Євген вчасно встиг підхопити її за талію. Тепер дівчина напівлежала на його руках, звісивши у воду ноги. Тіло тремтіло, мов у переполоханої птиці. Кров ударила Євгенові в скроні. Він міцно обняв худенькі плечі і притис її до своїх грудей. Нахилився над красивим зблідлим обличчям і побачив її чорні, розширені від страху очі. Їхні погляди схрестилися, мов мечі у нерівному двобої. Не усвідомлюючи своїх дій, він жадібно припав до її паленіючих вуст.

— Ілонко… Ілонко… — шептав, обсипаючи поцілунками.

Крик болю вирвався з її грудей. Вона випручалася з обіймів і різко відштовхнула його.

Він ледве втримав рівновагу, щоб не полетіти У воду.

Ілонка підхопилася і, не сказавши ні слова, побігла на берег. Впала на густий килим трави і заридала, затуливши обличчя долонями.

Євген розгубився. Не знав, що робити. Хотілося підійти, заспокоїти дівчину, попросити вибачення. Але він не підійшов. Той третій, незримий, стояв між ними, назавжди перетнувши шлях. Євген це розумів, відчував підсвідомо. Він устав із кладки і, намагаючись не дивитися на Ілонку, похнюплений і розбитий, пройшов повз неї. Важко і глухо, мов стопудова гиря, в грудях билося серце. Коли підходив до лісу, почув, як над озером, наче постріл, зірвався благаючий крик:

— Євгене! Куди ти? Повернися! Чуєш?! Вернися! Але він не вернувся. Пішов, не озираючись, і швидко зник у сутеніючих лаштунках лісу.

Ніч визорилася далеко за північ, коли Євген повернувся додому. Крадькома піднявся на ґанок і натиснув клямку. Двері натужно заскрипіли, розчинилися. У фотелі, що стояв біля дверей, сидів Тік, звісивши голову на груди. Місячні промені сипалися йому на бліде обличчя і висвітлювали блаженну усмішку, застиглу в куточках губ напіввідкритого рота. Либонь, він спав і йому снилося щось приємне.

Відраза і гнів охопили Євгена. Нібито в усьому був провинником Тік. “Тьфу!.. Понаробляли собі механічних попихачів і радіють. Граються в доброчесність. Нічого. Я їм ще покажу, хто такий Євген Терен. Вони в мене ще…”

Він зайшов до кімнати. Світла не засвічував. Нічна темрява розвалювалася місячним сяйвом. Він сів у фотель.

Надарма намагався заспокоїтися. У голові гуло, ніби там розгойдувалися велетенські дзвони. Згадалися розмова у Гарта, настановчі слова Осея, удавана заклопотаність Роса, Ілончина кокетливо-інтригуюча поведінка, яка так несподівано закінчилася слізьми. Розумів, що всі ці люди дивляться на нього із співчуттям, ба навіть жалем, а він не хоче, щоб його жаліли. Бажає бути як усі. Щоб не відчувати на собі поблажливих поглядів. Вони тільки принижують.

Його тривоги осідали на губах пришерхлим солончаком. У роті пересохло так, що годі було поворухнути язиком. Він вийшов на кухню і націдив у склянку води. Пив жадібно. Напившись, вийшов і намацав сигару. Вона лежала на лутці разом із автоматичною запальничкою. Запалив сигару. Відсутнім поглядом ковзнувся по темній відволоженій шибці. Думки все ще блукали там, у насиченому подіями шарварку дня.

Як жити? Що робити? Чого хочуть від нього ці люди? Ідеалу? Але ж людина не може бути ідеальною! Як би вона того не хотіла. Ні й ні! Самообман — і не що інше. Навіть ці їхні запрограмовані ідіотики-автомати не позбавлені вад. Вони дослухаються тільки команд. А він не звик командувати. І не хоче, щоб командували ним, як запрограмованим механізмом. Хоче бути людиною. Нехай маленькою, але ж…

…А ця теж гарна, Ілонка. Хоча… Як він раніше не міг додуматися? Повинна ж вона когось любити. Не чекати ж їй, поки хтось розкопає п’ятисотрічного дідугана в особі Євгена Терена. Але, з іншого боку… В чім його провина?

Він не знав, як помститися за приниження, але глибока образа спонукала діяти. Відчував, що в грудях не вгамовується якийсь страшний звір — кричить, плаче, стогне, вимагає відплатити за наругу, за поранену гордість. Тепер він ненавидів усіх, серед них і себе.

Оточили себе автоматичними дегенератами, а самі розігрують ідеальних. Гра в парадокси. І не інакше. А той бородатий гусак! Дельф… Дельф Ряст. Самовпевнений хлопчисько. Виступає в ролі рятівника. Та й не тільки рятівника. Але ж… Хіба я винен, що пролежав п’ятсот років, наче ведмідь у маточнику, поступившись йому місцем і часом? О, в нього було достатньо часу для того, щоб запаморочити їй голову. Але ж зрозумій, добродію Ряст: я кохаю її не згірш від тебе. А на кохання права не лімітовані. Ні мені, ні тобі. Чуєш, вельмишановний добродію Ряст? Мовчиш? То й мовчи. Я ще змушу тебе заговорити. Розкопав ти мене, хлопче, на свою голову. Ми з тобою ще поквитаємося. Та й не тільки з тобою…

Тихо зайшов до кімнати і, знесилений, впав на канапу. Було спекотно, задушливо. Сіпнув за відлогу сорочки і почув, як дзвінко запорощали по підлозі ґудзики.

“Всі хочуть бути гарними, ідеальними, а я не хочу, — снувалися далі думки. — Не хочу. Не вмію! Хочу бути таким, яким народила мене моя далека епоха. Хочу страждати, мучитися, але хочу і повеселитися разом з іншими. Та тільки у цьому суспільстві я приречений на одне: страждати. Навіщо ж тоді вони мене оживили? Ха! Щоб довести до кінця експеримент? Отже, для них я піддослідний кролик, морська свинка, і не більше. Але ні, шановні експериментатори! Ви забуваєте, що, крім усього, я ще й людина. Нехай не така досконала, як ви, але ж… Так. Я хочу страждати і мучитися, сміятися і радіти. Хочу стверджуватися. Я так вихований. І цього у мене не відібрати. Перевиховуватися пізно. Я не розумію однобічності почуттів. У наші часи психорадарів не було. Я вихований не ними. Але ж і вони, ваші хитрі машини, лише зовнішня маска, ширма для лицемірства. Це ще гірше, ніж у тому моєму минулому житті. Що, у вас ідеальне суспільство? Помилилися. Воно не для таких, як я. Помилилися. Експеримент не вдався. Вам ще доведеться розплачуватися. Оживили ви мене на своє нещастя”.

Підхопився і нервово жбурнув на підлогу недопалка. Прислухався до нашорошеної тиші. Десь у саду жалібно скрикнув птах. Сірий морок місячної ночі повзав по стінах химерними тінями.

Євген поспіхом одягнув піджака і вискочив на подвір’я. Ніч стояла тиха, безвітряна. По чистих доріжках саду, мов сновиди, блукали місячні тіні. Заклопотано лопотіло листя трепети. Сад був урочистим, задуманим і спорожнілим.

Рівним упевненим кроком Євген пішов по алеї. Густа тінь хитнулася за ним, ніби намагалася простежити, куди так пізно зібрався її господар. Нічна прохолода торкнулася тіла шкарубкою лапою. Він сторожно увібрав у плечі голову, згорбився, тінь стала кумедною, деформованою, наче її переломив хтось пополам та й пустив навздогінці.

Швидко вийшов на вулицю. Доріжки-ескалатори бігли врізнобіч, перевозячи запізнілих пасажирів. Він приєднався до них. Хвилин через десять зійшов у парку Перемоги. Місяць холодним золотом лудив утихомирені алеї і чорні тіла обелісків. Євген поминув їх і вийшов на блискучий металевий майданчик, над яким оберталася чаша-квітка психорадара.

Яскраве засліплююче світло гострим лезом різонуло зір і розпорошило його постать по опуклих площинах люстр. Механічно затулив рукавом очі і чорною примарною тінню метнувся в сутінь дерев, шукаючи ескалатора до підземелля. Аж ось і він. У грудях сполохано закалатало серце. Що він задумав? Навіщо він тут? Не усвідомлював, що має робити, але роздумувати не було часу. Став на рухому доріжку, і вона швидко сховала його у напівосвітленому підземному коридорі. Шлях був коротким, але час розтягав кожну хвилину у вічність. Принаймні так здавалося. Горизонтальний рух змінився вертикальним, у напівпрозорому стеблі чаші-квітки запульсувало, завирувало навіженим танцем кольорів жагуче світло, доріжка спіткнулася об верхній виступ. Євген, не почуваючи ніг, що підгиналися в колінах, вискочив на нього і вбіг до круглої зали з банеподібною стелею. Тут все було так, як і тоді, під час перших відвідин, з одною тільки різницею, що тепер він був сам, без дівчат, а казка, яку він бачив у їхній присутності, перетворилася на жахливий сон, з якого немає вороття. Непевним кроком пішов по слизькій, ніби кригою вкритій підлозі, добрався до ледь помітної плити під стіною, і перед ним слухняно, як і тоді перед Ілонкою, розчинилися двері, пропускаючи всередину кімнати. Шум механізмів видався ще сильнішим, та він відразу ж забув про нього. Мозок працював імпульсивно, свідомість вимикалася, розчинялася, розпорошувалася у цьому несамовитому гарчанні металу: діяли тільки руки і ноги. Євген підбіг до пульта, ковзнувся поглядом по численних написах на чорній похилій панелі. Свідомість вихопила з них позбавлені будь-якого змісту окремі слова, що калейдоскопічно майнули перед очима, не доходячи до мозку. І тільки руки, непідвладні розуму руки, автоматично, безсистемно натискали на кнопки, тумблери, важелі… Тремтячі пальці хаотично стрибали по таємничих клавішах цього страшного рояля, аж поки несамовитий тріск над головою не змусив його отямитися. Ніби від стобального землетрусу захиталася під ногами підлога, перед очима попливли червоні, сині, жовті, зелені, а потім чорні кола — і враз стало темно. Тільки гул наростав і наростав, ніби намагався заповнити всесвіт.