— Чесно кажучи, — признався хлопчик, — я хочу їсти. Але годувати мене необов’язково. Я заслуговую покари.

— Алісочко, розігрій бульйон і зроби сухарики, — сказала Поліна.

Робот ступив крок уперед і зупинився, розглядаючи хлопчика.

— Мене звати Посейдоном, — повідомив він. — Універсальний помічник.

— Я зрозумів, роботе-сан, — відповів хлопчик. — Дуже приємно з вами познайомитися.

— Ти ненароком корабель викрав чи зумисне? — спитала Аліса.

— Зумисне, — відповів хлопчик, похнюпившись. — Але я не мав іншої ради.

Вигляд у нього був такий нещасний, що Поліна пожаліла хлопчика й сказала:

— Юдзо дуже стомився, і він ще слабий. Не чіпляйтеся до нього з розпитуваннями. Він згодом сам усе нам розповість, правда?

Хлопчик кивнув.

Але Посейдон не погодився з Поліною.

— Я часом просто дивом дивуюся, — мовив він. — Ти, Поліно, плутаєш гуманізм із легковажністю.

— Чому, мій любий? — запитала Поліна.

Ласкаве звертання не заспокоїло робота. Він уперто вів далі:

— Тому що ми не знаємо, кого пригріли на борту. Не виключено, що це небезпечний злочинець, котрий утік із Марса, бо його розшукує патрульна служба.

Поліна зітхнула. Вона не могла терпіти сварок. Але хлопчик несподівано підтримав робота.

— Ваша правда, роботе-сан, — сказав він, не підводячи голови, — Я заслужив найсуворішої кари. І, напевно, мене розшукує патрульна служба. Я спочатку вирішив, що ви і є патрульна служба.

— Але чому тебе розшукують? — запитала Аліса. — Тому що ти викрав корабель?

— Авжеж. Я викрав космічний корабель і мало не занапастив його. І ви слушно зробили, що погналися за мною й піймали мене.

— Ми тебе не ловили, — заперечила Поліна. — Ми почули твій сигнал біди й поквапилися тобі на допомогу.

Цієї миті “Арбат” смикнувся, міняючи курс, певно, знову на шляху з’явився якийсь маленький астероїд.

— Трохи не налетіли на риф! — повідомила Поліна.

— Сідай, — мовила Поліна, показуючи Юдзо на крісло. — Я маю тобі сказати, що лечу в справах на Плутон, а Аліса — донька моїх друзів і вирушає до мами на Палладу.

— Щаслива! — вихопилось у хлопчика. — Ти знаєш, де твоя. мама.

— У тебе сталося нещастя, — почала Поліна. — Інакше б ти ніколи не зважився на такий безумний вчинок.

— Що за розмова з малолітнім злочинцем! — утрутився Посейдон. — Різкіше, Поліно, суворіше. У тебе зовсім немає металу в голосі.

Поліна тільки відмахнулась од робота.

— І не пробуй заткнути мені рота! — обурився Посейдон.

Йому хотілося сварки.

— Ще слово, і я попрошу тебе вийти, — попередила тоді Поліна.

— Мовчу, — відповів Посейдон. — Мовчу під загрозою неминучої розправи. Але внутрішньо не здамся.

— Не зважай на нього, — сказала Аліса японському хлопчикові.

— Він старий і нервовий, хоча з роботами такого не повинно траплятися. Краще розкажи нам, що ж у тебе сталося.

— Мій батько, — почав Юдзо, — геолог, професор. Після того як померла наша мама, він забрав мене на Марс і ми там дуже дружно жили. А чотири місяці тому він полетів на астероїди в експедищю. Він полетів один на кораблі “Сакура”. З дороги надсилав мені листи й космограми. Остання космограма була з Вести. Він писав у ній, що полетить далі, до малих астероїдів. Але потім він зник.

— Як це так зник? — здивувалась Аліса.

— Ніхто нічого не знає. Його шукали. І напевне шукають і зараз. Та астероїдів надто багато.

— Тут сам чорт ногу вломить, — озвався Посейдон.

— А я дуже сумував без батька, — мовив Юдзо, і голос у нього затремтів.

Він проковтнув сльози й відвернувся. Всі мовчали, бо розуміли, що втішити хлопчика не можна. Він був надто гордий.

— Мені здається, — провадив далі хлопчик, — що батькові потрібна моя допомога. Йому зле. Мені всі казали, щоб я терпів і чекав, що батька знайдуть. Але вони насправді думали” що батько чагинув, і навіть корабля не знайшли. І нарешті мені сказали, що мене відвезуть на Землю, до моєї тітки в Осаку. Та я знаю, що батько живий! Я краще їх усіх знаю! Я знаю!

— Заспокойся, Юдзо, — сказала Поліна, обіймаючи хлопчика. — Ми тебе розуміємо. Ти не міг полетіти на Землю, полетіти далеко від батька.

— І ти взяв учбовий катер! — вигукнула Аліса. — Молодчина! Я б на твоєму місці зробила те саме.

— І безглуздо, — втрутився Посейдон. — Якщо ти викрадаєш корабель, то неодмінно треба взяти з собою чимбільше пального й харчів.

— Мені не було коли. Я прокрався вночі на космодром. Я знав цей корабель, бо я на ньому вчився в дитячій космічній школі. Та я не міг нести з собою продуктів. Я дав собі слово, що не вернуся, поки не знайду батька. Але я не подумав, як далеко треба летіти і як довго треба шукати. У мене скінчилися продукти, а потім кінчилось пальне. І я вже не міг вернутися назад. У мене була слабка рація, й на Марсі мене не чули.

— Ще б пак. Ніхто не думав, що учбовий катер полетить так далеко. Для цього він не призначений. Це все одно що на відкритому човникові вийти в океан. Твоє щастя, що ми тебе зустріли.

— Я вам вельми вдячний, роботе-сан, — сказав Юдзо. — Але я не міг учинити інакше..

— Не знаю, не знаю. В будь-якому випадку ти вчинив як людина. Ви, люди, дуже нерозумні істоти.

— Якби ми були дуже розумними, Колумб ніколи б не відкрив Америки, — мовила Аліса, їй сподобався Юдзо, і вона гадала, що на його місці вчинила б так самісінько.

— У даній ситуації, — зауважив робот, — найрозумніше хлопчикові випити ще чашку бульйону, а мені вийти на зв’язок із Марсом і повідомити, що ми підібрали хлопчика Комуру. Я уявляю, яка паніка панує на Марсі — пропала дитина!

— Розігрій бульйон, — попрохала Поліна робота.

— Ну от, хіба це заняття для Посейдона? — пробурчав робот, але відразу ж пішов у камбуз.

— Що ж ти робитимеш, коли повернешся на Марс? — запитала Аліса хлопчика.

Хлопчик відповів не одразу. Але потім наважився і сказав упевнено:

— Я знову візьму корабель. Випрошу, вкраду, якщо треба… і знову полечу шукати батька. Тільки боюся, що буде вже пізно.

— Дивно, — озвалась Поліна, — я просто не знаю випадку, щоб безслідно пропав корабель. У Сонячній системі, де всі дороги сходжені, де так мало небезпек.

— Неправда твоя! — відповів із камбуза Посейдон. — Один пояс астероїдів може похвалитися безліччю жертв. За останні місяці це, напевно, вже шостий випадок. Я саме перед вильотом проглядав зведення рятувальної служби. Безвісти пропали вантажні кораблі “Робінзон” та “24-біс”, невідомо, куди подівся корабель “Гучний сміх”. Досі невідома доля двох туристських кораблів. І як знайдеш корабель, якщо він розбився на такому ось астероїді.

Посейдон отак міркуючи, повернувся в рубку і, перед тим як увімкнути передавач і повідомити про хлопчика на Марс, подивився на центральний екран.

На екрані красувалася сплющена чорна куля. Астероїд не відбивав світла й здавався чорним провалом у зоряному небі.

Посейдон простяг руку до передавача й завмер.

— Поліно, — сказав він. — Ти нічого не відчуваєш?

— Дуже дивно, — відгукнулась Поліна. — Мені здається, що збільшилася сила тяжіння.

— Поглянь на прилади. Ми міняємо курс.

— Але я не давала такого наказу комп’ютеру, — відповіла Поліна.

Вона швидко пройшла до пульта керування і ввімкнула запит комп’ютеру. Чорний астероїд, матовий, непроникний, поволі збільшувався на екранах. У ньому було щось зловісне.

Поліна й Посейдон прочитали показання комп’ютера.

— Дивно, — сказала Поліна.

— Яз таким феноменом іще не мав справи, — відповів Посейдон.

— Що сталося? — запитала Аліса.

— Поле тяжіння цього астероїда у багато разів більше за розрахункове, — пояснила Поліна.

— Він як магніт? — допитувалась Аліса.

— Можна сказати й так, — згодився Посейдон.

— Ура! — крикнула Аліса. — Виходить ми зробили відкриття.