Невідомий корабель поволі збільшувався на екранах.

За час зближення і стиковки корабель, що зазнавав аварії, більше на зв’язок не виходив.

“Арбат” в умілих залізних руках Посейдона слухняно торкнувся свого побратима. Поки захвати на борту “Арбата” притягували чужий корабель — люк до люка, Аліса розгледіла напис: “ШУК-24”

— Що таке ШУК? — запитала Аліса. — Ти ж усе знаєш, Посейдоне.

— Дещо я знаю, — признався робот. — Без довідника повідомляю: Регістр Сонячної системи, сторінка тисяча дев’ятсот вісімдесят. ШУК — серія з тридцяти планетарних катерів, приписані до Школи Учбового Космоводіння на Марсі. Скорочено ШУК. Ще тридцять таких самих суденець базуються на Місяці, але носять на борту код ШАК, що означає Школа Аматорського Космоводіння. До виходу у відкритий космос не призначені, запас пального обмежений, швидкість низька. Назв не мають, їх розрізняють за порядковими номерами. До речі, я завжди стверджував, що номер куди краще, аніж безглузда назва.

— Посейдоне, я ж казала тобі десять разів — Арбат, це вулиця…

— На якій ти виросла, — докінчив за Поліну робот. — Все одно непереконливо. Тобі просто хочеться, щоб тобі всі ставили запитання й бачили при тому, яка ти вродлива.

— Що ти розумієш у вроді! — дорікнула Поліна.

— Я відвідав найбільші музеї світу, — відповів Посейдон.

Вони відчули поштовх. Відбулася стиковка.

— Ну, кому йти на ШУК-24? — запитав Посейдон. — Гадаю, що це краще зробити мені Якщо цей турист збожеволів і стрілятиме, то мене не шкода.

— Увімкніть відеозв’язок, — сказала Поліна в мікрофон. — Ми вас не бачимо.

— Я не знаю, як він умикається, — відповів кволий голос.

— Божевільний турист, — упевнено заявив Посейдон. — Я йду його рятувати.

— Залишайся тут, — відповіла Поліна. — Бувають ситуації, коли твій розум виявляється недостатнім. Не ображайся, але я переконана, що на борту цього катера знаходиться нещасна істота, яка потребує передусім ласки.

— Тисячу разів говорив, — зауважив Посейдон, удавши, що не чув Поліниних слів, — візьми на базі зброю. Мало що — і ми опиняємося з порожніми руками. Як зараз пам’ятаю — вийшов паш капітан Мержичка на галяву, галява була звичайнісінька собі, нагнувся квітку зірвати — а з квітки…

Тут Посейдон збагнув, що Поліна вже вийшла з рубки. Аліса слідом за нею. Посейдон обернувся до приладів і почав спостерігати перехід у другий корабель на екрані. Він любив побурчати, та все-таки залишався роботом і капітанові підкорявся беззаперечно. А Поліна була його капітаном.

У рубці планетарного катера Поліна побачила хлопчика.

Хлопчик мав років десять-дванадцять, він був худий і невисокий на зріст. Чорні, ледь розкосі очі, темний чуб їжачком.

Побачивши Поліну, хлопчик спробував підвестися з крісла, та зробити цього не зміг — видно було, що він стомився й ослаб.

— Я здаюся, — сказав він. — Ви гналися за мною від самого Марса, так? А я заблудився, потім кінчилося пальне, а на зв’язок я виходити боявся.

— Ти тут один? — запитала Поліна.

— Авжеж, однісінький. Я гадав, що я не злякаюсь, проте було вельми страшно.

Хлопчику вдалось підвестися. Він уперто стиснув губи, й очі в нього звузилися. Його хитнуло, і він, мабуть, упав би, якби Поліна не підхопила його й не підняла на руки.

Так, із хлопчиком на руках, вона й вернулася на свій корабель.

На “Арбаті” була лише одна каюта і в ній два ліжка. Там і спали Поліна з Алісою. Посейдон спати не вмів і ночами, якщо не чергував у рубці, поглинав корабельну бібліотеку.

На його щастя, бібліотека була велика й займала небагато місця, бо складалася з мікрофільмів.

Поліна вклала хлопчика на своє ліжко, скинула з нього черевики й укрила пледом.

Тим часом Аліса принесла склянку соку.

— Нехай він вип’є, — сказала Аліса. — Тут самі вітаміни.

Поліна піднесла склянку до губів хлопчика і той слухняно випив її малими спраглими ковтками. Це його так стомило, що він упустив голову на подушку й заплющив очі.

— Ти давно не їв? — запитала Поліна.

— Майже три дні, — відповів хлопчик. — Я дуже спішив і забув узяти з собою їжу.

— Давай я зроблю йому бульйон, — запропонувала Аліса.

— Зроби, — погодилася Поліна, відчиняючи медичну шафочку.

Аліса вийшла з каюти, і тут же в дверях з’явився Посейдон.

Хлопчик розплющив очі й злякано подивився на масивного робота.

— Ні, — промовив він. — Я не турист. Я вчився у школі космонавтики і тому викрав корабель. Але я не хотів розважатися… Я мусив, розумієте, неодмінно… я не мав іншої ради…

Хлопчик знову заплющив очі й заснув.

Аліса зазирнула в каюту, несучи чашку розігрітого бульйону, але Поліна приклала палець до губів і вийшла назустріч.

— Нехай він поспить, — прошепотіла вона.

Хлопчик прокинувся аж через сім годин.

“Арбат” саме пропливав повз із’їдену кратерами, поборознену тріщинами планету.

Аліса не втомлювалась милуватися цими загадковими, мертвими маленькими світами, деякі були вже обстежені, на інших ще ніхто ніколи не бував. Аліса уявляла, що вони пливуть в океані між рифами й кораловими атолами і вона, юнга на щоглі, все сподівається, що на одному з атолів раптом з’явиться димок і людська постать почне стрибати на березі — це Робінзон, що зазнав аварії, або дикун, який ніколи не бачив вітрильного корабля.

— Скільки їх! — вигукнула Аліса. — От би пожити на якомусь.

— На даний момент виявлено й зареєстровано, — пролунав у відповідь скрипучий голос Посейдона, — шість тисяч вісімсот тридцять дві малі планети, не рахуючи каміння, лічити яке марно, все одно загубиться. Проте зауважимо, що загальна маса астероїдів у тисячу разів менша за масу Землі… Отож теорії, які пояснюють їхнє походження загибеллю планети Фаетон, навряд чи мають право на існування…

Посейдон щойно повернувся з огляду планетарного катера, і тому Поліна перебила його, запитавши:

— Знайшов там що-небудь цікаве?

— Огляд корабля не дав нічого нового, — відповів Посейдон. — За винятком дитячого аматорського посвідчення на водіння учбової машини, виданого на ім’я Юдзо Комури, місце видачі Марсополь, місце постійного проживання місто Осака, Земля.

— Осака — це в Японії, — сказала Аліса. — Я так і подумала, що він японець.

— Не варто квапитися з висновками, — мовив Посейдон. — Міста з такою назвою можуть бути і в інших країнах. До речі, на пульті в рубці мною виявлено оцю фотокартку.

Посейдон поклав на стіл фотокартку літнього, усміхненого чоловіка, чорноокого і схожого на знайденого хлопчика. Підпис під фотокарткою складався з ієрогліфів.

— Хто це такий? — запитала Аліса.

— Що може бути простіше? — здивувався Посейдон. — Тут же чорним по білому написано: професор Такео Комура.

— Це по-японському?

— Авжеж. І треба сказати, що вам пощастило — не в кожного на кораблі працює робот-лінгвіст, талановитий і роботящий поліглот. На щастя, я можу читати й писати по-японському і до того ж непогано пишу танки.

— Що? — здивувалась Аліса.

— Танки — це вид японської поезії, короткі вірші, які в парадоксальній формі розкривають душу природи і поета.

— Ясно, — сказала Аліса. Поліна взяла фотокартку.

— Найпевніше професор Такео Комура — батько нашого знайди.

— Не доведено, — заперечив Посейдон. — У нас на кораблі якось було три Іванови, і жоден із них не був родичем іншим. Цей літній чоловік може виявитися дядьком, сусідом, однопрізвищником хлопчика, нарешті, фотокартка могла залишитися на борту від попереднього пілота…

— Це мій батько, — почувся голос.

Хлопчик стояв у дверях.

— Тебе звати Юдзо Комура? — спитала Поліна.

— Так. Мій батько — професор Такео Комура. Я довго спав?

— Кілька годин. Виспався?

— Я не хотів так довге спати, — відповів Юдзо.

— Ти голодний? — запитала Аліса.