— Смачна трюмна водиця? — пожартував інший голос.
— Наче все, Матвію Миколайовичу? — тихо запитав Ільїн.
— Поки що все, — відповів другий механік Головін, весь час відпльовуючись.
— З тунелем справилися, — вів далі старпрм. — А в машинному?
— Там нічого не зробиш! — махнув рукою механік. Тільки рука його промайнула в світлі ліхтаря, а самого не видно було в темному кутку. — Гребний вал зігнутий, сальники протікають, ахтерпик розбитий, рецес розбитий, коридор пошкоджений — все одно давитиме…
— Так, тут підкріпити нічим, — погодився старпом. Мокрі до нитки моряки повилазили на палубу, де їх відразу пройняв до кісток холодний вітер. Сонце сіло, проте було ще досить видно, щоб бачити, який густий туман — навіть шпиль на піднятому носі “Котласа” розпливався. П’ятеро мокрих, тремтячих людей глянули на Ільїна, і на їхніх обличчях було написане одне й те саме питання. Молоде, красиве обличчя третього помічника здавалося розгубленим, механік люто закусив губу, а гігант-кочегар насупився. Ільїн запропонував усім негайно переодягтися і підкріпитись, а потім встановити чергування біля суднового дзвона, що висів на зігнутому стояку. Це була єдина можливість дати про себе звістку — дзвонити в дзвін. Робити це треба обережно, весь час прислухаючись, і як тільки що — припинити й кликати всіх наверх. “А там — як пощастить!” — закінчив Ільїн і в супроводі свого нечисленного екіпажу попрямував у каюту.
* * *
— Прибуває? — уривчасто спитав механік.
— Ще фут.
— Чимало, навіть занадто! — механік запитливо глянув на старпома.
— Запускайте, — наказав Ільїн. — Бензину мало, але іншого виходу немає.
Механік поманив рукою кочегара, й обидва зникли в темряві. Незабаром до розмірених ударів дзвона приєдналося пихтіння мотора. Механік закінчив регулювання, любовно погладив зелений циліндр бензинової помпи:
— Виручай, люба!
Трохи зніяковівши, він глянув на кочегара, що стояв з ліхтарем. Але кочегар прислухався до шуму сильного струменя води, яка лилась за борт, і схвально кивнув:
— Маленька, та вдаленька! Ех, коли б тільки бензину вистачило!.. — Кочегар замовк і зовсім іншим тоном промовив: — Ходімте, Матвію Миколайовичу.
Темна, непроглядна ніч, що нависла над кораблем, тяг-лась повільно. Моряки зібралися в каюті старпома ближче до виходу. Змінювалися чергові біля дзвона — входили закоцюблі, зігрівалися приготовленою на столі чаркою. Багато разів старпом і механік спускалися в трюм заміряти рівень води. Минав час, і чим ближче було до світанку, тим менше залишалося надії на врятування корабля. Вода прибувала дедалі більше. Глухий стогін перебірок і скрипіння упорів свідчили про наростаючий тиск води. Якщо ж і в помпі закінчиться бензин… Моряки намагалися не думати про це, скрашували важке чекання жартами й розповідями, але під кінець усі замовкли. Серед тиші в ледве освітленій каюті зловісно й уперто лунали поодинокі удари дзвона, ніби повторюючи раз у раз: “Ні, ні…” Хвилинну тишу порушувало ледве чутне торохтіння помпи, і знову: “Ні, ні…” Кочегар раптом ніяково посміхнувся:
— Ти б заспівав нам, Вітю…
Інші підтримали його.
Третій помічник, Віктор Метелицин, не примусив себе довго просити. Юне обличчя його зашарілось і стало мрійним, тільки-но пальці торкнулися струн гітари, яку він приніс із своєї каюти. Високий сильний голос заспівав знайому всім пісню. Метелицин співав, трохи схилившись набік і підвівши своє красиве обличчя до тьмяно блимаючого ліхтаря. Темрява в каюті, квадрат білої скатертини на столі і ззовні, через відчинені двері, — настирливі удари дзвона, які вже не здавалися зловісними, а ніби акомпанували пісні… Надовго запам’ятав цей досвітній час кожен з чотирьох моряків, що слухали молодого помічника.
Вітчизно, не мало страждала
Ти, люблячи вірних синів.
Ти довго на мене чекала…
Голос співака урвався. Остання висока нота ще бриніла в гітарній струні, коли раптом, ніби підкоряючись співакові, замовк і дзвін. Ільїн прожогом кинувся до чергового матроса Чегодаєва.
— Мотор, Антоне Петровичу! — прошепотів матрос.
Ільїн почув ледве чутне вуркотіння. Моряки довго стояли в німій нічній тиші. Потім знову запустили помпу, яку було спинили.
Надходив світанок, але туман не пропускав сонячних променів, і контури судна виповзали з досвітньої імли дуже повільно. Ільїн разом з молодим помічником наполегливо намагався визначити швидкість дрейфу корабля, поки після довгих розрахунків не переконався, що судно за ніч дуже віднесло на зюйд-ост і наблизило до ворожих берегів. Зникла остання надія на допомогу: занадто багато води ввібрав “Котлас”, щоб довго триматися на поверхні, і занадто далеко віднесло його.
Під допитливими поглядами товаришів старпом лишався спокійним. Він не хотів повідомляти сумну звістку до того, як люди поснідають, і бадьоро головував за столом, на похилій площині якого чудом трималися тарілки. Денне світло після сповненої тривогами ночі, здавалось, обіцяло швидку допомогу. Моряки повеселішали.
Раптом Головін змінився в лиці і, з гуркотом відсунувши стілець, кинувся на палубу. Всі змовкли, одразу зрозумівши, і в чому справа: спинилася помпа. Це означало, що бочка бензину, шлангом з’єднана з баком мотора, спустіла, отже, до загибелі “Котласа” лишилися лічені години.
— Ходімо, друзі, на палубу, на простір, порадимося! — Ці незвичні в устах суворого старпома слова підкреслювали наближення критичного моменту.
Палуба накренилась, і на ній важко було стояти. П’ятеро моряків притулилися спинами до передньої стінки рубки, що захищала їх од вітру, й очікувально дивилися на Ільїна. А він, згорбившись і розставивши ноги, щоб не втратити рівноваги на хиткій палубі, обдумував ті прості й грізні слова, які мусив сказати зараз товаришам. Хвилі заливали корму і набігали на палубу через нахилений борт. Зрідка корабель здригався, наче по його великому тілу пробігала судорога, і тоді глухо дзвякав маленький дзвін.
— Друзі, надії зберегти корабель більше нема, — почав тихо, не підводячи голови, старпом. — Через годину “Котлас” піде на дно. Нас віднесло вітром і течією до берегів Норвегії, захопленої німцями. Шлюпки розбиті. Є рятувальні плоти, але довго триматися на них ми не зможемо, а підібрати… підібрати нас можуть тільки вороги. Отже, полон. Якщо виживемо, нас приб’є до берега — теж полон… або…
Старпом прямо подивився на зблідлих товаришів.
Механік мерзлякувато здригнувся, В його уяві раптом постав клапоть брудної землі, обгородженої колючим дротом, і за ним — юрба змучених, змарнілих людей з погаслими очима… “Ні, ніколи!” Ніби відповідаючи йому, Метелицин вигукнув:
— Тільки не полон! — і стиснув рукою важкий автоматичний пістолет.
Шестеро моряків стояли віч-на-віч з нестерпною для мужніх людей долею — загинути без боротьби.
— Не треба, — одвів убік револьвер помічника кочегар Курганов. — Я думаю так, — кочегар ударив своїм велетенським кулаком по стіні рубки: — в полон нам не можна, а так умирати теж не годиться. Треба пробиватися до берега. Висадимось і будемо битися. Я себе менш ніж за десяток не продам. А патрони скінчаться — з цим завжди встигнемо… — Курганов показав пістолет.
Ніби гарячим вітром дихнуло на моряків од слів кочегара. Смерть в бою не здавалася тяжкою. Метелицин поквапливо сховав револьвер. Ільїн міцно потиснув кочегарові руку.
Туман розвіювався, видимість поліпшувалася.
— Зчепимо обидва плоти, — розпорядився старпом, — інакше нас швидко понесе в різні боки. Що приготували? — звернувся він до Метелицина.
— Воду, галети, шоколад, вино… — перелічував помічник.
— Горілку, спирт. А ковбаса є?
— Є.
— Ще один автомат візьміть у каюті капітана. Револьвери у трьох, одну гвинтівку про запас, патрони вантажте всі. Компас, ліхтар, журнал і карти району на всякий випадок… Та чоботи не забудьте добре попідв’язувати!
Старпом критично оглянув, як принайтовано до плотів невеличкі тюки, і заквапився в капітанську каюту. Він обережно загорнув товстий чорний зошит у клейонку і бігом повернувся на палубу. Крен ставав дедалі більший, і це примушувало поспішати: вода з правого борту підступала вже до центральної надбудови, корма зникла у хвилях. Зошит капітана Ільїн засунув разом з картами і журналом у жерстяну скриньку.