…Під’їздили до лісу. Коні йшли неохоче. Давалася взнаки спека. Ілонка сиділа в сідлі тиха, присмирніла, її пригнічувала мовчанка. Зрештою не витерпіла.

— Чому ти мовчиш, Євгене?

— А ти?

— Невже нам ні про що говорити? Розкажи щось про себе, — попросила вона. — Щось із свого минулого.

— А що розповідати? Минулого не вернеш.

— Спогади — своєрідне повернення.

— Не знаю. Можливо.

— Про що ти думаєш? Євген замислився.

Мені пригадалася одна дівчина.

— Її звали Іриною?

Йому перехопило подих. Холодний клубок підкотився до горла. Він ледве проковтнув його.

— Звідки такі відомості? — запитав нервово.

— Не має значення.

— Якщо не має значення, навіщо допитуватися?

— Я не допитуюсь, а просто питаю. І все-таки — її звали Іриною?

— Не вгадала. Її звали Танею.

— Танею?

— Так. І вона була схожа на тебе. Чуєш?

— А хто така Ірина?

— Так схожа, — ніби не розчувши запитання, вів далі він, — що іноді я думаю, чи не відродилася вона у твоїй подобі.

— Ти любив її?

— Так.

— Дуже?

— Дуже любити не можна. Як і вмерти. Можна 141 просто любити, — вколов не без задоволення.

— Розкажи щось про неї. Вона була красива?

— Кажу ж, схожа на тебе.

— А може, навпаки?

— Все одно, — махнув рукою.

— А яка її доля?

— Мабуть, відродилася у тобі, — намагався жартувати. — Більше я не знаю про неї нічого. Та й знати не хочу.

— Чому?

— Хочу швидше забути те життя, що відділяється від теперішнього прірвою часу п’ятсот років. Тим паче що для мене, теперішнього, ніякої Тані не існує.

— А як же Ірина? її ти любив теж? — допитувалася.

— Ні.

— Що “ні”?

— Нікого я більше не любив.

— А звідки син? Тимчасове захоплення, пустощі?

— Про якого сина ти мовиш?

— Про твого. Твого й Ірининого. Листа читав?

— Від кого? — майже скрикнув.

Ілонка примовкла. Схаменулася. “Але чому Гарт не віддав йому листа? Чого вичікує? Можливо, боїться зайвий раз тривожити його нерви?” Але тепер, коли вона так необачно прохопилася словом, стало зрозумілим, що їй не уникнути небажаної розмови.

— Невже ти нічого не знаєш?

— Про що?

— Про лист?

— Який лист?

— Від Ірини. Його знайшли разом із паперами, що лежали у твоєму саркофазі.

— Де вони? Чому їх не показали мені? — обм’як, відчуваючи якусь підступність.

— Про це ми запитаємо у Гарта. Я обіцяю допомогти тобі.

— Ти читала цього листа? — запитав насторожено.

— Читала. У тебе був син. А тепер — годі про це. Гаразд?.. — Вона присмирніла, усвідомлюючи, що припустилася непоправної помилки. Навіщо було затівати цю розмову? — Дивні ви, люди минулого, — заговорила знову. — Важко вас зрозуміти. Любив Таню, жив з Іриною, а ще й та, третя, професорка… Не доцілувавши одних вуст, ти утікав від них і поспішав до інших, мов бджола до щойно розквітлої квітки. Не розумію.

— Не знаю ніякої Ірини, ніякої професорки, — пригніченим голосом сказав він. — Таня… Але де вона тепер? Де? Як склалася її доля?..

Він розгладив на лобі мереживо зморщок, з-під густих насуплених брів глянув на неї сумними, повними розпачу очима і впевнено сказав:

— І все ж тепер я знаю, де її шукати. Знаю…

— Ні, Євгене, — зрозуміла його Ілонка. — Дарма ти все спрощуєш. З нею нас розділяють п’ятсот років. Чудес не буває. І ти це добре усвідомлюєш сам.

— Так. Я наверз дурниць. Вибач.

Далі їхали мовчки, відпустивши повіддя. Наближалися до лісу. Він зустрів їх монотонним, як колискове мугикання, гамором. Коні йшли обережно, ступаючи вузькою лісовою стежиною, захаращеною гілками. Десь у гущавині скрипіла розчахнута вітрами осика. У молодому дубняку сонливо шаруділо спрагле від спеки листя. Ліс густішав, змикаючись над головами приємним холодком тіней. Коні зачули терпкі пахощі рослинності, зафоркали ніздрями. Незабаром показалася велика лісова галявина. Ілонка притримала Скакуна. Перед ними, під розлогим шатром величезних кленів розкинувся табір археологів. За ним, під лісом, по той бік галявини, з кучугур розритого грунту виднілися залишки розкопаної споруди. Ілонка примружилася: сонце било їй прямо в обличчя.

— От ми й приїхали, — сказала й голосно гукнула: — Дельфе!.. — її дзвінкий голос полинув галявиною, гучною луною відбився від стовбурів дерев і згас, розкришившись на невиразні звуки. — Дельфе!..

Євген помітив, як від гурту людей, що стояли біля крайнього намету, відділився високий стрункий юнак. Він із-під долоні подивився в їхній бік і швидко пішов назустріч. Дівчина пришпорила скакуна. Євген поплентався слідком. Бородатий юнак порівнявся з Ілонкою, схопив за повід коня і допоміг їй зійти. Неохоче, відчуваючи свою зайвість, Євген під’їхав до них.

— Яким вітром? — радісно запитав той, кого названо Дельфом, і поцілував Ілонку. — От уже чого не сподівався.

Дівчина соромливо опустила очі. Відчула на собі погляд Євгена, і їй, певне, стало ніяково перед ним. Легкий рум’янець зник зі щік. У своїй розгубленості була ще милішою, ще привабливішою.

Євген хутко зіскочив з коня, розгнуздав його. Ілонка і Дельф підійшли до нього ближче.

— Давно мрію з вами познайомитися, — приглухлим голосом сказав Дельф і простягнув руку.

З перших слів Євгенові рішуче не сподобався цей красивий бородатий юнак.

— Євген Терен. Випадковий відщепенець двадцятого сторіччя, — намагаючись бути безпосереднім, сказав недбало.

— А мене звати Дельфом. Дельф Ряст, — зиркнув на Ілонку і додав: — Ми з вами майже однолітки. Чи не так?

— Ні. Здається, я старший від вас на цілих п’ятсот років, — кивком голови Євген показав на руїни. — До речі, це ви мене відкопали?

— Я.

— Вельми вдячний вам, добродію Ряст. Щиро вдячний.

Ілонка стежила за ними невідривно. В її очах застиг благальний острах.

— Хочете, я покажу вам склеп, де ви лежали? — запропонував Дельф.

— Ні. Не хочу, — рішуче одказав він і відчув, як щось давучке, мов зашморг, перехопило горло.

Ошелешена Ілонка смикнула його за рукав.

— Як? Ти ж так домагався подивитися на своїх співвітчизників?

— Перехотілося, — відказав похнюплено і, щоб не видати своїх баламутних почуттів, які так невчасно насунули на нього, побрів до коней.

По хвилі до нього підійшла Ілонка. Дівчина розуміла його стан, хоч нічим не могла зарадити розпачу.

— Євгене, що ти надумав? Адже ти так поривався сюди, — намагалася заповнити неприємну мовчанку.

— Іншим разом, — буркнув, неначе відрізав.

Ілонка зрозуміла: розмова закінчена. Але що сталося з ним? Можливо, на Дельфа чомусь образився? Але чому? Вона любила Дельфа, їх пов’язували довгі роки дружби, зворушливої і чистої. Тепер їй чомусь пригадалося, як колись вона упала із свого скакуна і довго лежала в лікарні з переламаною ногою. Дельф часто навідувався до неї і цілими годинами просиджував біля неї. Вона звикла до його щоденних відвідин, і варто було хлопцеві з’явитися у палаті, як усе навколо осявалося, ставало інакшим, небуденним, пробуджувало в душі щось таке, чого не можна було осягнути розумом. Одного такого вечора, власне, не вечора, а надвечір’я, коли сонце ще не встигло сховатися за обрій, а на небі зійшов повновидий диск місяця і палата сповнилася голубливим промінням двох світил, вони мовчки сиділи один проти одного і, можливо, саме тоді, спостерігаючи незбагненну гру кольорів, відчули, що пов’язує їх щось більше, значніше, вагоміше, аніж звичайна дружба.

— Як прекрасно, — сказала тоді Ілонка і боязко заглянула йому в очі. Він нагнувся і поцілував її руку. Відтоді вони не мислили свого життя один без одного, хоч усе виходило якось не до ладу.

Ілонка усміхнулася своїм згадкам і повернулася до Євгена.

— Так що ж будемо робити? Ти так хотів побачити…

— Дякую. Я вже все побачив, — обірвав сердито. — Досить із мене. Досить… Навіть занадто. — Він ще раз подивився на руїни. — І оце я тут пролежав п’ятсот років? Наді мною пролітав час, вмирали і народжувалися люди, покоління змінювалося поколіннями, скільки їх пропливло по цій землі, хтось щось робив, чогось прагнув, у лабораторіях інституту вирувала робота, розпалювалися пристрасті, а мені до всього було байдуже, я лежав, лежав і лежав… Холодний, як крига, дочікуючись… Брр… Страшно, — розмірковував уголос.