Отже, в будь-якому випадку бачити наслідок, а не саму справу — величезна помилка. Так можна дійти до того, що і смерть може стати метою нашого життя. Адже вона теж — наслідок і теж — у майбутньому…

У прийдешнє треба вірити — це наше благородне і невід’ємне право, але, вірячи в нього, ми мусимо любити сучасне, бо ця любов наповнює нас гарними діяннями. І будьте певні, все те чудове, що вдалося зробити нам, люди майбутнього сприймуть як своє рідне, кревне… Все це я зрозумів, побувавши серед людей далекого прийдешнього, які на багато наших, здавалося б, з погляду сучасності, незаперечних звершень дивляться як на дитячі іграшки, та вони просто забули все те, як таке, що не варте уваги. І водночас багато того, що для нас здавалося одноденною буденщиною, вони взяли собі як належне, без чого і їхнє життя було б якоюсь мірою ущербленим. Отож треба робити те, що потрібно нам тепер, у сучасному, в даний момент. Але робити з великою відповідальністю перед сучасним. Та годі про це… Про майбутнє поговоримо іншим разом…

Олесь Архипович замовк. Мовчали, замислившись, і Ніна та Станіслав. Милувалися разочками перших електричних вогнів, що займалися на присмирнілих пагорбах. Почали спалахувати ліхтарі і в порту та на набережній. Це було неповторне видовисько. Яскраві вогні від ліхтарів бігли по воді вузенькими доріжками, що розбивалися дрібною хвилею і десь далеко в морі зливалися в мерехтливе сяєво, яке, ніби живе, пульсувало жовтогарячим полум’ям, окреслюючи горизонт.

— Красиво? — перехопив їхні погляди Олесь Архипович. — А ви знаєте, яке видовище постає перед спостерігачем з моря, особливо рано-вранці, коли сонячне проміння висвітлює невисокі пагорби, на яких почіплялися старовинні генуезькі вежі та криті барвистою черепицею будиночки, що потопають у зелені? Враження таке, ніби ви підпливаєте до якогось казкового міста, що воскресло із сивої минувшини, та так і застигло на цих пагорбах, милуючись собою в морському люстрі. Це враження збережеться у вас, аж поки місто не прокинеться, не обізветься гудками пароплавів, не наповниться гулом транспорту, метушнею та голосами людей. Та і тоді враження не зникне, бо місто наше — то таки суцільний старовинний пам’ятник, який безліч разів руйнувався різними зайдами, а потім знову, мов казковий фенікс, воскресав із руїн і згарищ, відроджувався у своїй одвічній красі, щоб тепер заговорити до нас мовою наших далеких пращурів…

Вам треба обов’язково здійснити морську прогулянку катером і помилуватися нашим містом з моря. Краще це зробити вранці або в сонячне надвечір’я. Екскурсійне бюро пропонує багато цікавих туристських маршрутів. — і Козир подумав, потім запитав: — Чим ви займаєтеся, скажімо, завтра?

— Будемо відпочивати, мабуть, підемо на пляж, — сказала Ніна і запитально подивилася на Станіслава.

Той ствердно кивнув головою.

— Давайте домовимося так. Відпочивайте, а приблизно годині о третій після полудня я чекатиму вас біля пристані. Зробимо невеличку морську прогулянку, я покажу вам наші околиці, мальовничі береги… До того ж я приготував для вас сюрприз. Певен, ви будете приємно здивовані.

— Що саме? — не втрималася Ніна.

— На те й сюрприз, щоб вам покортіло. Дізнаєтесь завтра при зустрічі. А тепер, мабуть, будемо розходитися. А то я вас заговорив, а ви з дороги натомлені. Пора відпочивати. — Козир підвівся і, пропускаючи перед себе гостей, попрямував до виходу. — Ходімо я вас проведу, а разом покажу наше вечірнє місто.

В офіцинах Есмеральди Іполитівни не світилося. Господарі, мабуть, вже спали. Зате вікна другої половини будинку були освітлені, звідти чулися голоси, мабуть, бабуся ощасливила ще когось, надавши тимчасовий притулок. Станіслав з Ніною піднялися по рипучих східцях на рундучок своєї квартири, Ніна відчинила двері, увімкнула світло. В кімнаті стояла задуха, і Станіслав відчинив вікно. Крізь нього хлюпнула нічна прохолода, настояна на духмяних пахощах матіоли. Здалеку долинав монотонний гамір моря.

Натомлені неспокійним днем, обоє важко попадали в фотелі, почуваючи якусь незрозумілу ніяковість, ніби чимось завинили один перед одним. Напружену мовчанку порушила Ніна. Намагаючись встановити так потрібну в цій ситуації невимушеність стосунків, вона запитала награно-фамільярним тоном.

— Що будемо робити, чоловіче?..

Станіслав байдуже стенув плечима, увімкнув телевізор.

— Будемо дивитися телепрограми, — відповів сухо, аби не мовчати.

— А він зовсім нормальний, правда, Славку? Я сподівалася на інше.

— Ти про кого? А, про Олеся Архиповича?.. — либонь, його думки були зайняті чимось іншим. — Так. Цілком пристойний чолов’яга. Розумний, вдумливий, мислячий…

— Серйозний… — вона підійшла до Станіслава, поклала руки на його плечі. Прагнучи здолати ніяковість, що не хотіла полишати обох, сказала тихо: — Усміхнися, Славку. Чому ти такий похмурий? Не бери дурного в голову. Дивися на життя простіше… Різні трапляються ситуації… Наша не з гірших…

— А я хіба що? Де ти взяла, що я беру в голову дурне? — намагався надати своєму голосові розважливого тону.

— Мабуть, мені так здалося, — сказала, стримуючи сміх. Підійшла до канапи, поторгала за бильце. — Як вона тут розкладається? Допоможи, Славчику. Я страшенно стомилася.

Станіслав розклав канапу, і Ніна швидко постелилася. Взяла рушника, мило, скинула блузку, підійшла до Станіслава (він знову сидів у фотелі, втупившись поглядом в екран телевізора), торкнулася його щоки.

— Годі тобі сумувати. Ходімо вмиватися. Там на подвір’ї під деревом умивальник. Сама я боюсь…

— Чого це? — здивувався щиро. — Ти не така…

— Боюся, щоб мене хтось не вкрав. Що ти тоді будеш робити без мене?

Станіслав випростався, пильно подивився в її вологі блискучі очі, зняв з плечей рушника. Якийсь час так і стояли, вивчаючи одне одного поглядами, не знаючи, що робити. Потім Ніна прихилила до його грудей голову, прошепотіла ледь чутно:

— Поцілуй мене, Славчику. — І коли він несміливо вдовольнив її прохання, не то жартома, не то серйозно додала: — Не забувай: у нас медовий тиждень.

— Ходімо вже! — Він знову прикрив рушником її голі плечі, обняв за талію, повів на подвір’я.

Боячись розбудити господарів, тихо зойкали під холодними струменями води, плескалися, аж поки не спорожнів умивальник.

— Витри мені спину, Славку, — по-домашньому розчулено попросила Ніна.

Він розтирав спину, плечі, руки, відчуваючи, як його пальцям передається дрібне нервове тремтіння її тіла.

— Змерзла?

— Брр… Як холодно, — у неї цокотіли зуби. — Все… Досить… А тепер іди. Я зараз… помию тільки ноги… — знову закуталася у вологий рушник, сіла на лавочку. — Іди, Славку.

Він зайшов до кімнати, вимкнув телевізор, заліз під чисте накрохмалене простирадло: Есмеральда Іполитівна уміла тримати марку фірми. Сторожко прислухався, як Ніна замикала двері, потім клацнув вимикач, на веранді щось гучно заторохтіло, мабуть, вона спіткнулася в темряві об порожню каструлю чи відро. “А щоб тобі…” — незлісно вилаялася хтозна на кого. У кімнату зайшла роздягнена, в самих плавках і ліфчику, на засмаглі плечі спадала пухнаста китиця русявого волосся, пружне тіло вигравало проти світла глянцем бронзових полисків. Прискіпливо з ніг до голови оглянула себе в люстро, розпустила волосся і вимкнула світло.

Станіслав чув, як сторожко, майже безгучно, либонь, боячись знову об щось спіткнутися, вона підійшла до канапи, скинула з ніг капці, вологими пальцями мацнула його груди, потім швидко, ніби за нею хтось гнався, пірнула під простирадло і, мовби шукаючи жаданого прихистку, міцно всім тілом притиснулася до нього, обхопила холодними тремтячими руками.

— Оце й усе… — прошепотіла, припадаючи губами до його грудей.

За вікном шерхітливим нічним прибоєм на берег наступало море.

“…Шеф свиня… Поїхав у найвідповідальнішу хвилину… Хто я для нього?.. Аспірант?.. Ха-ха-ха!.. Аспірант… Дисертант… Дорогий Олександре Івановичу!.. Вельмишановний Олександре Івановичу!.. А в голові одне — свиня… Високоосвічений гидотник… Дипломований гидотник…”