— Доганяй! — гукнула Євгенові, припавши грудьми до загривка, і відчула, як шовкова грива, що розвівалася на вітрі, ніби чорний стяг, боляче стьобає обличчя.

Оглянулася і ще дужче приструнчила коня. Євген їхав слідком за нею, притримуючи свого гнідого. Ілонка замкнула коло і порівнялася з ним. Хлопець зачув позаду тупіт копит, озирнувся.

— Тп-ру, сатано! — голосно вигукнув він, хапаючи коня за гнуздечку. — Тпр-р-у…

Скакун шарпнувся назад, став дибки, заіржав. Відтак пішов поруч, невдоволено махаючи головою і пережовуючи клубки білої піни. Карим оком косив на Євгена, ніби ображався, що той так грубо приборкав політ його дикої волі.

— Не можна так розганятися, — мовив Євген із докором.

— Чому?

Євген промовчав, розглядаючи її усміхнене обличчя. Від швидкої їзди дівчина зашарілася. Пружні засмаглі руки впевнено тримали повідок, з-під білої дорожньої шапочки вибивалися на лоб неслухняні пасма волосся. У незайману знаду вишневих губ було налито життєдайного трунку смішинок, а вся її маленька зграбна фігурка трималася у сідлі по-хлоп’ячому впевнено, розкуто. Перехопила погляд і ще дужче зашарілася.

Останнім часом Ілонка почала помічати, що стосунки їхні з Євгеном набирають дружнього характеру. Це непокоїло і водночас інтригувало дівчину, хоч тепер, залишившись із ним на самоті, вона не знала, як поводитися, відчувала внутрішню скутість.

“І хотіла запросити із собою Вілену, — подумала вона, — так ні! Рос залишив її в лабораторії”.

У свою чергу Євген ловив себе на тому, що коли Ілонка довго не з’являлася у його тихому будиночку на окрузі лісопарку, йому робилося тужливо, а Тік нервував дедалі більше й більше. І що частіше він думав про це, то глибше усвідомлював, що саме вона, ця неспокійна дівчина, може наповнити його життя новим змістом, притлумити біль за втраченим. Нині йому хотілося назавжди залишитися тут, загубитися у неозорому зеленому просторі, втекти від людей, автоматів, цивілізації. Лише б вона була поруч.

— Не треба так гнати, — повторив ніяково і відпустив повідок.

Припікало сонце. Коні йшли поруч, пирхаючи спітнілими ніздрями.

— Де ти навчилася так спритно їздити? Адже тепер вік далеко не гужового транспорту?

— До коней я звикла змалку.

— А я так не вмію, — зізнався. — Лячно.

— Ти що, вперше сидиш у сідлі? — запитала Ілонка.

— Так. Колись, ще маленьким, доводилося їздити на конях, але так, без сідла. Уявляєш?

Ілонка голосно засміялася, припадаючи до загривка.

— Без сідла, кажеш? — сміялася знову. — Уявляю…

— Далеко ще їхати? — запитав Євген.

— Ні. Через поле, он до того лісу, — дівчина показала рукою на синювату смужку, що маячила на овиді.

— Ти гарно знаєш Дельфа?

— Інколи доводиться зустрічатися, — мовила кокетно. — А що?

— Так просто.

Замовкли. З Євгенового обличчя не сходив вираз байдужості, хоч насправді він закипав не то гнівом, не то образою хтозна на кого. Можливо, на самого себе. Це почуття невдоволення почалося відразу після тієї розмови у кабінеті Гарта. Після неї він почував себе самотньо, пригнічено, мов не у своїй сорочці. Обклавшись книжками, цілими днями читав, намагався надолужити згаяне за п’ятсот років. І що далі заглиблювався у прочитане, то більше виникало незрозумілого. Інколи безпредметно тинявся по місту, хотів якомога швидше розпізнати, збагнути сенс його життя. Так минуло кілька тижнів. І от поїздка до лісу, до археологів. Вона і цікавила, і бентежила його. Нарешті він зможе подивитися на морозильник, у якому лежав, наче мумія, побачити своїх співвітчизників, які й досі сплять, не запідозрюючи, що готує їм випадок…

Коні бігли в парі, ніби запряжені. Євген крадькома спостерігав за Ілонкою. Йому хотілося збагнути таїну її м’якої, але вольової вдачі, здатної на різні вигадки, що іноді граничили з безглуздям дитячих пустощів. От хоча б і тепер. Додумалася ж у вік левітаторів загнуздати коня, та ще й гарцювати на ньому по степу, наче навіжена. З конем, каже, не може порівнятися ніякий вид транспорту. Автомати — сліпі. Вони нездатні думати поза програмою, закладеною в них. Кінь — істота жива. А все живе пробуджує людяність, благородство.

— Євгене, а у ваш вік користувалися кіньми? — порушила мовчанку.

— Здебільшого для перевозки вантажів по безпуттю. І то — рідко. У нас були автомобілі, літаки, мотоцикли…

— Гази, гамір, ненадійність, катастрофи, — в тон йому сказала Ілонка. — Переваги коня очевидні. У нас кінь у великій пошані. І виправдано. Адже кінь і собака завжди були людині найліпшими друзями.

Зелені, пропахлі запашним різнотрав’ям луки кінчалися. Коні вискочили на порослу споришем польову дорогу. Обабіч, скільки сягав зір, аж ген до лісу, розлігся лан скошеної пшениці. На польових токовищах жовтогарячим полиском виблискували високі кучугури зерна. Жодної людини не було біля них. Тут працювали автоматичні лінії. Зерно всмоктувалося у довгий еластичний шланг, передавалося на стрічку конвейєра, що бігла до горловини величезного суховантажного контейнера. Євген побачив, як до одного з таких контейнерів, мабуть, уже наповненого, безгучно, наче метелик, помахуючи крилами, підлетів повітряний апарат і на якусь мить завис у повітрі. Контейнер хитнувся, злетів і прилип до його блискучого черева. Похитуючись, дивний метелик полетів у напрямку міста. А назустріч йому летів уже інший…

Дісталися до невеликого степового джерела.

— Перепочинемо, — сказала Ілонка.

Розгнуздали коней і пустили їх до водопою. Напилися самі і посідали на траві. Тихо, заклопотано жебоніло джерело. Коні форкали, смакуючи холодну воду.

— Ти знав ці поля раніше? — запитала дівчина.

— Знав.

— Дуже змінилися?

— Ні. Навіть джерело не пересохло, — він глибоко вдихнув повітря. — Тоді мені було двадцять років.

— Цікаво, — сказала вона.

— Цікаво, та не всім, — в його очах спалахнув біль. — Двадцять років! А тепер…

— А тепер двадцять п’ять.

— Тобто п’ятсот двадцять п’ять. Але годі про це. Краще їдьмо далі.

…Сонце підбилося в зеніт, припікало. Коні йшли повільно, опустивши голови. На токовищах не припинялася робота. Автомати сумлінно виконували свою справу. Спостерігаючи за ними, Євген згадав інші поля, інші жнива, залиті промінням цього ж самого сонця. Колись щороку студентські канікули всім факультетом вони проводили у підшефному господарстві. Так би мовити, освоювали іншу професію. Рокотіли мотори комбайнів та автомобілів, на токовищах, наче єдиний організм, пульсував злагоджений ритм праці, тільки не автоматичні лінії, а люди трудилися там. Повносилі, зв’язані дебелими вузлами м’язів, чоловічі тіла виблискували засмаглим глянцем спин, привертаючи безсоромні погляди токових молодиць. Сміх, жарти, невсипуща жага веселощів, ритмічний гул електромотора на конвейєрі, сновигання навантажених зерном автомобілів, — все зливалося у неповторну симфонію праці.

Ось у кузові автомобіля, який мчить курною польовою дорогою поміж пшеницями, Євген бачить себе. Він лежить горілиць, погляд блукає десь високо в небі, там, де ширяють, вичікуючи здобич, степові орли. Пальці рук перебирають тепле пахуче зерно, а думки мандрують у майбутньому. Яке воно, майбутнє? Різні дискусії точилися між студентами з цього приводу, і Євген завжди охоче брав у них участь. Майбутнє існувало для них десь далеко, поза конкретним часом, уявлялося абстрактно, — хіба гадав тоді, що колись доведеться побачити його на власні очі, волею випадку доторкнутися до ілюзорних мрій своєї юності.

Біжить кудись прудконогий кінь, щось веселе розповідає Ілонка, та Євген не чує її голосу, він бачить себе в іншому світі, серед інших жнив, на зовсім іншому полі.

Вантажна машина, у якій він лежить, потонувши у зерно, саме зупиняється на токовищі, де працюють його однокурсниці… Євген підхоплюється на ноги, по коліна грузне у зерні, черпає його пригорщами і бризкається, ніби водою, намагаючись поцілити Таню. А вона, викупана сонцем, струнка польова смаглявка, голосно верещить, прикриваючи обличчя широкою фанерною лопатою. Зерно порошить по фанері, сиплеться на волосся, капле за пазуху, і Таня, либонь, зачувши колючий лоскіт зернинок, випускає лопату, заплющує очі і, немов грозовій зливі, підставляє обличчя крапелькам зернопаду…