Через багато років після Великої Вітчизняної війни постарілий Гущак, який втік після цієї акції, вирішив повернутися на Україну і віддати Батьківщині сховані ним і Апостоловим багатства. Тим часом колишній банкір опинився у психіатричній лікарні, бо зазнав тоді ж тяжкого стресу, до якого спричинилася втрата багатства і сім'ї.

По дорозі до сховки на станції Лісовій реемігранта Гущака підстеріг Козуб, який і штовхнув колишнього спільника під колеса електрички… Та ніхто з них не знав, що у сховку на Лісовій Апостолов поклав не справжні алмази, а так звані «стрази» — підробку і що на цю сховку, прокладаючи трасу газопроводу, давно натрапили будівельники, які й здали знахідку до музею…

Тепер виявилося, що справжні коштовності були в іншому місці і невідомо як потрапили до рук співачки Людмили Гальчинської…

Капітан обережно відчинив дерев'яну скриньку, у якій тепер зберігалися знайдені коштовності, і блиск діамантів освітив кімнату.

Полковник Коваль схилився, над ними. Після розслідування справи загибелі реемігранта Гущака біля станції Лісової він поцікавився вмістом скарбу, схованого Гущаком там. Виявилося, що в тому тайнику, випадково розкопаному будівельниками, були різні фінансові документи, векселі внутрішні і закордонні, які втратили свою силу, і трохи іноземної валюти. Крім того, у окремому шкіряному саквояжі лежали загорнуті в замшу алмази та інше дорогоцінне каміння, кілька золотих перснів з діамантами. Як виявилося, усі дорогоцінні камінці, серед них і великі алмази, були майстерною підробкою із звичайного скла, що їх називають «стразами», а золоті персні — із мідяного сплаву.

— Так, вони, вони… такі самі… — зрештою вимовив Коваль.

— Ювелірною експертизою встановлено, що справжні, — зауважив радник юстиції…

— Я добре пам'ятаю оцей діамант, — показав полковник на великий прозорий камінець, що мінився світлими вогнями. І сережки дуже схожі. — Після самогубства Козуба ми з Остапом Володимировичем ходили до музею, де зберігалися ті фальшивки, цікавилися: що ж було знайдено будівельниками, заради чого Козуб пішов на вбивство, — пояснив Коваль Співаку. — Так, Остапе Володимировичу?

— І не раз. Я, наприклад, заходив до музею тричі.

— Що ж виходить? — міркував вголос полковник. — Виходить, що у Апостолова були дві сховки. Одна з фальшивими алмазами, а друга — із справжніми. І Гущак знав про обидві… Чого він спочатку подався у Лісову, де були фальшиві?

— Думаю, йому кортіло подивитися одну й другу, — сказав Андрійко. — Тільки до другої, а втім, і до першої, він таки не добрався… Перешкодив Козуб…

— Якби дізнатися, де була сховка із цими справжніми діамантами, — зауважив Коваль. — Ясно, що ці кілька дрібничок не складають усього скарбу. Де ж решта? Думаю, не могла ця сама Гальчинська пустити за вітром скарби цілого банку.

— Так. Вона не дуже шикувала, хоч ні в чому собі не відмовляла, — сказав Співак,

— Навіть у платних коханцях! — вкинув капітан.

— Але як це все потрапило до її рук — от у чому питання. Звичайна естрадна співачка нібито без якихось широких зв'язків… — говорив далі радник юстиції.

— Якщо не брати до уваги того гестапівця, біс його мамі! — вкинув капітан.

— Ну, не привіз же він їй цінності з Берліна!

— Може, Апостолов саме в неї і ховав, тут була та сама друга його сховка, — припустив капітан,

— Ні, ні! — категорично відкинув таку версію Коваль. — Навіть найулюбленішій коханці Апостолов не довірив би такі скарби. Крім усього, у нього в той час була молода дружина, колишня вихователька доньки Клави, ім'я її, здається, було Єфросинія Іванівна, їй у крайньому разі довірив би.

— Навряд, Дмитре Івановичу. До неї першої прийшли б з обшуком.

— Бачу, що ця знахідка у Гальчинської породжує більше запитань, ніж є відповідей, — зітхнув Співак. — Але тим часом нам треба шукати вбивцю Гальчинської.

— Добре, повернемось до наших баранів, — посміхнувся Андрійко, навмисне вживаючи улюблену приказку Коваля.

Дмитро Іванович зрозумів капітана і у відповідь добродушно кивнув: мовляв, повертайтеся, Остапе Володимировичу, до ваших баранів, до ваших справ, я не маю претензій…

Час минав, Минали дні, місяці. Громами, пожежами, вибухами прокотилася над головою Люції на захід війна. Київ було визволено, і місто потроху поверталося до нормального життя. Центральний проспект — Хрещатик — і прилеглі до нього вулиці іще лежали в руїнах. Влітку досить було найменшого подуву вітру, щоб над купами цегли рудим туманом підіймався у повітря тонкий пил. Люди обережно ходили по вузьких, нерівних стежках серед битої цегли. Ще було голодно у місті, люди жили гаслами і надіями. Панувала ейфорія, яка охопила все суспільство, загальне піднесення духу, яке долало навіть гіркий сум за полеглими у війні, за безвинними жертвами Молоха.

Цього мирного січневого дня Люцію, яка була на репетиції хору, покликали до телефону. Вона здогадалася, хто може дзвонити, і притьмом побігла до артистичної вбиральні. Люція не помилилась: її новий приятель — майор з військової комендатури Ігор Петрович Єпіфанцев — нагадував, щоб ішла на площу Калініна, де відбудеться акт відплати фашистським катам — прилюдна страта гестапівців, які лютували у Києві.

Люція подякувала, поклала трубку на важіль телефону і повільно вийшла з кімнати. Вона була збентежена, почуття її двоїлися, її тягло піти на площу, власними очима побачити страшне видовище, і водночас щось стримувало її, мовби боялася за себе. Та зрештою чого їй ніяковіти, адже не її каратимуть, а їх. Що їй ті гестапівці?! Вона не служила у них. Сама їх боялася! А те, що приймала Курта, так то тільки, щоб врятувати життя. Кожен тоді рятувався як міг, і хто її звинуватить, що вона це робила у свій спосіб. Зрештою, вона теж жертва фашистів — хіба не обдурив її підло гауптштурмфюрер, який втік, покинувши її напризволяще…

В останні дні перед появою радянських військ вона причаїлася у своїй квартирці. В місті коїлося щось страшне, падали снаряди, міни, німецькі команди вогнеметами палили будинки і підривали їх вибухівкою. Навіть у вузькому проміжку між будинками висів рожевий відблиск міських пожеж. Курт подзвонив їй під вечір, наказав готуватися до виїзду, сказав, що за годину приїде. Вона гарячково спакувала свій чемодан і, радісно знервована, ловлячи вухом шум мотора на вулиці, чекала Курта.

Проте він не з'явився. Ні за годину. Ні за дві. Ні протягом ночі… Стомлена, позбавлена сил, Люція непомітно для себе заснула, сидячи у кріслі.

Прокинулась, коли над містом уже займався новий осінній день. Здавалося, уже ніколи більше не побачить Курта, не побачить Європи, що доля позбиткувалася з неї… їй стало дуже самотньо і лячно на душі, мучило передчуття повного краху після того, як повернеться Радянська влада, яка знищить її маленький, виплеканий за два роки затишний світ. Якийсь час вона ще надіялася, що Курт повернеться. Навіть коли радянські війська увійшли у Київ. Адже битва іще тривала… Особливо піднеслася духом, коли німці знову потіснили ворога і забрали назад Житомир, що був воротами до столиці… Проте сподіванням її не судилося здійснитися…

Люція повернулася до зали, де йшла репетиція, не знаючи, що їй робити.

Коли у місті остаточно встановилася Радянська влада, Люція пішла ва-банк. Вона знайшла комендатуру і запропонувала свої послуги для художньої самодіяльності. Там і познайомилася з майором — помічником коменданта. Гарненька, привітна співанка, яка потерпала при німцях, справила на нього враження, і він почав виявляти до неї прихильність. Зрештою влаштував її до ансамблю, організованого комендатурою, і Люція піднеслася духом.

Співанка у залі тривала. Проте недовго. До зали заглянув черговий і сказав, що всім треба йти на площу Калініна, де буде виконано вирок Військового трибуналу над воєнними злочинцями

Репетицію припинили, і всі рушили на площу.

Люція йшла в гурті з усіма хористками, когось тримала під руку, жартувала, як усі, сама не тямлячи, що щебече, а на душі було мулько. Вона уже лаяла себе, що пішла. Прагнула не виділятися серед інших — їй здавалося, що на обличчі у неї написано все її сум'яття.