“Диск!” — промайнуло в голові Нізи. Вона зустрілась очима з начальником, і той, зрозумівши її думки, кивнув ствердно головою… З чотирнадцяти чоловік екіпажу “Паруса” зосталося живих вісім. Далі в щоденнику настала приблизно триденна перерва, після якої повідомлення передавав молодий жіночий голос.
“Сьогодні, дванадцятого числа сьомого місяця триста двадцять третього року Кільця, ми, всі, хто лишився, закінчили підготовку ракети-передавача. Завтра в цей час…”
Кей Бер інстинктивно глянув на годинникову градуїровку вздовж перемотуваної стрічки, — п’ята година ранку за часом “Паруса” і невідомо котра за часом цієї планети…
“…Ми відправимо надійно розрахований… — голос урвався, потім знову почувся глухіший і слабкіший, немов жінка, що говорила, відвернулась од передавача. — Вмикаю! Ще!..” Прилад замовк, але стрічка продовжувала перемотуватись. Слухачі обмінялись тривожними поглядами.
— Щось трапилося! — почала Інгрід Дітра.
З магнітофона полетіли квапливі, здавлені слова: “Врятувалося двоє… Лаїк не доскочила… підйомник… двері не змогли зачинити, тільки другі! Механік Сах Ктон поповз до двигунів… вдаримо планетарними… вони, крім люті й жаху, — ніщо! Так, ніщо…”
Стрічка деякий час оберталась беззвучно, потім той самий голос заговорив знову:
“Здається, Ктон не встиг. Я сама, але я придумала. Перш ніж почну, — голос зміцнів і зазвучав з переконливою силою: — Брати, коли ви знайдете “Парус”, попереджаю, не залишайте корабля ніколи”.
Вона глибоко зітхнула і сказала тихо, наче сама до себе:
“Треба дізнатися, що з Ктоном. Повернусь, поясню докладніше…”
Клацнуло — і стрічка продовжувала змотуватися ще близько двадцяти хвилин до кінця котушки. Але марно чекали уважні вуха — невідомій не довелося нічого пояснити, як, певно, не довелося й повернутись.
Ерг Ноор вимкнув апарат і звернувся до своїх товаришів:
— Наші загиблі сестри й брати рятують нас! Хіба ви не відчуваєте руку сильної людини Землі? На кораблі виявився анамезон. Тепер ми дістали попередження про смертельну небезпеку, яка чатує тут на нас! Я не знаю, що це таке, але, мабуть, — це живі істоти планети. Якби це були космічні, стихійні сили, вони не тільки вбили б людей, але пошкодили б і корабель. Маючи таку допомогу, нам було б соромно тепер не врятуватись і не донести до Землі відкриття “Паруса” і свої. Хай велика праця загиблих, їхня півстолітня боротьба з космосом не загинуть марно.
— Як же ви гадаєте запастися пальним, не виходячи з корабля? — спитав Кей Бер.
— Чому не виходячи з корабля? Ви знаєте, що це неможливо, і нам доведеться виходити і працювати зовні. Але ми попереджені і вживемо заходів…
— Я догадуюсь, — сказав біолог Еон Тал, — бараж навколо місця роботи.
— Не тільки навколо місця роботи, а й по всьому шляху між кораблями! — додав Пур Хісс.
— Звичайно! Адже ми не знаємо, що нас підстерігає, і тому бараж зробимо подвійний — випромінюванням і струмом. Протягнемо проводи, на всьому шляху створимо світловий коридор. За “Парусом” стоїть невикористана ракета — в ній вистачить енергії на весь час роботи.
Голова Біни Лед, глухо стукнувши, вдарилась об стіл. Лікар і другий астроном присунулись, перемагаючи силу тяжіння, до непритомного товариша.
— Нічого! — промовила Лума Ласві. — Струс і перенапруження. Допоможіть мені дотягти Біну до постелі.
І ця проста справа могла б забрати дуже багато часу, коли б механік Тарон не догадався пристосувати автоматичний візок-робот. На ньому всіх вісьмох розвідників відвезли до постелі — час було відпочити, інакше перенапруження не пристосованого до нових умов організму скінчиться хворобою. У важкий момент експедиції кожна людина стала незамінною.
Незабаром два зчеплені автоматичні візки для універсальних перевозок і шляхових робіт почали вирівнювати дорогу між зорельотами. Потужні кабелі протяглися по обидва боки наміченого шляху. Біля обох зорельотів установили спостережні вежі з товстими ковпаками з силікобору.[11] В них сиділи спостерігачі, які час од часу посилали вздовж шляху пучки смертоносних різких випромінювань з пульсаційних камер. Весь час, поки тривала робота, ні на мить не згасало світло потужних прожекторів. У кілі “Паруса” відкрили головний люк, розібрали перебірки і приготували до спуску на візки чотири контейнери з анамезоном і тридцять циліндрів з іонними зарядами. Вантаження їх на “Тантру” було далеко складнішим завданням. Зореліт не можна було відкрити так, як мертвий “Парус”, і тим самим впустити в нього, напевно, вбивчі породження чужого життя. Тому люк тільки підготували і, розкривши внутрішні перебірки, перевезли з “Паруса” запасні балони з рідким повітрям. За наміченим планом, з моменту відкриття люка і до закінчення вантаження контейнерів прийомну шахту треба було безперервно продувати сильним струменем стисненого повітря. Крім того, борт корабля прикривався каскадним випромінюванням.
Люди поступово освоювалися з роботою в сталевих “скелетах”, потроху звикали до майже потрійної сили тяжіння. Трохи втамувався нестерпний біль у всіх кістках, що почався невдовзі після посадки на планету.
Минуло кілька земних днів. Таємниче “ніщо” не з’являлося. Температура навколишнього повітря почала різко падати. Знявся ураганний вітер, який дужчав з кожною годиною. Це заходило чорне сонце — планета поверталась, і материк, на якому стояли зорельоти, йшов на “нічний” бік. Охолодження завдяки конвекційним струмам, тепловіддачі океану і товстій атмосферній оболонці було не різким, але все ж посеред планетної “ночі” вдарив сильний мороз. Роботи не припинялися. Працювали з увімкненими обігрівачами скафандрів. Перший контейнер вдалося спустити з “Паруса” й довезти до “Тантри”, коли на “сході” розгулявся новий ураган, далеко сильніший від західного. Температура швидко піднялася вище від нуля, струмені згущеного повітря несли величезну кількість вологи, блискавки краяли небо. Ураган досяг такої сили, що зореліт почав здригатися від натиску жахливого вітру. Всі зусилля людей зосередилися на тому, щоб укріпити контейнер під кілем “Тантри”. Страхітливий рев урагану наростав, на плоскогір’ї крутились небезпечні стовпи вихорів, дуже схожі на земні торнадо. В смузі світла виріс величезний смерч із снігу й куряви, що впирався воронкою верхівки в плямистий і темний низький небозвід. Під його натиском проводи високовольтного струму обірвались, голубуваті спалахи замикань заблискотіли серед дротів, що скручувались кільцями. Жовтий вогонь прожектора біля “Паруса” погас, наче задутий вітром.
Ерг Ноор дав розпорядження припинити роботу, сховатися в кораблі.
— Але там лишився спостерігач! — вигукнула геолог Біна Лед, показуючи на ледве помітний вогник силікоборової вежі.
— Я знаю, там Ніза, і я зараз піду туди, — відповів начальник експедиції.
— Струм вимкнувся, і “ніщо” ввійшло в свої права, — серйозно заперечила Біна.
— Коли ураган діє на нас, то, безперечно, він діє і на цо “ніщо”. Я певен, що, поки буря не стихне, небезпеки нема. А я тут такий важкий, що мене не здмухне, якщо я, притиснувшись до ґрунту, поповзу. Давно вже хотілося підстерегти це “ніщо” у вежі!
— Дозвольте і мені з вами? — підскочив до начальника біолог.
— Ходімо, але тільки ви — більше ніхто. Вам же це треба.
Двоє людей довго повзли, чіпляючись за нерівності й тріщини каменів, намагаючись не попасти на дорогу вихрових стовпів. Ураган вперто силкувався відірвати їх од ґрунту, звалити й покотити. Один раз це йому вдалося, але Ерг Ноор схопив Еона, що покотився, наліг животом і вчепився руками в кігтистих рукавицях за край великого каменя.
Ніза відчинила люк своєї вежі, і обидва по черзі протиснулися в нього. Тут було тепло і затишно, вежа стояла міцно, надійно укріплена.
Дівчина-астронавігатор з рудими кучерями і супилась і раділа приходові товаришів. Ніза чесно призналася, що перебути добу наодинці з бурею на чужій планеті було б неприємно.
Ерг Ноор повідомив на “Тантру” про благополучний перехід, і прожектор корабля погас. Тепер у споконвічному мороці світився тільки тьмяний вогник усередині вежі. Ґрунт дрижав од поривів бурі, ударів блискавок і навали грізних смерчів. Ніза сиділа на обертовому стільці, спершись спиною на реостат. Начальник і біолог сіли біля її ніг на кільцевидний виступ фундаменту вежі. Товсті у своїх скафандрах, вони займали майже все вільне місце.
