— Що хата має, тим і вітає… — буркнув Козир. — Але і про це їй теж не треба говорити. Тож, сподіваюся, ми залишимося друзями…

— І ще погуляємо на вашому весіллі, — намагався перейти на жартівливий тон Гаркун. — Справимо його як годиться… Беріть нас із Олесом за посаджених батьків. Що ви скажете на це, моя люба принцесо? — звернувся він до Ніни. — Чого мовчите?..

Шатров дочитував повість. Поступово написане Гаркуном і Козиром захопило його, він читав без будь-яких упереджень, забувши про настанови Однорічка дошукуватися у творі того, чого там немає і що може наштовхнути на якусь карколомну ідею. Повість захопила його не як спеціаліста, а як простого читача: його чисто по-людському схвилювала доля героїв, а надто Євгена Терена.

Додому прийшов пізно, засидівся у бібліотеці. Журнал, в якому було опубліковано кінець твору, прихопив із собою. Поспіхом повечерявши, засів у своєму кабінеті. Поставивши собі метою прочитати все до кінця, осмислити прочитане, приготуватися до розмови із Станіславом, адже той має скоро повернутися від Козира. Цікаво, з чим повернеться він?

Шатров сів за стіл, увімкнув лампу, старанно протер хусточкою скельця окулярів і почав читати останній розділ.

Тужливо шумів осінній ліс. Прижовкле листя ледь помітно тремтіло на почорнілих віттях: розпрощувалося з літом. Євген пробирався крізь чагарі. Вгорі за чимось назавжди втраченим жалібно тужили стрімкі верховіття сосон. Осиротіло, мов мандрівники, що збилися зі шляху, в піднебессі курликали журавлі, розтинаючи молодими крильми тужаві струмені осінніх вітрів, — шикувалися в перелітні ключі. Срібні нитки бабиного літа почіплялися на гілках, сплели тендітне мереживо павучих гойдалок.

Ядуча туга осіла на Євгенове серце, огорнула його колючою осінньою мжею, крізь яку годі було чекати бодай заблудлого сонячного променя. Одинокий, нікому не потрібний, брів лісовою стежиною, згорбившись під тягарем спогадів. Відчував себе птахом, який відбився від гурту і летить навмання, полохаючи тужливим квилінням чорну бездонну ніч. Образа на людей, з якими доводилося мати справи як у попередньому, так і у новому житті, запала в душу, смоктала серце, борсала нерви. Він не відчував провини перед ними, навпаки, вважав їх основними провинцями нещастя, що звалилося на нього. Адже саме люди своєю поведінкою, формою і способом взаємостосунків визначили його життєві інтереси, погляди на світ і, зрештою, нав’язали саме такі, а не якісь інші норми моралі.

Ідеали… Мораль… Аморальність… Що це за поняття? Далебі кожен розуміє їх по-своєму. Звідси — основні суперечності між людьми. Адже скільки є прикладів, коли прекрасний ідеал окремої людини виходив на боротьбу із загальновизнаними, хоч і консервативними ідеалами життя. Правда, нерідко він зазнавав краху. І тоді з-за лаштунків нерівного двобою чулося насмішкувате улюлюкання про те, що він нежиттєвий. Хоч історія доводила протилежне. Ні, він, Терен, не належав до таких. Він не герой. Він був простою людиною. Але щось же вирувало в його душі, прагнуло добитися своєї мети. Просто, мабуть, людській совісті потрібні експерименти. І ось тепер — все. Експеримент закінчено. Куди поділися його нездійснені ідеали? І хто тут правий, хто винен — судити важко. Кожен правий по-своєму. Либонь, надто несприятливі були його ідеали для інших, якщо завели в глухий кут. Мабуть, вони були дуже примітивними. Інакше він не відчував би такого глибокого розпачу. Людина, що виходить на герць із життям, підносячи світле полотнище ідеалів, може бути знищеною, але ніколи не стане ницою духом. У нього ж сталося навпаки: він вистояв фізично, але занепав духом.

Так розмірковував Євген.

Над головою тривожно шумів ліс, тихо струшуючи під ноги мертві пелюстки прижовклого листя.

Євген ішов не кваплячись. Нараз перед очі випливло мертве обличчя академіка, який врятував його від людського гніву. Спокійне і натхненне, воно не осуджувало і не вимагало нічого натомість втраченого життя.

“Не чіпайте його! Чуєте, не чіпайте. Він сам собі кара!”

Ці слова гучним відлунням дзвеніли у вухах, спонукали самому розібратися в усьому, визначити міру свого покарання. Це було найстрашнішим. Самому собі визначити кару.

Щораз далі й далі пробирався Євген поміж кущами вузенькою лісовою стежиною. Шорсткі пагони ожини чіплялися за одіж, дряпали руки. Віття дерев боляче стьобало по обличчю. Ішов, не знаючи куди.

Маленький їжачок виповз на стежину, озирнувся довкруж і поспішив заховатися у кущах.

“Був — і немає його, — подумав Євген і зупинився. — Цікаво, на щастя чи на лихо перебіг він мені дорогу?” — Кисло усміхнувся, почуваючи себе глибоко нещасливим.

Так. Було б значно простіше і легше, якби академік або люди самі осудили його. Тоді б він був би позбавлений цих гнітючих думок, і тягар відповідальності якоюсь мірою звалився б із нього, ліг на плечі інших. Можна було б, скажімо, згодитися з їхнім рішенням, заперечити його, принаймні він мав би право на голос, право на протест. Тоді б він сказав усе, що думає про них. А так… Він позбавлений навіть цього права. Старий академік назавжди відібрав його і поніс із собою. І він, Євген, уперше в житті зіткнувся з жахливою реальністю, коли в усьому потрібно розібратися самому. Розумів: треба щось робити, але не знав що. “Ти, Євгене, людина відсталої моралі”, — згадалися слова Ілонки. Легко сказати. Людина відсталої моралі. А запитати б її, що ж воно таке мораль взагалі? Колись, у його часи, моральними були навіть війни. Тепер вони назавжди зникли з життя людей. Тобто стали аморальними. Але навіть від них залишилося щось таке, що ще довго живитиме моральні засади наступних поколінь. Можна припустити, що саме війни виховали в людині духовні сили мужності, відваги, сміливості, прагнення свободи, власної гідності. Може, саме вони розбудили в ній сили, які віками б дрімали в глибинах душі, не знайшовши шляхів свого розвитку. І хоч тепер ці сили спрямовуються в благородне річище діянь, але нікуди не подінешся від явищ, які породили їх. Від цього ці сили духу людського нічого не втрачають, вони довго залишаться чистими і недоторканими, і ще не раз стануть у нагоді тим, хто з величезної скриньки надбань цивілізації вибиратиме цеглу для світлої будівлі моральних підвалин прийдешнього. Ні, він аж ніскільки не виправдовує себе, але що вдієш, якщо природа створила його саме таким, а не іншим. А який він є? Гарний?.. Поганий?.. Тепер йому байдуже. Кажуть, що найнегативніші явища обов’язково несуть у собі часточки чогось гарного. Отож…

Ліс густішав. Крізь хитросплетену сітку жовтого листя на голову цідилися остиглі промені надвечірнього сонця. Пахло прохолодною сирістю в’ялої трави і терпкою згірклістю достиглих ягід ожини. Євген зупинився. Насторожено прислухався до дзвінкоголосої тиші. Ніщо не порушувало її. Зірвав кілька ягід і кинув у рот. Кислуватим холодком вони розтанули на пересохлому язикові. З кущів, злякано крикнувши, випурхнув птах. Пружними крильми залопотів по листю і, гублячи пір’я, шугонув у небо. Євген пішов далі. Гіркі спогади знову повернулися до нього. Важкими молоточками били у скроні, вимагали відповіді.

“Виходить, я вбив людину, — думав він. — Отже, я вбивця. Якщо ж і справді так, якщо я зважився на вбивство, я мав моральне право зазіхати на чуже життя. Тобто я не цінував життя взагалі і своє зокрема. Між смертю й життям я вибрав смерть. Між смертю й життям… А чому б і ні? Можливо, це вихід?”

Розмірковуючи так, Євген зрозумів, що йому зовсім не хочеться жити. Саме тут приховувалася відповідь на питання, які мучили його. Враз йому стало легко і вільно. Вихід знайдено. Тепер все його життя лягло перед ним, як стара географічна мапа, і він, ніби учень, розглядав її збоку, вивчав, боячись залишити поза увагою бодай найнесуттєвіші дрібниці.

Він вийшов на галявину. Перед ним відкрилася дивоглядна панорама. Навколо, окутаний золотим серпанком, у глибокій задумі стояв ліс. М’яке проміння надвечірнього сонця облизувало руїни його п’ятисотрічної могили, що почорнілими уламками проступала з-поміж урочистої застиглості білокорих беріз та дерев. У таборі археологів не було нікого. Осиротілі намети чекали своїх господарів, вишикувавшись посеред галявини довгою шерегою. Археологи, мабуть, поїхали на похорон академіка. Євген неприязно подумав про Дельфа, який тепер, певно, зустрівся з Ілонкою, і вони на всі лади обговорюють те, що сталося. Тепло-солона, як сльози, хвиля жалю до самого себе гострим струмом пронизала серце. Але він швидко поборов її. Тепер, коли рішення визріло, він намагався зосередитися на чомусь іншому, приємному, гідному відповідальної миті. Спогади про минуле, солодка туга за чимось назавжди втраченим переповнили його єство. У тому далекому суворому світі, який існував півтисячоліття тому, залишилося його життя, залишився він сам. А тут, на мальовничій галявині лісу, посадженого ще його співвітчизниками, стояв інший чоловік — із розбитим серцем, яке, догоряючи, конало в конвульсійних спазмах.