Коля трохи з острахом подивився в той бік, бо чекав уже кого завгодно. Але доктор Команьян Із Кроманьяна виявився звичайною садовою лійкою з ногами й руками.

— То що ж нам робити з Колею? — нервував археолог Рррр.

— Він може сісти на мене зверху, — запропонував доцент Спусі-і-так-далі, — і спустити ніжки в акваріум-скафандр.

— Ні, — заперечив Команьян із Кроманьяна, схожий на садову лійку. — Глядачі позаду сердитимуться. Вони й без того будуть на тебе сердитися за те, що ти затуляєш їм видовище.

— Нехай дивляться крізь мене. Я частково прозорий, — сказав синій кінь.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв учених-лінгвістів Коля. — В мене інші справи. Я на космодром з’їжджу.

— Ні, — мовив археолог Рррр, — я цього не допущу. Я віддам тобі свого квитка. Моя подруга Аліса зробила б те саме.

— Нічого не вийде, — втрутився Команьян із Кроманьяна. — Ти забув, що в тебе не повний квиток, а четвертинка. Ти сам сидітимеш у мене на колінах.

І щоб ні в кого не було сумнівів, що він має коліна, доктор Команьян із Кроманьяна клацнув кістяним пальцем по кістяному гострому коліну.

“Бідолашний Рррр, — подумав Коля. — Ці коліна продірявлять його наскрізь”.

— Ну, до побачення, — сказав він. — А то ви запізнитесь. При зустрічі все мені розкажете.

Космічні гості поквапилися далі, і, аж поки їх не стало видно, Коля дивився їм услід. Праворуч ішов акваріум із синім конем, ліворуч — садова лійка, а посередині — безхвосте кошеня. Вони вже забули про Колю й голосно обмірковували проблему розшифрування восьмого головного ряду.

Космічних гостей обганяли інші вболівальники. Дехто йшов пішки, дехто летів над самісінькою землею в прозорих кулях, над головою промайнула зграйка хлопчиків із крильми за спиною. Вони махали цими крильми, як бабки. Всі вони були вдягнені яскраво і навіть легковажно, а деякі, незважаючи на прохолодний день, були у самих лише плавках. Один одному вони зовсім не дивувалися і навіть космічним гостям не дивувалися, а от на Колю дивилися з подивом, а одна дівчинка, що робила кроки по десять метрів, бо замість черевиків у неї були пружини, підстрибнула до Колі й сказала:

— А в нас маскарад цікавіший. Ми в рицарів одягалися.

— Постривай, дитино, — звернувся до неї Коля. — Скажи мені, де знайти третій автобус?

— Іди ліворуч по бульвару, — відповіла дівчинка. — Он біля пам’ятника Гоголю стоїть.

Бульвар сильно змінився за минулі роки. По-перше, він став утричі, якщо не вп’ятеро ширший, через те, коли йдеш посередині, країв не видно. По-друге, дерева і взагалі рослини також змінилися. Щоправда, лишилося кілька старих дерев, лип і кленів, але між ними росли квітучі яблуні, груші й навіть пальми. Коли Коля підійшов ближче, він побачив, що деякі з дерев, певно найніжніші, були окутані тонким прозорим пластиком, а довкола інших стояла стінка теплого повітря. Повітря піднімалося з решіток, схованих у молодій траві. Поряд із доріжкою стояло дивне дерево — ніби лопух або, точніше, щавель, збільшений у тисячу разів. Між листям висіло гроно зелених бананів. А на землі біля дерева сиділа мавпочка й чистила зірваний банан.

Побачивши таке тропічне видовище, Коля згадав, що він голодний. Крім склянки кефіру й бутерброда з чаєм, він нічого зранку не їв. До того ж він любив банани. І він подумав: якщо мавпочці можна харчуватися плодами на Гоголівському бульварі, то людині це тим паче не заборонено.

Про всяк випадок Коля огледівся, але нікого не побачив. Він підійшов до бананового дерева й сказав мавпочці:

— Відійди, а то укусиш.

Мавпочка оскалилась, проте відійшла й знову заходилася чистити банан.

Коля став навшпиньки й почав відривати банан від грона. Банан відривався через силу, все дерево розгойдувалося. Ледве-ледве Коля відкрутив один плід від грона й тільки хотів сісти поряд із мавпочкою і обчистити його, як із кущів вийшов чималий хлопець трохи старший від Колі, в червоних трусах, на яких було нашито комети, й сказав:

— Дурень! Що ти робиш?

Якби це був дорослий, то Коля, напевно, вибачився б, але перед хлопцем Коля вибачатися не хотів.

— А що? — спитав він. — Мавпам можна, а мені не можна?

— Він же нестиглий. І взагалі кормовий, для худоби виведений. Ти що, банани любиш?

— А тобі яке дало?

— А мені ніякого.

— То й іди своєю дорогою.

— Не піду. Я селекцію проводжу, а ти поводишся, як немовля.

— А мавпа? — спитав Коля. — Ти поглянь, скільки біля неї лушпиння валяється.

— Порівняв себе з мавпою! — сказав презирливо селекціонер. — Для неї ж це основна їжа.

Мавпа помітила, що на неї дивляться, і про всяк випадок плигонула з бананом у лапі на гілку липи.

— Ходімо, — сказав селекціонер.

— Не піду, — запротестував Коля.

— Боїшся, чи що?

— Я? Боюся? Та я таких, як ти, десятеро однією лівою перекидаю!

— А я з тобою і зчіпатися не буду. Ми в різних вагових категоріях, — мовив селекціонер. — А банан ти їж, якщо хочеться. Мені не жалко. Все одно вже зірвав.

— Я його для мавпи зірвав, — збрехав Коля. — У мене вдома мавпа живе, от я й зірвав.

— А де ти живеш?

— Далеко, — відповів Коля.

— Не в Москві?

— Ні, не в Москві.

— А де?

Коля став швидко думати й згадав, що його бабуся живе в Конотопі.

— У Конотопі, — сказав Коля.

— Знаю, — сказав селекціонер. — Звідти родом Милена Митіна, правда?

— Правда, — згодився Коля.

Треба ж так: зараз питатиме про якусь Милену Митіну, а Коля навіть не знає, чим вона знаменита!

— Ні, — поправив сам себе селекціонер. — Милена з Костроми. В Конотопі шахту до центру Землі риють.

— Риють, — промовив Коля вбитим голосом.

— Дивний ти якийсь, — сказав селекціонер. — Тебе як звати?

— Коля.

— А мене Джавад. Ти в чому спеціалізуєшся?

— Як це?

— Ну, ким будеш?

Коля не встиг придумати відповіді. Він уже збагнув, що всякі там дідусі куди менш небезпечні, аніж свій брат школяр.

На щастя, Джавад одразу ж відвернув свою увагу. Вони вийшли на галявину, посеред якої був великий басейн. За басейном — галява, всіяна квітами й невеликими кущиками. Поміж квітів виднілося яскраве вбрання людей.

— Ей! — крикнув Джавад. — Оленко, виходь, діло є!

У центрі басейну вода збурунилась, і в бризках з’явилася дівчинка. Не випірнула, а ніби піднялася до пояса. І тут Коля зрозумів, що дівчинка сидить верхи на величезній рибині. Рибина швидко попливла по колу, виставивши з води гладеньку блискучу спину. А коли вона підпливла до краю басейну, де стояли Коля з Джавадом, виявилося, що це не рибина, а дельфін. Дельфін завмер край води, дивлячись на Колю веселим маленьким оком, і Коля простяг йому банан.

— Ти що, з глузду з’їхав? — схопив його за руку Джавад. — Ти його потім від поносу лікуватимеш? Хіба дельфіни їдять банани?

— У нас у Конотопі дельфіни харчуються тільки бананами, — сказав Коля.

Дівчинка, що стрибнула з дельфіна, була молодша за Колю, їй минуло років десять, не більше.

— Здрастуйте, — привіталася вона. — Ти мене кликав, Джаваде?

— Слухай, Оленко, — мовив Джавад, — цього хлопця звати Коля. Він, либонь, із маскараду втік. І, мені здається, він голодний. У тебе знайдеться що-небудь смачне?

— Я не голодний, — сказав Коля.

Дельфін завмер край басейну, виткнувши кирпату морду. Ніби підслуховував.

— У лабораторії на столі мангодині лежать, — сказала Оленка. — Їх Аліса вчора зняла. Пальчики обсмокчеш. А ти Аліси не бачив?

— Ні. Вона хотіла прийти?

— Вона обіцяла мієлофон принести. Ми з Грицем і Машею працюємо.

Оленка махнула рукою в бік басейну, і Коля побачив, що до дельфіна підплив другий і теж почав слухати, про що тут говорять. Певна річ, їх звали Грицем і Машею.

— А звідкіля морську воду берете? — спитав Коля, щоб не стояти без діла.

— Синтетична, — відповіла Оленка. — А хіба у вас у Конотопі не так?