— Заспокойся. Не треба! — Ілонка завважила, як зблідло його обличчя.

— Я добре пам’ятаю будинок інституту, що стояв тут. Він був окрасою цих місць. Довкруж шумів чудовий парк, я часто вечорами ходив у нього на прогулянки, коли лежав у лікарні.

— Тут був онкологічний інститут? — запитав Дельф, і Євген повернувся до нього.

— Так. А тепер… Кучугури бетонних уламків, занесених мулом. Що робить час… Навіть бетон не витримує.

— Не тільки час. Споруду зруйнував землетрус, решту довершила вода після того, як лопнула гребля штучного моря.

— Що, нашого моря вже немає? — запитав здивовано.

— Давно, — сказала Ілонка. — Про нього лишилися тільки короткі згадки в старовинних хроніках. Повернемося додому, я підберу тобі відповідну літературу, почитаєш про все сам. Подивишся відеозаписи.

— А ми так пишалися ним, так гордилися. Ми споруджували його не лише для себе, а й для майбутніх поколінь. І от тобі маєш… Справді: як мовиться, дорога в пекло вимощена гарними намірами. — Помовчав і запитав: — А що ж там тепер?

— Де?

— На місці нашого моря? Мабуть, пустеля?

— Чому пустеля? — здивувалася Ілонка.

— Такі прогнози робилися ще в наші часи. Адже море затопило багато родючих земель, які на випадок його ліквідації мали перетворитися в пустельні, заболочені території.

— З цим люди успішно впоралися, — сказав Дельф. — Страшно інше. Те, що сталося тієї ночі.

— Хочеш, злітаємо, подивимося ті місця? — запитала Ілонка. — Тепер там велике місто… — Вона не знала, чим зацікавити, як догодити, аби розвіяти його гнітючий настрій.

— Цікаво… — пожвавився Євген.

— Правда, оглянути його сьогодні ми не встигнемо, на те потрібен час, але подивитися хоч зверху, з висоти пташиного польоту, варто.

— Якщо ваша ласка… — погодився Євген, і дівчина зраділа.

— Дельф, твій геліобус тут? — запитала вона.

— Тут. Он за тими деревами, — показав рукою, — у нас майданчик.

— Можна ним скористатися?

— Ходімо, я проведу вас.

Ілонка вдячно подивилася на Дельфа.

— А ти не хочеш полетіти з нами?

— На жаль, не можу. Справи.

— Гадаєте, ще когось відкопаєте? — у Євгена відлягло від серця.

Дельфова присутність чомусь пригнічувала, нервувала його. І тепер, коли той відмовився летіти, у нього десь глибоко в душі забриніло почуття вдячності до нього.

— Така вже в нас професія.

— Коні нехай залишаться тут. Приглянь за ними. Та, зрештою, ми швидко повернемося, — сказала Ілонка.

— Гаразд. Я пущу їх на пашу. Вона взяла Євгена за руку.

— От і добре. Ходімо.

Вони обійшли руїни і поміж кущами пробралися до невеликого майданчика, на якому, мов строкаті зграбні жуки, стояли геліобуси. Дельф підійшов до одного з них, відчинив кабіну.

— До ваших послуг. Сідайте.

Вони всілися в зручних фотелях, прив’язалися еластичними пасками.

— До побачення! — Ілонка помахала Дельфові рукою.

— Щасливої прогулянки! І будь уважною в повітрі. Небо над містом перевантажене.

— Не турбуйся! — Ілонка закрила прозорий ковпак над головами, і геліобус стрімко злетів у повітря.

Летіли на малій швидкості, низько над землею, так, щоб можна було все роздивитися. За кілька хвилин ліс закінчився і внизу зав’юнилася блакитна стрічка річки, одягнута в бетонні береги.

— Ось тут і була колись ваша гребля, — сказала Ілонка, пролітаючи над залишками бетонних руїн. — Ми зберігаємо їх, як історичну пам’ятку. — Впізнаєш?

— Ще б пак, — обізвався Євген. — Колись і я працював на її будівництві.

— Справді? — запитала зацікавлено. — Розкажи…

Євген уважно розглядав уламки, що сірими брилами стирчали із землі, виділялися з-поміж легких ажурних будівель, що виструнчилися у широкі рівні вулиці, яким не було видно кінця-краю. Місто розкинулося на рівнині — розлоге, просторе, ніби не справжнє, а якесь цяцькове, колись він щось подібне бачив у інституті проблем архітектури на макеті мікрорайону, що мав споруджуватися на лівобережжі. Різниця в одному: це велике макетоподібне місто було живим. По вулицях рухалися люди, шастали аеромобілі, хвилювалися од вітру зелені верховіття дерев у численних парках та скверах, дрібними хвилями брижилися дзеркала штучних озер, у повітрі літали геліобуси, по річці, що розділяла місто навпіл, пливли пароплави. Від моря не залишилося й сліду.

— А що розповідати, — бурмосився Євген, милуючись панорамою міста. — Будували. Країні потрібна була електроенергія. І ми спорудили тут потужну гідроелектростанцію, перегородивши греблею русло ріки. Будівництво оголосили ударним. Три роки поспіль ми, студенти, під час літніх канікул приїздили сюди, допомагали спеціалістам. ГЕС спорудили в стислий термін, до того ж із зекономлених матеріалів.

— Як це? — не зрозуміла Ілонка. — На чому ж ви їх економили?

— На інших ГЕС, — відповів Євген. — Адже на річці, — показав униз, — стояв цілий каскад гідроелектростанцій. Цю споруджували останньою.

— І все ж не розумію. Що ви економили?

— Усе. Бетон, арматуру, лісоматеріали, пальне, гудрон…

— І як це узгоджувалося з проектами? Адже кожен проект передбачав певну кількість матеріалів. Отже, у розчин ви недодавали цементу, арматуру теж ставили не так, як було розраховано проектантами, і вся конструкція втрачала свою якість. Чи правильно я розумію?

— Не знаю. Ми над цим не задумувалися. Ми були виконавцями. Треба було будувати, і ми будували. Мабуть, запас міцності був великим — от і економили. Основне — термін. І ми в нього вкладалися. Навіть більшість об’єктів здавали достроково. Тоді це було модно. Пам’ятаю, який тріумф влаштували, коли будівництво закінчилося. Справжнє свято праці. Мітинг, промови, гуляння… І от маєш…

— Тепер мені зрозуміло, — похитала головою Ілонка, — чому ваша гребля лопнула, мов мильна булька, при перших поштовхах землетрусу, хоч будівлі, які споруджувалися ще на зорі цивілізації, вистояли і прикрашають місто ще й досі. Тоді, мабуть, не економили. І запас міцності було розраховано на віки. Ви ж не дотримувалися елементарних технологічних вимог, отже, з самого початку закладали в тіло греблі неминучість катастрофи.

— Мабуть, що так. Але тоді ми нічого не знали. Повторюю, ми були простими виконавцями.

— А на що розраховували ті, хто знав? Чи, може, їхні дії були по той бік здорового глузду

— Мабуть, їхня філософія зводилася до відомої в наш час приказки: після нас — хоч вовк траву їж, — сказав Євген. — От і догралися…

— Небезпечна гра. Природа помщається над тим, хто не рахується із законами ресурсу середовища, — сказала Ілонка, круто розвертаючи геліобус— Помщається нещадно…

— Ресур середовища? — перепитав Євген. — Що це таке?

— Це такий стан природи, коли вона ще здатна захищатися від бездумного господарського наступу людини. Коли переступаємо цю межу, в природи лопається терпець. І тоді біда неминуча. Адже природа — саморегулююча система. Вона — стійка доти, доки в неї не втрутиться своїми діями людський розум. Люди вашої епохи, мабуть, були певні, що їхній розум — над усе. Насправді ж розум — продукт природи. Він не може здійматися над нею.

— Ця істина була відома й нам, — буркнув Євген.

— Тим паче прикро, що ви зневажали нею. Вся біда в тому, що людина має здатність не підкорятися законам природи, а вже те, права вона чи ні, коли користується цією здатністю, є одним з найсерйозніших і мало вияснених пунктів її морального буття.

— І все ж ми безоглядно вірили у творчі можливості розуму.

— Ми теж у це віримо. Справді, творчі ресурси розуму безмежні. Їх можна прирівняти хіба що до енергетичних ресурсів Сонця. Але ж… Розум теж мусить творити розумно.

Геліобус вилетів за міську зону, внизу, скільки сягав зір, темно-зеленим покривалом землю огортали ліси, звивиста стрічка річки кривуляла поміж хащами, розтікалася в численні рукави, які губилися в густих заростях, а потім знову виринали з них блакитними плесами. Ілонка розвернула машину і почала набирати висоту, лягаючи курсом на базу археологів.