— Я хочу поговорити з ним в окремому приміщенні, — заявив Адамадзе.

Лікар узяв Апостолова за руку і, як малу дитину, мовчки повів у приймальний покій, де перед цим розмовляв з Адамадзе.

— Розмова має бути без свідків, — зауважив Адамадзе, побачивши, що у кімнаті умощується на стільці громило санітар.

— За нашими правилами… — почав головний лікар.

— Мене не цікавлять ваші правила. Ви що, побоюєтесь, що хворий накинеться на мене?.. — вперше посміхнувся Адамадзе. Й справді було б смішно подумати, що маленький, знічений Апостолов завдасть якоїсь шкоди кремезному поліцаю. — Він же у вас, кажете, спокійний…

Пташине обличчя головного лікаря незадоволено скривилося, але жестом він наказав санітарові вийти, за ним і сам пішов. Адамадзе почув, як клацнув за ким замок у дверях.

Антон Нодарович скинув з плечей халат, накрив ним карабін, що стояв у кутку. Апостолов спокійно стежив за ним.

— Пане Апостолов, — намагаючись надати своєму голосу якнайбільшої приязні, почав Адамадзе, — ви, звичайно, не пізнаєте мене. Правду сказати, вас теж було нелегко признати. Скільки часу минуло! Я — Антон Адамадзе, грузинський князь, наречений вашої доньки Клави… Не раз обідав у вашому домі, в Харкові, пам'ятаєте, я тоді був юнкером…

Апостолов незворушно сидів перед Адамадзе, дивився на нього, не змигнувши оком, і невідомо, чув його чи ні.

— Ви мене чуєте, Павле Амвросійовичу?

Апостолов раптом захіхікав і враз замовк. Адамадзе потроху домальовував у своїй уяві образ колишнього банкіра. Овал обличчя, невеличка сідловинка на грудкуватому носі, ріденька борідка, якісь невловимі порухи викликали у нього стертий пензлем часу образ нареченої і цим самим підтвердили, що перед ким саме Апостолов.

— Я у вас часто бував у домі. Пам'ятаю Клаву, вашого маленького Арсена, їхню гувернантку Єфросинію Іванівну… У вас був багатий, навіть розкішний дім…

Адамадзе із співчуттям знову згадав дім Апостолова. Що зробила революція з людиною! Вона перевернула світ і знищила таких поважних, розумних людей, як цей банкір, як сам він, Адамадзе, зламавши їм життя, перетворивши кого на мерців, інших на божевільних або, як його, на одвічного бурлаку, шукача невловимого щастя.

На мить йому знову згадався той перший обід в сім'ї Клави, якого був удостоєний після тривалого захоплення дівчиною і освідчення їй. Вій почувався як на гарячій печі. Ловлячи на собі не дуже доброзичливі погляди Клавиної матері — гладкої, хворої дами, він втрачав апетит і майже не торкався вишуканих страв, які подавав підстаркуватий лакей. Обідали мовчки, лише Клавина матір, ім'я й по батькові якої він давно забув, питала його, де живуть батьки, який у них маєток, чи справді він родовий князь. Він пік раків, відповідав невлад і ледве дочекався кінця цього довгого, виснажливого обіду. Згодом, коли вдруге і втретє побував у царстві Клави, тримався спокійніше і звернув увагу на різьблені, червоного дерева меблі, на темні великі картини у позолочених рамах, на красу кришталевої люстри, яка під тріпотливим вогнем свічок розкидала навколо сяйні промінці.

У Адамадзе знову защеміло серце чи від жалю до себе, від жалю за втрачений раєм, чи від жалю до старого, знищеного Апостолова. Та зрештою не для спогадів він прийшов сьогодні до божевільні, ризикуючи тим, що начальство довідається і не схвалить цей похід.

Старий завовтузився на лаві. Адамадзе постукав у двері. Відразу клацнув замок, і на порозі виріс санітар.

— Гляньте, що з ним.

— Ах ти! — накинувся на хворого санітар і витяг з кімнати, — Мий потім за ним!

Через кілька хвилин санітар вштовхнув Апостолова назад у кімнату. Адамадзе раптом охопив сумнів, чи вийде з його затії що-небудь. Але ні, він мусив дізнатися про таємницю скарбу, хоч би йому сто разів довелося прийти сюди.

— Павле Амвросійовичу, — почав знову з самого початку, — мене звуть Антон, я дружив з вашою донькою Клавою, ми збиралися побратися. Я бував у вашому домі. У вас була велика квартира — цілий поверх, другий, а на першому був банк, під ним підвали, сховища… Ви впізнаєте мене?

Апостолов ніяк не реагував на слова Адамадзе.

— Мене звуть Антон, а вашу доню — Клавою… Так?

Апостолов захіхікав. Блаженний усміх осяяв його лице.

— Клава, Клава, ваша дочка, Клава, — ще раз повторив Адамадзе.

Старий раптом кивнув.

Адамадзе піднісся духом. Йому навіть здалося, що вицвілі очі Апостолова спалахнули розумними вогниками.

— Ну, от і чудово, — радо промовив він. — А я Адамадзе, Антон Адамадзе, юнкер Антон, грузинський князь… Подивіться на мене, подивіться уважно. Упізнали?.. У вас у Харкові був великий Кредитний банк, який обікрали більшовики… Але ви дещо сховали… Правильно! Сховали.

Адамадзе підхопився з стільця і радо вдарив себе по стегнах.

— Адже сховали, Павле Амвросійовичу, я знаю.

Апостолов пожвавився і теж підхопився, повторюючи жести Адамадзе.

— А де, Павле Амвросійовичу, де сховали?..

Хворий і далі радо ляпав себе по стегнах і повторював: «А де? Де? Де?» Він навіть став підстрибувати в такт цим словам.

— Сядьте, — наказав, втрачаючи терпіння, Адамадзе. — Сядьте, пане Апостолов.

Оскільки хворий не зрозумів, що йому наказують, князь силоміць посадив його назад на стілець. — Сидіть спокійно, пане Апостолов, і згадуйте.

Хворий покірно закивав.

— Я — Апостол, — сказав він. — Тринадцятий.

— А Гущака ви пам'ятаєте? — спитав Адамадзе. — Андрія Гущака? Ви з ним удвох закопали золото і діаманти. Пам'ятаєте, Павле Амвросійовичу?

Той зробив такий двозначний жест руками, який можна було зрозуміти і як «так, і «як «ні», і просто непевність. І раптом старий заплакав.

Він плакав щедро, сльози рясно зрошували його бліде і худе обличчя.

— Тихше, тихше, — як міг, заспокоював його Адамадзе. Він навіть витер своїм носовичком сльози на обличчі хворого.

— Ну зарили, ну закопали, ну що з того. А плакати не треба. І де ви закопали? Під Харковом, Полтавою? У Києві? Ні? У Люботині, Мерефі, у Ков'ягах чи у Лубнах, Миргороді… — Адамадзе повільно називав мало не усі населені пункти Харківщини і Полтавщини, водночас пильно спостерігаючи за виразом обличчя хворого, сподіваючись, що знайома географічна назва викличе у нього якісь живі асоціації, якусь реакцію і це відіб'ється в очах, на обличчі.

Проте ця спроба теж виявилася марною.

Адамадзе, кленучи у душі Апостолова, гарячкове міркував, чим можна розворушити старого. Не міг довго морочитися із хворим. Це викличе, зрештою, підозру у лікарів. Тим більше що у погано опалюваному приміщенні було холоднувато, Апостолов закляк, зіщулився, очі його погасли.

Антон Нодарович згадав, що головний лікар не дозволив заносити у палату нічого блискучого, бо це спровоковує хворих. Він розстебнув сорочку і витяг невеличкий золотий медальйончик, теплий від тіла, який носив на грудях як талісман.

Навіть у сірому осінньому світлі, що пробивалося крізь грати, медальйон засвітився, заграв вогнем.

— Павле Амвросійовичу, — ще раз спитав майже благальне Адамадзе, — скажіть, де ви сховали свої діаманти, золото. Я їх вам принесу, адже ви самі не зможете їх викопати. Ось такі речі, — він показав медальйончик. — Я викопаю і вам принесу.

— Ах-ох, ах-ох, — заохкав Апостолов, немов приворожений блиском золота, не зводячи погляду з медальйона. — Бог дав, бог узяв… Ти — сатана, — розпрямившись, зло тицьнув він пальцем на Адамадзе. — Віддай! Віддай! — Він раптом кинувся на князя і вчепився в горлянку з такою силою, що той ледве відірвав його від себе і силоміць посадив на стілець, ледве стримуючись, щоб не вдарити.

— Мені холодно, — обм'як відразу Апостолов. Уся агресивність його зникла, і він знову заплакав. Великі, як горох, сльози покотилися по його щоках.

Адамадзе постукав у двері і сказав санітарові, який відімкнув їх, відвести хворого у палату. Він скинув халат, узяв на плече карабін і вийшов у прийомний покій. Віра в те, що йому пощастить вивідати у Апостолова місце сховки, похитнулася. Гіркі думки обсіли його. Згори спустився головний лікар. У очах його, що холодно поблискували, ховалися цікавість і настороженість.