Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Посейдончику, ззаду! — закричала Аліса.

Звичайно, Посейдон не міг почути її крику, що потонув у захоплених вигуках ашиклеків, але інстинкт старого розвідника примусив його вмить обернутися довкола своєї осі й не дивлячись всадити промінь у груди чорного Хазяїна.

Той ураз засвітився, зелений ореол спалахнув довкола його чорного плаща. Потім пішов дим. І чорний Хазяїн упав на підлогу.

Посейдон ступив крок до нього, не опускаючи бластера.

Тоді Хазяїн трохи підвів голову і щось сказав. Відкинув свій бластер.

Підвівся.

Підійшов до екрана. Ось він стоїть перед екраном і дивиться просто на Алісу. Тільки очей у нього нема.

Клацнуло. З’явився звук.

— Я програв, — сказав чорний Хазяїн. — І змушений підкорятися. Наказуй.

— Зараз ми проходимо у вузол керування корабля і запускаємо гравітаційні двигуни, — мовив професор Комура. — І беремо курс на Марс.

— Це неможливо, — відповів Хазяїн. — Ми завдали стільки прикрощів людям, що вони поминатимуться. Вони повбивають моїх ашиклеків.

— Прикрощі — занадто м’яке слово, — зауважив Посейдон.

— Одумайтесь, — втрутилась Поліна. — Ми не помщаємося тим, хто хворий. А ви хворі, і хворі ашиклеки. Вас треба лікувати, а не карати.

— Ми всі здорові. Краще ми полетимо далі й шукатимемо собі ненаселену планету. Або вічно мандруватимемо в космосі

— Я провів тут кілька місяців, — сказав професор Комура, — і я знаю, в якому жалюгідному стані ваш корабель і самі ашиклеки. Системи постійно виходять із ладу, ашиклеки деградують і вимирають. Через кілька десятків років ви вимрете.

Настала пауза. Нарешті, ніби порадившись із кібернетичним мозком і зваживши всі аргументи, чорний Хазяїн промовив:

— У мене немає виходу. Я підкоряюся за однієї умови.

— За якої? — спитав Комура.

— Якщо ашиклеки залишаться живі.

— Ми даємо вам слово, — пообіцяла Поліна.

— Я даю вам слово, кузене, — сказав Посейдон. — Роботи не вміють брехати.

17

Через два дні диспетчерська на Марсі прийняла зображення астероїда, який на великій швидкості наближався до планети.

— Здуріти! — вигукнув черговий диспетчер, викликаючи свого напарника, що саме пив каву. — Сенсація! Бродячий астероїд.

Його напарник забув про кавник і кинувся до екранів.

— Негайно підняти патрульний крейсер! — наказав він. — Якщо ця сенсація вдарить по Марсу, то буде жахлива катастрофа.

На Марсі забили тривогу.

Комп’ютери вираховували курс астероїда й можливу точку зіткнення з планетою, почалася термінова евакуація дитячих садків і лабораторій у полярні області. Патрульні крейсери злетіли з космодрому, щоб дослідити астероїд зблизька й дізнатися, чи не можна змінити його курс.

Але ще через годину астероїд почав знижувати швидкість і міняти курс, ніби збирався перейти на колову орбіту довкола Марса.

І на той час, коли крейсери підлетіли до бродяги, небезпека вже минула.

І картина, яку побачили люди, що прилетіли з Марса, коли висадились на астероїді, їх геть уразила.

Вони побачили Посейдона, який організував майстерню по ремонту й перебудові роботів, вони побачили професора Комуру, що відважно опустився в крижану безодню, аби зблизька дослідити драконів, вони побачили Поліну, котра з допомогою похмурого чорного Хазяїна керувала кораблем, вони побачили, нарешті, Алісу, яка мила ашиклеків, причісувала їх і вчила застилати ліжка й мити посуд.

Ще через день ашиклеків перевезли на Марс, аби поступово повернути їх у число розумних істот, а спорожнілий страшний астероїд залишився на орбіті — там працюють учені, яким доведеться чимало потрудитися, перш ніж вони розгадають всі таємниці велетенського космічного корабля.

Сто років тому вперед - doc2fb_image_03000010.png
Сто років тому вперед - doc2fb_image_03000011.png

СТО РОКІВ ТОМУ ВПЕРЕД

Сто років тому вперед - doc2fb_image_03000012.png

Частина перша

ГІСТЬ ІЗ МИНУЛОГО

Розділ І

А ЯКЩО ЗА ДВЕРИМА АНАКОНДА?

Батьки в Колі порівняно не старі — їм ще сорока немає. А самі себе вважають зовсім молодими, купили катер, фарбують його і плекають, витягають на берег, спускають у воду, лагодять мотор, скликають гостей, щоб смажити шашлики й співати туристських пісень. Але мандрівники вони нікудишні, зовсім не вміють користуватися своїм щастям. Торік два тижні пливли по Волзі, а подолали лише сто кілометрів — можна зо сміху вмерти. Колі з ними не цікаво. Їхня романтика йому не підходить, надто вже вона комфортабельна. От і тієї квітневої неділі він навідріз відмовився їхати з ними фарбувати дорогоцінну “Чайку”. Він сказав, що в нього завтра контрольна. Батьки так розчулилися його свідомістю, що не стали чіплятися. І в Колі виявилася цілком вільна неділя, без батьків, без справ, можна жити собі на втіху, як грецький філософ Епікур.

Коли Коля прокинувся, батьків уже не було. На столі лежала записка з проханням сходити по кефір і карбованець.

Зранку вільний день здається безкінечним. Тому Коля не квапився. Він увімкнув на повну гучність радіо й став думати, кому подзвонити. Та було ще рано, всі друзі спали, і Коля вирішив сходити по кефір. Він узяв карбованця, сумку, порожні пляшки і вийшов на сходи.

Сходами просто до нього йшли двоє санітарів і несли складені ноші. Санітари були літні, міцні, схожі на вантажників, тільки у формених кашкетах і білих халатах. Коля зупинився. І тоді він помітив, що двері в сусідню квартиру прочинені й звідти долинають голоси. Санітари пронесли ноші в ті двері. Щось сталося з сусідом, Миколою Миколайовичем.

Сусід жив один, часто їздив у відрядження, а де він працював, Коля не знав. Коля вирішив зачекати. Невдовзі двері відчинилися, і санітари винесли на сходи ноші. На ношах лежав Микола Миколайович, блідий, укритий простирадлом майже аж до горла. Позаду йшов молодий лікар із товстою валізкою. Лікар зупинився в дверях і спитав:

— Що робити з квартирою?

Цієї миті Микола Миколайович помітив Колю й зрадів.

— Здрастуй, тезко, — привітався він тихо. — Добре, вдо ти мені зустрівся. Бачиш, серце прихопило. Така от халепа!

— Нічого, — сказав Коля, — ви одужаєте.

— Спасибі на доброму слові. У мене до тебе прохання: візьми мого ключа. До мене днями має друг приїхати з Мурманська. Він знає, що, коли мене вдома немає, ключі у вас.

— Як завжди, — мовив Коля. Потім обернувся до лікаря й додав: — Ви зачиніть, а ключ сюди передайте.

Коля провів ноші з Миколою Миколайовичем на вулицю. Санітари акуратно поставили їх у “швидку допомогу”. Сердечникам потрібен повний спокій.

— Коли чекати? — спитав він Миколу Миколайовича, який уже лежав у машині.

— Через місяць. Може, раніше. Я вам зателефоную, як уставатиму.

— Зателефонуйте, я вас провідаю, — сказав Коля. — Може, фруктів купити треба? Ви не соромтеся.

— Мій друг із Мурманська повинен привезти мені ліки. Я сподіваюсь на твоє посередництво.

— Не сумнівайтеся, — запевнив Коля. — Мої старі теж раді вам допомогти.

“Швидка допомога” різко взяла з місця й помчала в клініку Скліфосовського, як сказав Колі лікар на прощання. Коля постояв, подивився вслід машині. Йому було шкода Миколу Миколайовича. Сусід був пристойний чоловік, ніколи не вдавав із себе наставника малолітніх, не вчив жити, а поговорити з ним було цікаво.

Потім Коля сходив у магазин, купив кефіру. Коли платив у касу, намацав у кишені ключ від квартири Миколи Миколайовича і подумав — не забути б почепити його в коридорі на видному місці: коли приїде друг із Мурманська, ключ одразу знайдеться. Але, повернувшись додому, Коля ключа не почепив. Йому сяйнула думка.

31
{"b":"117176","o":1}