогні здавалися квітами, які згиналися на тонких вогненних стебельцях. Сумно хилилися вони під напливом низьких нот, що згасали вдалині. Але ряди вогників або ліхтарів ставали все частішими, їхні стебельця — товщими. Ось дві вогненні смуги окреслили шлях, що йшов у безмірну чорноту, і попливли в неосяжність всесвіту золотаві дзвінкі голоси життя, зігріваючи чудовим теплом похмуру байдужість рухомої матерії. Темний шлях ставав річкою, гігантським потоком синього полум’я, в якому все складнішим візерунком миготіли відблиски різноколірних вогнів.

Вищі поєднання округлих плавних ліній, сферичних поверхонь відгукувались такою самою красою, як і напружені багатоступневі акорди, у зміні яких стрімко наростала складність дзвінкої мелодії, що розгоралась дедалі дужче й дужче…

У Дар Вітра запаморочилось у голові, і він уже не зміг стежити за всіма відтінками музики й світла, схоплюючи лише загальні контури велетенського задуму. Океан високих кришталево чистих нот хлюпотів сяючим, надзвичайно могутнім, радісним синім кольором. Тон звуків чимраз підвищувався, і сама мелодія стала висхідною спіраллю, поки не обірвалась на зльоті в сліпучому спалаху вогню.

Симфонія скінчилась, і Дар Вітер зрозумів, чого бракувало йому протягом цих довгих місяців. Потрібна праця, ближча до космосу, до спіралі людського поривання в майбутнє, спіралі, яка невпинно розгортається. Просто з музичного залу він попрямував до переговорної кімнати і викликав центральну станцію розподілу робіт північної жилої зони. Молодий інформатор, який посилав Дар Вітра сюди, на рудник, впізнав його і дуже зрадів.

— Сьогодні вранці вас викликали з Ради Зореплавання, але я не міг зв’язатися. Зараз з’єднаю вас.

Екран померх і знову спалахнув, на ньому з’явився Мір Ом — старший з чотирьох секретарів Ради. У нього був дуже серйозний і, як видалося Дар Вітрові, сумний вигляд.

— Велике нещастя! Загинув супутник п’ятдесят сім. Рада кличе вас для виконання надзвичайно важкої роботи. Посилаємо по вас іонний планетоліт. Будьте напоготові!

Від подиву Дар Вітер завмер перед погаслим екраном.

На широкому балконі обсерваторії вільно гуляв вітер. Він переносив через море з Африки пахощі квітучих рослин жаркої країни, які збуджували в душі тривожні поривапня. Мвен Мас ніяк не міг привести себе в той ясний, рішучий, без будь-яких сумнівів стан, який потрібен напередодні відповідального експерименту. Рен Боз повідомив із Тібета, що перебудову установки Кора Юлла закінчено. Чотири спостерігачі супутника 57 охоче погодилися рискнути життям, аби допомогти в експерименті, подібного якому на планеті давно вже не робили.

Та експеримент ставився без дозволу Ради, без широкого попереднього обговорення всіх можливостей, і це надавало всій справі присмаку боязливої скритності, такої невластивої сучасним людям.

Велика мета, поставлена ними, начебто виправдовує всі ці заходи, але… треба, щоб душа була зовсім чиста! Виникав давній людський конфлікт — мети і засобів до її здійснення. Досвід тисячі поколінь вчить, що треба вміти визначити припустиму перехідну грань, як робить це в абстрактних питаннях математики репагулярне числення. Як би добитися такого числення в інтуїції та моралі?..

Африканця турбувала історія Бета Лона. Тридцять два роки тому один з визначних математиків Землі Бет Лон відкрив, що деякі ознаки зміщення у взаємодії потужних силових полів можна пояснити наявністю паралельних вимірів. Він зробив низку цікавих дослідів із зникненням предметів. Академія Меж Знань знайшла помилку в його побудовах і дала принципово інше пояснення цим явищам. Бет Лон відзначався великим розумом, гіпертрофованим за рахунок слабкого розвитку моральних підвалин та гальмування бажань. Дужа й егоїстична людина, він вирішив не припиняти експериментів. Щоб мати переконливий доказ, Бет Лон залучив мужніх молодих добровольців, готових на будь-який подвиг, аби прислужитися науці. Люди в його спробах зникали безслідно, як і предмети, і жоден не подав звістку “з того боку”, з іншого виміру, як на те розраховував жорстокий математик. Коли Бет Лон відправив у “небуття” — вірніше, просто знищив — групу з дванадцяти чоловік, його притягнули до суду. Бет Лон зумів довести, що він був переконаний у тому, ніби люди мандрують живими в іншому вимірі і що він діяв тільки за згодою своїх жертв, і його засудили до вигнання; провівши десять років на Меркурії, він потім лишився самотнім на острові Забуття. Історія Бета Лона, на думку Мвена Маса, скидалася на його власну. Там теж було заборонено таємний експеримент, зроблений за відкинутими наукою мотивами, і ця подібність не подобалася Мвену Масу.

Післязавтра чергова передача по Кільцю, і тоді він вільний вісім днів — для експерименту.

Мвен Мас відкинув голову назад. Зорі здалися йому особливо яскравими і близькими. Багато їх, мов давніх друзів, він знав на ім’я. Та хіба вони й не були одвічними друзями людини, скеровували її шляхи, підносили її думки, підбадьорювали мріяння!

Блякла зірочка, нахилена до північного горизонту, — це Полярна, або Гамма Цефея. В еру Роз’єднаного Світу Полярна була у Малій Ведмедиці, але поворот крайньої частини Галактики разом із Сонячною системою відбувається в напрямку до Цефея. Розпростертий угорі, в Млечній Путі, Лебідь, одне з найцікавіших сузір’їв північного неба, вже потягнувся своєю довгою шиєю на південь. У ньому палає красуня подвійна зірка, названа давніми арабами Альбірео. Насправді там три зірки: Альбірео І, подвійна і Альбірео II — велика блакитна далека зірка з чималою планетною системою. Вона майже на такій самій відстані од нас, як і гігантське світило у хвості Лебедя Данеб — біла зірка світністю в чотири тисячі вісімсот наших сонць. У минулій передачі наш вірний друг 61 Лебедя піймав повідомлення Альбірео II — попередження, одержане через чотириста років після того, як його послали, але надзвичайно цікаве. Славетний космічний дослідник Альбірео II, чиє ім’я передавалося земними звуками, як Вліхх оз Ддіз, загинув у районі сузір’я Ліри, зіткнувшися з найгрізнішою небезпекою космосу — зіркою Оокр. Земні вчені відносили ці зірки до класу Е, названого так на честь видатного фізика далекої давнини Ейнштейна, який передбачив існування таких зірок, хоч згодом це довго заперечувалось і була навіть встановлена межа маси зірки, відома під назвою межі Чандрасекара. Але цей давній астрофізик виходив у своїх розрахунках лише з елементарної механіки тяжіння і загальної термодинаміки, зовсім не беручи до уваги складної електромагнітної структури гігантських і надгігантських зірок. Та саме електромагнітні сили і зумовлювали існування зірок Е, які не поступалися розмірами перед червоними гігантами класу М — такими як Антарес або Бетельгейзе, хоч відрізнялися більшою щільністю, приблизно однаковою з щільністю Сонця. Велетенська сила тяжіння такої зірки припиняла випромінювання, не даючи можливості світлу покидати зірку і линути в простір. Нескінченно довго існували в просторі ці величезні таємні маси, скрито поглинаючи у своєму інертному океані все, чого досягали невідхильні щупальця їхнього тяжіння. В давньоіндійській релігійній міфології “ночами Брами” називались періоди бездіяльного спокою верховного божества, які, за віруваннями древніх, змінювалися “днями” або періодами творчості. Це справді скидалося на тривале накопичення матерії, яке пізніше закінчувалося розжаренням поверхні зірки до класу О-нульове — до ста тисяч градусів, хоч процес і не мав ніякого відношення до божества. Кінець кінцем стався колосальний спалах, який розкидав у просторі нові зірки з новими планетами. Так колись вибухнула Крабовидна туманність, Що досягла тепер у діаметрі п’ятдесят мільйонів кілометрів. Цей вибух дорівнював силі одночасного вибуху квадрильйона вбивчих водневих бомб ЕРС.