Найпевніше тут колись був склад. Від нього залишилися розкриті контейнери, купи пластмасових мішків, порозбивані ящики. Ящик, що правив за стіл, стояв посеред розчищеного простору, і поряд із каганцем було видно миску з кашею та кухоль з водою.

— Ваше щастя, — сказав дідусь, — що ви побігли в цей бік. Інакше я б не зміг вам допомогти.

— Справді-бо, нам пощастило, — згодилась Аліса, прислухаючись до кроків нагорі, що віддалялися. — А ви тут мешкаєте? Чому? Ви ж не робот.

— Надто багато запитань, — усміхнувся дідусь. — Я тут такий же випадковий гість, як і ви… Не з своєї волі.

— Ви, теж зазнали аварії? — спитав Посейдон.

— Так. Я опинився в пастці. Мене перетягли в камеру, де ще були інші люди. Музиканти. Ансамбль “Гучний сміх”. Ми вкупі сиділи там близько тижня й зовсім не знали, що з нами буде. Бачили ми тільки роботів. А потім вони нам сказали, що нас уб’ють. Що нас кинуть у крижану безодню. Ми не знали, що це таке, ми хотіли втекти. Втекти, коли нас поведуть туди. Та пощастило це зробити тільки мені. Відтоді другий місяць я ховаюсь тут.

— А вони? Музиканти? — спитала Аліса.

— їх більше нема, — відповів дідусь.

— Та як же ви тут ховаєтесь? — запитав Посейдон. — Чому вони вас досі не знайшли?

— Цей астероїд дуже великий і старий, — відповів дідусь. — На щастя, тут багато порожніх покинутих приміщень, про які не знає навіть Хазяїн.

— Хто?

— Хазяїн корабля. Це робот. Але на відміну від решти роботів він увесь час тримає зв’язок із кібернетичним мозком корабля, і він — ніби його продовження. Йому підкоряються всі — і роботи, й ашиклеки.

— Даруйте, — сказав Посейдон. — Оскільки ми опинилися тут недавно, трохи більше, як годину тому, то ми ще багато чого не знаємо. І ваші слова для нас не несуть інформації. Скажіть нам, хто такі ашиклеки.

— Я знаю, — вихопилась Аліса. — Це такі людці. Одного ми взяли з собою, але потім відпустили.

— Дівчинка має рацію, — відповів дідусь. — Ашиклеки — це і є космонавти.

— Геть не схожі, — сказала Аліса.

— Алісо, — втрутився Посейдон. — Якщо ти перебиватимеш, то ми два дні тут просидимо, а нам треба діятя.

— Ваша правда, — сказав дідусь. — Часу в нас небагато. Але ми можемо витратити ще кілька хвилин на розповідь… Може, ви голодні? У мене погано з їжею, ось бачите, тільки каша й вода, хочете?

— Ні, спасибі, — подякувала Аліса. — Я не встигла зголодніти, а Посейдон, самі розумієте, не їсть.

— Я зрозумів, що ви робот, — мовив дідусь. — А мені доводиться красти їжу в ашиклеків. Коли все стихне і всі відпочивають, я пробираюсь до казанів і вишкрібаю їх…

— Ну розповідайте, розповідайте, — попрохала Аліса. — Ми просто змучилися від цих страшних таємниць. Як вийшло, що пірати захопили цей астероїд? І чому їх раніше не знайшли?

— Пірати? Це не пірати. Це наші брати по розуму. Гості з космосу. Давайте, я вам дещо покажу.

Дідусь підвівся й пішов у глибину складу вузьким проходом між контейнерами. Мандрівка урвалася біля невеликої гвинтової драбини, що привела їх на наступний рівень. Там був такий самий склад, але дальня стіна його була в одному місці чомусь пробита. З отвору сіявся промінь світла. Туди й підвів їх дідусь.

Перед очима в Аліси стелилася велика зелена галявина, Правда, трава, якщо придивитися, була несправжньою, а пластиковою. Штучними були й кущі, і дерева, і квіти. Низька стеля над галявиною була пофарбована в голубий колір, і на ній були намальовані хмари.

Кілька людців, точнісінько таких, як і ті, кого вони бачили раніше, блукали по галявині, інші сиділи на пластиковій траві, двоє грали в якусь гру, пересуваючи по дошці почергово велику червону шашку. На березі скляної річки сиділо одразу п’ять чоловічків і, розгойдуючись, наспівували пісню. З першого погляду можна було подумати, що це мирна сцена відпочинку розумних істот, але чим більше Аліса дивилася на цей лужок, тим зрозуміліше ставало, що все це — якась облудність. Ашиклеки вдавали, що гуляють, вдавали, що відпочивають, навіть удавали, що співають.

— Мають бути ниточки, — раптом пролунав голос Посейдона.

— Я вас не зрозумів, — мовив дідусь.

— Це ж ляльки, — сказав робот. — Маріонетки, і хтось повинен смикати їх за ниточки, щоб вони рухались.

— У вас образне мислення, — похвалив дідусь.

— Я прожив довге й нелегке життя, — відповів Посейдон. — І збагнув, що цікаво лише одне — вчитися.

У дальньому кінці лужка з’явився робот у білому фартушку з великою мітлою в руці. На подив Аліси, він заходився безцеремонно зганяти цією мітлою ашиклеків, підганяючи їх до дверей.

Ашиклеки огризалися, намагаючись утекти, але робот спритно гнав їх, як учений пес череду дурних корів.

— Що він робить? — запитала Аліса.

— Пора обідати, — пояснив дідусь. — Потім вони розважатимуться…

Дідусь насупився.

— Часу лишилось небагато, — провадив він далі. — Я встигну зараз тільки розповісти вам двома словами, що ж це за астероїд. Решту — при зручнішій нагоді.

Галявина спорожніла, поступово згасло світло й штучні кущі почорніли.

— Колись, багато століть тому, з дуже далекої зоряної системи стартував космічний корабель. Я не знаю, чому його було послано. Можливо, тій планеті загрожувала біда, може, це була спроба дослідити Галактику. Корабель було забезпечено всім необхідним і було зроблено все, щоб позбавити екіпаж праці й турбот. Всі важкі роботи виконували роботи, вони ж готували їжу, доглядали за оранжереями, ремонтували, прибирали, прали, не кажучи вже про керування кораблем і всіма його системами.

— Звідкіля ви про це дізналися? — спитав Посейдон.

— Колись на кораблі була бібліотека. Навіть роботи забули до неї хід, а я знайшов її залишки. Там же зберігаються документи від тих перших десятиліть подорожі.

— І корабель так довго летів, що став схожий на астероїд? — запитала Аліса.

— Ні, спочатку це був астероїд, який обертався неподалік від планети ашиклеків. На ньому й було змонтовано корабель. Усередині були висвердлені приміщення, вмонтовані гравітаційні двигуни — адже у відкритому космосі не так важливо великий корабель чи маленький, квадратний чи круглий. Раз опору повітря немає, розігнати піщинку так cамо легко, як і астероїд, — був би поштовх напочатку досить потужним. А міркували будівельники так. По-перше, дешевше використати готові стіни, ніж піднімати в космос деталі з планети. По-друге, сам астероїд для космонавтів став джерелом металів, кисню та інших елементів, що містяться в гірських породах.

— Ясно, — сказав Посейдон. — І розумно. Може, в майбутньому ми теж будемо так робити. Ну й що ж сталося потім?

— А потім минали роки, десятиліття. Подорож затягувалася. Як я зрозумів, планета, до якої вони летіли, виявилася непридатною для життя. Вони вирішили летіти далі. І знову потекли роки. Й уявіть собі… — Дідусь замовк, ніби сам хотів побачити те, що відбувалося там, за сотні років і тисячі парсеків звщси. — Уявіть групу космонавтів, точніше, вже не тих, хто полетів колись, а їхніх праправнуків, за яких усе й завжди ладні зробити роботи. Роботів ставало дедалі більше, вони ж бо вдосконалювалися і менше й менше довіряли людям — тобто ашиклекам. Нащадки космонавтів звикли до того, що все роблять роботи. Навіть коли в них народжувались діти, їх теж відразу оддавали роботам, які їх вигодовували, вчили; і люди, начебто лишаючись панами на кораблі, ставали рабами роботів. Рабами безділля. І настав день, коли космонавти забули, хто вони, куди летять, навіщо живуть на світі. Вони гадали, що астероїд-корабель і є увесь всесвіт. І тільки роботи на чолі з безсмертним роботом-Хазяїном знали, для чого було збудовано корабель.

— Знали й терпіли таке становище? — запитала Аліса.

— Не лише терпіли, воно їх улаштовувало. Навіщо роботам нові планети й небезпеки? У них є програма — забезпечити виживання ашиклеків. От вони й забезпечують. Вони няньки, які не дають дітям рости, які на все життя залишають їх у яслах. І якщо таке становище збережеться на мільйон років, вони будуть задоволені.