Пробираючись крізь натовп, вона востаннє глянула на Євгена. Він стояв, опустивши голову, і плакав. Гуджараті звівся на лікоть, і до Ілонки долетіли його тихі слова:

— Відпустіть його. Нехай іде. Не чіпайте. Він сам собі кара.

Люди підхопили холонуче тіло вченого, підняли його на своїх руках. Ілонка ще раз побачила блиск його згасаючих очей і руку, що безвольно повисла у повітрі, а потім перед нею все захиталося, перевернулося, невиразні жовто-червоні кола попливли перед очима — і вона, непритомніючи, впала на чиїсь дужі вольові руки.

Станіслав і Ніна вже з півгодини вешталися по причалу, очікуючи Козира. День видався теплим, сонячним. Екскурсанти громадками купчилися біля бетонованого парапету набережної, море було спокійним, лагідна хвиля лащилася до берегів, облизувала білосніжні борти екскурсійного катера, що погойдувався на воді. Зіпершись ліктями на металеві поручні загорожі, Ніна й Станіслав спостерігали за стрімким ширянням чайок, що раз по раз, падаючи на воду, вихоплювали з неї дрібних рибок.

— Щось забарився наш екскурсовод, — сказала Ніна.

— Прийде, — Станіслав пильно подивився на неї і заклопотався: — Бачу, не зовсім вдалим видається наш візит. Не поспішає цей Козир розповідати про те, що нас цікавить.

— А що ти хотів, аби він одразу й виклав усе про себе?

— Нам потрібно знайти якийсь хід, щоб розговорити його, вхопитися за якусь ниточку.

— Не турбуйся, все буде гаразд. Я впевнена — ниточка знайдеться.

— Цікаво, хто з рідних чи знайомих тих трьох заморожених залишилися живими? Хто вони? Де? Чи, може, це лише вигадка письменників-фантастів, а нас вони просто містифікують. Але навіщо?

— Чогось вони бояться, мабуть, і справді у них були серйозні неприємності з тією повістю. Справді, хто такі Ірина, Таня, Олександр Іванович?.. Що за люди заховані за цими псевдонімами? Чи існують вони в житті? Все це нам треба вияснити, Славку.

— Треба, але як? Здається, цей Козир не дуже йде на відвертість.

— Власне, ми ще його й не розпитували. Побачимо… Але ж де він? — Ніна подивилася на годинник. — Катер скоро відчалює. Залишилося п’ятнадцять хвилин. Може, щось завадило, не прийде, а ми…

Ніна не встигла домовити, як позаду почувся глухуватий голос:

— Прийде. Я не з тих, хто підводить. Бач де вони! А ми їх шукаємо, — Козир поклав руки на їхні плечі. — А ось вам і обіцяний сюрприз, — кивнув головою на Гаркуна, який стояв поруч, загадково усміхаючись.

— Справді сюрприз. Яким вітром? — Ніна простягла для привітання тендітну долоньку. — Звідки ви взялися тут, Антоне Карповичу?

— З неба впав. Завдяки його старанням, — кивнув головою на Козира. — Телефонує вчора. Я вже було подумав, що знову щось скоїлося. Коли — ні. Запрошує в гості, повідомляє, що ви тут, а мене довго просити не треба, до мандрівок я звик. Та й чи міг я відмовитися провести кілька днів у такому вишуканому товаристві? Тим паче що шановна принцеса непогано грає в шахи. Отож негайно взяв квиток на ранковий рейс літака — і ось я тут, перед вами. — І, звертаючись до Ніни, запитав: — Як вам відпочивається?

— Дякувати гостинним господарям цього містечка, гарно. Сьогодні були на пляжі, купалися в морі. А тепер от… Як домовилися вчора… Олесю Архиповичу, ви не передумали?

— Я завжди намагаюся дотримуватися слова. Раджу робити це й вам, — сказав Козир.

— Відчувається вишкіл, — підсміхнувся Гаркун. — Це в нього звідти, з майбутнього.

— Ти, Антоне, не можеш без шпильок, — дорікнув Олесь.

— Які там шпильки? Я серйозно, — Гаркун змовницьки підморгнув Станіславові.

— О, я й забула, — похопилася Ніна. — Антоне Карповичу, познайомтеся. Це Станіслав Однорічко. Мій співробітник. Якось я розповідала вам про нього.

— Пам’ятаю, пам’ятаю. Футуролог? — Гаркун міцно потиснув Станіславові руку.

— Так.

— Наслухався про вас і дещо знаю. І про те, що ви працюєте в футурологічній бібліотеці, і що ви вдумливий, перспективний дослідник, і про те, що ви безтямно закохані в Ніну, теж знаю, бо ж хіба важко здогадатися, що таке романтичне ім’я своїй обраниці може дати тільки по вуха закоханий молодик. Та й з мамою вашою доводилося зустрічатися. Щоправда, не за зовсім сприятливих обставин. Так що дуже радий познайомитися ближче.

Станіслав оторопіло подивився на Ніну. Мовляв, наговорила ти про мене сім мішків гречаної вовни. Він завжди остерігався жіночої балакучості, але хіба можна вберегти себе від їхніх язиків. Ось і зараз спробуй дізнайся, що може бовкнути, а ти потім печи раків. І за себе, і за неї.

І тут Ніна, ніби підтверджуючи його думки, сказала:

— Відстали від подій, Антоне Карповичу. Тепер він не тільки закоханий…

— У них весільна мандрівка, — сказав Козир.

— Он воно що! Не знав, не знав. Що ж, вітаю. Цю подію ми мусимо відзначити як годиться.

Станіслав болісно всміхнувся. Йому почала набридати ця несподівано вигадана Ніною гра у весільну мандрівку і медовий тиждень, яка після їхньої близькості, що геть зітерла таїну узвичаєних повсякденних стосунків, почала втрачати свої чіткі обриси і непомітно за якихось дві доби набрала характеру неспростовної життєвої дійсності, коли треба було подумати про щось серйозне, а не просто бавитися. Ця гра зайшла далеко, так далеко, що зупинити її вже було неможливо, але, як не дивно, він не ображався на Ніну, навпаки, відчував наплив якоїсь незнаної досі теплоти до неї, йому чомусь подумалося, що ніколи в житті не забуде цих двох безсонних ночей, проведених одну в запашній копиці лугового сіна, а іншу — в затишній кімнатці Есмеральди Іполитівни, і що ті ночі перевернули все його дотеперішнє життя, наповнили його новим змістом. Десь у глибині душі, можливо, в найпотаємніших куточках підсвідомості, він був вдячний за це Ніні, хоча й відчував себе трохи пригніченим, чимось ущербленим, ошуканим. А чим — не знав сам.

— Годі, Ніно! Ліпше помовч. А то й справді розігруєш серйозних людей, а вони тобі вірять. Пожартувала й досить.

— А я й не думала жартувати, — вона глянула на нього своїми трохи лиховісними очима, приструнчила: — Знайшов чим жартувати!

— Хіба тебе зрозумієш, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно, — виправдовувався Станіслав.

— Так це ж добре! — сказав Гаркун.

— А ти звикай розуміти, — заповзялася Ніна.

— Годі вам сваритися, — сказав Гаркун. — Краще підійдіть ближче одне до одного. Ось так, — взяв обох за плечі. — Ти, Офелійко, стань тут. А ти, Станіславе, тут. А тепер — гірко! Цілуйтесь! — наказав владно.

— Гірко! — підтримав Козир, виймаючи з валізки пляшку шампанського і келишки.

Станіслав і Ніна цілувалися.

З пляшки глухо стрельнув корок, і Гаркун підставив келишки під потік пінистої рідини, що вилітала з шийки.

— Вип’єм за щастя молодих!

— Бачте, як усе просто, — сказав Козир, подаючи келихи Станіславу і Ніні.

Імпровізована церемонія привернула увагу людей, їх почали оточувати, і скоро вони опинилися в тісному кільці. Щоки Станіслава горіли од сорому. Все сталося так раптово, так несподівано, що він не міг прийти до тями.

Катер подав гудок, закликаючи пасажирів на прогулянку.

— Ходімо, — сказав Гаркун і взяв молодят під руки.

Натовп розступився, даючи їм дорогу. Дійшли до трапу. Гаркун пропустив Ніну і Станіслава вперед, а сам залишився, чекаючи Козира.

Ніна сіпнула Станіслава за руку, шепнула:

— Не скисай, Славку. Будь розважливішим. І вище голову. Ну ж бо!

— Спробую, — намагався бути спокійним.

— От і добре, — Ніна довірливо притиснулася до нього.

— А ти хоч трохи притримай язик за зубами, — попрохав Станіслав. — Прошу тебе.

— Не гнівайся, Славку. Будь розумником. Бачиш, як усе просто, як каже Козир. Тож не ускладнюй те, що просто, — вона звела на нього очі. — Обіцяєш?

— Обіцяю…

Вони піднялися на верхню палубу, сіли за невеличкий столик, на який Гаркун поставив недопиту пляшку шампанського і келишки. З радіорубки голосно звучала музика, тлумлячи голоси людей.