Гарт ще раз перечитав щоденника і загорнув зошита. Сидів за столом, глибоко замислившись. Відтоді як лікарі оживили Євгена Терена, чим би він не був заклопотаний, думки незмінно поверталися до особи прибульця. Як голова Ради громадського довір’я, Гарт ніс відповідальність за все, що відбувалося у суспільстві. Щоденник Ілонки дещо відкрив завісу над життям Терена, хоч Гарт не в усьому міг розібратися. Дедалі більше його бентежило питання: який він, рядовий представник далеких пращурів? Як жили вони, люди, що вже тоді висунули основні принципи моралі суспільства, в якому живуть його сучасники.

“…Шеф — свиня… Дипломований гидотник…” — Мабуть, складні, заплутані стосунки з науковим керівником продиктували ці слова. Але ж… яке протиріччя! “Дорогий Олександре Івановичу!.. Вельмишановний Олександре Івановичу!” Яке лицемірство, підлабузництво і брехня! Невже це і є норма їхньої поведінки? Чи, може, всього-на-всього — марення хворого? Ні! Тут щось не так. Тут треба добре розібратися. З усього видно, що і науковий керівник аспіранта, цей “вельмишановний Олександр Іванович” не дуже дбав про своїх вихованців, а тому й система їхніх взаємостосунків була побудована на лицемірстві. Люди говорили одне, а думали зовсім інше. Дивно.

Або як можна зрозуміти слова: “…Чиста наука… Чиста… Брудна наука… Чистої науки не буває… ні… не буває… Я ніколи б не поліз у науку, якби не дядечко… Людина починається з кандидата…”

Незрозуміло. До чого тут дядечко?

Гарт підвівся з-за столу і пройшовся по кабінету.

“Невже у них могли примусити людину займатися справою, яка їй не до серця? І потім: навіщо працювати роками над дисертацією, якщо розумієш, що вона “щербатої копійки не варта”, і ти зовсім не цікавишся наукою? Чому “людина починається з кандидата”, а не від народження? Ні! Незрозуміло, та й годі. Тут треба розібратися. Обов’язково…”

Гарт підійшов до столу і натиснув на кнопку. Зв’язався з Академією космічної цивілізації.

— Мені треба поговорити з Арсеном Осеєм. Нехай він зайде до мене, коли буде час. Я чекаю.

— Добре, Артеме Павловичу, — відповів приємний жіночий голос.

Гарт знову сів до столу. Гортав щоденника, перечитував окремі місця, намагаючись розібратися в змісті Ілончиних спостережень.

Арсен Осей прийшов через півгодини.

— Сідайте, — Гарт підсунув крісло. — Я хочу, щоб ви познайомилися з цими записами. Спостереження за Євгеном Тереном.

Поки Осей читав щоденник, Гарт ходив по кімнаті, обмірковуючи щось своє.

— Не розумію, — обізвався нарешті, — чому він так наполегливо хотів стати кандидатом? Адже сам зізнається, що наука його не цікавила?

— Все дуже просто, — відірвався від записів Осей. — Гроші. А ще — становище у суспільстві. Збагніть: для багатьох мірилом всіх людських благ тоді були гроші. А ступінь кандидата давала людині, подібній Терену, можливість нічого не робити і отримувати непогані гроші. Ними можна було розпоряджатися як завгодно. В залежності від того, як і на що витрачалися гроші, можна судити про справжнє покликання людини, але таких даних, на жаль, у нас немає.

— Не розумію. Як то так. Нічого не робити й отримувати гроші…

— Дуже просто. Кажу ж: таке право давав вчений ступінь. А щоб захистити кандидатську або докторську дисертацію, зовсім не треба було мати хист вченого. Тут діяли зв’язки. Діяли “дядечки”, Олександри Івановичі і їм подібні. Та й захищалися ці дисертації в певному заздалегідь визначеному колі. Здебільшого їх ніхто не читав, окрім кількох опонентів, бо це було марудно. Опоненти теж були свої люди. Вчений ступінь, незалежно від користі наукової праці, давав право на посаду, а отже — на гроші. Часто-густо траплялося так, що вченого й не було, зате був кандидат наук, доктор… І відповідно — посада. — Арсен загорнув щоденника і поклав його на стіл. — В одному старовинному мемуарі, що відноситься до двадцятого сторіччя, — вів далі, — наводиться випадок, коли декан філологічного факультету одного із провідних університетів понад усе любив вирощувати капусту, але городником не став, бо праця городника тоді була малозаробітною, до того ж не гарантувала людині принадного становища в суспільстві. І він віддав перевагу філології, хоч чогось доладного на цій ниві не вдіяв. Захистив дисертацію про роль якогось там займенника в реченні, став кандидатом наук, професором, деканом факультету. А капусту вирощували ті, хто весь вік мріяв про філологію і не зумів до неї пробитися. Парадокси доби, дорогий Артеме Павловичу. Нічого не вдієш… Гарт напружено думав, потираючи лоба. Сів у фотель напроти Осея.

— Так. Не дуже, виявляється, симпатичний цей наш далекий пращур. Типовий пристосуванець. Хоч хтозна, кого тут звинувачувати.

— А ви звернули увагу, Артеме Павловичу, що задля наукової кар’єри він ішов на все. Навіть не посоромився вступити у сумнівні зв’язки з коханкою шефа. Думав через неї добитися свого. Але, здається, вона своєчасно його розгадала. До речі, ви його не бачили?

— Ні, не бачив.

— Він красивий? Якщо так — тоді він ще й честолюбець, окрім усього. Цікаво було б познайомитися. Можливо б, ви запросили його?

Гарт промовчав, щось обмірковуючи. Потім сказав:

— Гаразд.

Він підійшов до відеотелефону і зв’язався з Росом. Просив завітати до Будинку громадського довір’я разом з Євгеном Тереном.

— Отже, — розмірковував далі Осей, — усі почуття цієї людини були під контролем розрахунку. Ось лист від Ірини. Мабуть, нещасна дівчина по-справжньому кохала його. Та й він її не цурався. Проте про одруження і не подумав. І тут основна причина — теж гроші й становище в суспільстві. Лікарняна няня була невигідним партнером для такого, як Терен. Дівчина, довідавшись, що він приречений, вирішила врятувати хоч часточку його — дитину. Згодьтеся, це героїчний, самовідданий вчинок. Адже, маючи дитину, вийти заміж їй було не так легко. Виховувати сина самій — теж несолодко.

— Так. В особі цього Терена життя вибрало для нас екземпляр не з кращих. Та що подієш?.. Доведеться розборсувати той клубочок, який прикотився. Тільки як? Що ж керувало його вчинками? Егоїзм? Самозакоханість?..

— Атож. Ці риси характеру живучі. Їх не так просто викоренити. — Осей встав, пройшовся по кімнаті і знову сів. — Щось суттєве порадити тут важко. Людина не може змінитися за один день. В цьому нас переконує історія. Потрібні були сторіччя, щоб змінити природу суспільства, виховати нову людину. Добро за своєю природою надто пасивне; зло, навпаки, — активне. Єдине, що діє на нашу користь, це те, що у нас немає грунту, на якому б могли розвиватися кепські нахили цієї людини. Але у мене є підстави і для неспокою. Кілька днів тому мені доповіли, що коефіцієнт поглинання багатьох психорадарів різко підвищився. Я схильний пов’язувати цей факт з появою у нашому суспільстві біологічно міцного, але морально розбещеного індивідуума. Ним може бути і Євген Терен.

— Дивно. У чому ж справа? — розмірковував Гарт. — Адже країна, в якій пройшло його дитинство і молодість, першою проголосила найвищі моральні принципи, які, по суті, стали основою для наших.

— Усе це так, шановний Артеме Павловичу. Ідеальні принципи моралі були відомі людям щонайменше три-чотири тисячі років тому. Тим паче ніхто не зміг узгодити їх з життям. Зважте: жодна держава стародавнього світу, та й пізніше, не перейняла ні Платонових чи Аристотелевих законів, ні Сократових принципів. Хоча ще Гомер у своїй “Іліаді” устами Платона проголошував: блаженні будуть держави, якими керуватимуть філософи або філософствуватимуть керівники. В ті далекі часи, коли жив Терен, для багатьох ці ідеальні принципи залишалися лише красивими словами. Життя диктувало свої умови, і мораль визначалася здебільшого сумою тих стосунків, які складалися між людьми. До ідеалу було далеко.

— А як же сумління, сором? Адже ці категорії залежать від кожної людини зокрема, а вже потім переходять на загал. Невже таким, як Терен, однаково, що про нього скажуть, подумають інші бодай поза очі?

— Наївна ви людина, Артеме Павловичу. Яке лихо, наприклад, від того, що люди на тебе тюкають? Ніяке. Тут основне, аби ти сам собі аплодував.