— Я ще прийду, — зло буркнув Адамадзе і нагадав: — Сподіваюсь, ви розумієте, що діяльність поліції не підлягає розголошенню. — Лікар згідливо кивнув і утримався від запитань…

Капітан Андрійко з нетерпінням чекав слідчого Співака. У них уже відбулося кілька нарад у повному складі оперативно-слідчої групи, на яких підсумували те, що зроблено, розглянули в світлі нових фактів безліч версій, одні з яких під тиском добутих відомостей блідли, інші під впливом тих самих даних виходили наперед і захоплювали своєю, здавалось, абсолютною вірогідністю.

Співак і капітан, спостерігаючи хвилювання Гальчинської на допиті, агресивну поведінку, вирішили провести обшук на квартирі в обох племінниць. Ця акція дала разючі результати. Крім ощадної книжки, за якою безрезультатно ганявся капітан Андрійко і про яку сказала сама Оксана Павлівна, у неї знайшли тітчині плаття, чорну лискучу ондатрову шубу, своїми розмірами явно не на племінницю, дорогі антикварні дрібнички з квартири убитої і переписані облігації, а друга родичка — Хоменкова — виявилася більш скромною: в її шафі знайшли тільки одну річ убитої: корковий палантин. Після допиту, під час якого обидві обливалися слізьми, жінки призналися, що забрали ці речі з квартири тітки, коли лейтенант залишив їх там самих чекати машини з моргу. Зізнання родичок ще раз викликали у душі капітана Андрійка на адресу чергового лейтенанта Кучеренка не дуже теплі слова, які рвалися з язика, але не могли злетіти в присутності жінок.

Уже провели колосальну роботу, щоб установити знайомих з допомогою записних книжок Людмили Гальчинської, їх було шість. По одній на кожний новий рік, усі однакові, однієї фабрики і куплені, очевидно, водночас в одній крамниці. Слідчий Петро Співак і капітан Андрійко скрупульозно вивчали кожну сторінку, кожний запис, навіть кожну літеру, ініціал, обірваний крапкою, за яким ховалася невідома людина, можливо, найважливіша для слідства. Ті рядки, в яких все було зрозуміло — прізвища, адреси, телефони, дали можливість оперативній групі розшукати низку знайомих Людмили Гальчинської, вивчити їхнє життя, оточення і, зібравши потрібні відомості, викликати для розмови.

Хто тільки не потрапив у велику сітку, розкинуту оперативниками за допомогою записів у блокнотах загиблої! Двері кабінетів каштана Андрійка, лейтенанта Задорожного, та й самого слідчого, який, коли довелося допитувати знаменитого режисера кіно, композитора, народного артиста та інших відомих людей, брав їх на себе, не зачинялися. До двохсот свідків допитали, справа розбухла вже на 10 томів.

Потроху у Співака і Андрійка склалося враження про оточення й інтереси загиблої жінки. Але знання цього було дуже загальним і не визначало певного напряму дальшого розшуку. У кожному разі, після всіх розмов кількість версій не зменшилася, а навіть побільшала і працювати доводилося по всіх одночасно. Оперативно-слідчу групу, незважаючи на прохання Співака, не збільшили, і всі збивалися з ніг.

Версія куі продест[2] — родичі, насамперед найближчі — обидві племінниці разом з їхніми чоловіками, поки що не підтверджувалася. Об'єктивні дані не давали можливості грунтуватися на ній, хоч про неї ніколи не забували і нона залишалася в резерві, як при простенькій арифметичній дії: три пишемо, два — в умі. Ще треба було працювати над таким її відгалуженням, як «найманий вбивця», що теж могло бути вигідно спадкоємцям. Не знайшла свого підтвердження і чергова версія, яку в таких випадках завжди прокручують щодо раніше судимих, які недавно повернулися з колонії і живуть поблизу або не мають алібі. Щоправда, цього разу алібі не спрацьовувало: адже судмедекспертиза не змогла встановити точно не тільки годину, а й день загибелі Гальчинської, дату встановлювала дуже приблизно.

Залишалася версія: знайомий, приятель. Судячи з того, що дізналися про життя Людмили Гальчинської, вона була дуже обережною і не відчинила б дверей незнайомій людині…

Міркування капітана Андрійка, який раз у раз нетерпляче відсовував рукав кітеля, щоб поглянути на годинник, перебила поява слідчого. Радник юстиції втиснувся у кабінет капітана і, буркнувши щось про транспорт, став роздягатися. Транспорт — це була ахілесова п'ята Співака. Незважаючи на свій високий зріст і довгі ноги, він не любив ходити пішки, а службового авто не мав, тому користувався міським транспортом і потерпав від його невлаштованості, як і всі кияни. Він приховував, що його турбує хвороба судин на ногах, визначена лікарями як облітеруючий ендартеріїт, яка примусила його покинути курити, щоб не стимулювати звуження судин.

Роздратований, він промовив все одно своїм звичайним тихим голосом:

— Чорт забирай наш транспорт! То йдуть валкою, то півгодини жодної машини. Я вам скажу, Остапе Володимировичу: потрапить колись до нас за службове нехлюйство транспортник, я відмовлюсь від справи, бо боюся за свою об'єктивність.

Андрійко посміхнувся — він знав, що радник юстиції, виконуючи свої обов'язки, ніколи не пожертвує об'єктивністю і зараз в такий спосіб просто виливає своє обурення.

— Ну, як наші справи, Остапе Володимировичу? — потираючи з холоду змерзлі руки, спитав Співак. — Не прийшла Шуміло?

— Ось-ось буде.

— До речі, як там ваша Іра, одужує?

При згадці про дружину Андрійко задоволено посміхнувся.

— Бігає, Петре Яковичу. Сьогодні сама пішла у крамницю по хліб. Кажу: я тобі завезу в обід. «Ні, — відповідає, — у тебе своїх справ вистачає». Знаєте, я ніколи не думав, що така серйозна операція так швидко забувається… Ну, важкого Іра ще не підіймає, але, бачите, уже ходить на вулицю…

— Не спав я сьогодні, Володимире Остаповичу, — поскаржився Співак. — Непокоять мене масажисти. Подумайте, яка гидота, — молоді хлопці, а за тридцятку погоджувалися на таке! Мене чим здивував цей запис про масаж сумою тридцять карбованців? Скільки бере приватник за масаж на дому? Ну десятку, п'ятнадцять карбованців, а тут — тридцять! А в останньому блокноті уже сорок. Подумати — сорок карбованців! Виявляється, не тільки за масаж, а ще й за насолоду. Уявляєте собі цю тушу, цю стару бабу! І за мільйони не міг би!.. Те, що вона така сексуальна, така невситима була і на старості… не знаю, гени такі або що… Але щоб молоді хлопці, медики, за гроші — голови не береться!

Капітан кивнув: чого тільки він не надивився у карному розшуку!

— Такі і вбити можуть. Дуже легко. У них уже відбулося руйнування душі. А цей процес вже почався, може розвиватися, наростати і набирати різних форм… А коли взяти до уваги, що Гальчинська могла відчинити тільки знайомій людині… Можливо, один із них прийшов робити масаж…

— У Михайла Звонова, ви знаєте, — алібі. Він той тиждень сам пролежав у лікарні з тяжким грипом. А другий?.. Проте не відкидаю, Петре Яковичу. Будемо вивчати. Другий, як його, Проць, вам на допиті теж доводив, що мав відпустку і весь січень провів на Закарпатті, у родичів.

— Ну, це ще не алібі… Сів на літак чи поїзд, приїхав, вчинив злочин і повернувся. Ще треба перевіряти.

— Мене, Петре Яковичу, іще непокоїть і фото есесівця, яке ми знайшли у сховці… Чи не тягнеться ниточка аж туди, у війну? Гальчинська щось знала, і її прибрали.

— Я теж про це думав, — відповів Співак. — Проте жодної зачіпки. Усе вкрито туманом часу. Крім того, проти цієї версії є просте міркування: якщо вона ховала якусь таємницю і боялися, щоб не розкрила, то чому чекали стільки років? Убили б її раніше…

Пролунав дзвоник. Повідомляв черговий: «До вас відвідувачка Шумейкова».

— Пропустіть.

— Я надію покладаю на цю Шумейкову, — зауважив капітан. — Все-таки приятелька протягом останніх років, можна сказати, найближча до Гальчинської людина. Двірничка показала, що вона ходила до неї частіше, ніж племінниці.

— Будемо сподіватися.

Двері відчинилися, і на порозі стала літня жінка у старомодній каракулевій шубі. Вона підозріло оглянула кабінет, ковзнула поглядом по раднику юстиції, який був не у мундирі, а звичайному костюмі, і зупинила його на капітанові.