Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Дуже просто, — буркнула Гальчинська, — я вже сказала, тітка дала…

— А чого б це вона вам раптом давала свою книжку?

— Бо написала заповіт на мене.

— І вона наперед здогадувалася, що за два тижні помре, і боялася, що ви не знайдете у хаті книжки? За заповітом, ви все одно через півроку ввійшли б у права спадкоємиці і одержали б… — м'яким, тихим, якимсь співчутливим голосом, немов дивуючись із такого нерозсудливого вчинку старої Гальчинської, говорив Співак.

— Як вона могла здогадуватися, що помре? Просто дала.

— Невже знала, що за два тижні її вб'ють?

У кімнаті зависла тяжка тиша.

— Як це «вб'ють»? — отямилася Оксана Гальчинська. — Як це «вб'ють»? — повторила вона механічно, ще не до кінця осмисливши новину.

— А так, — підтвердив Андрійко, — ваша тітка померла не своєю смертю, її було вбито.

— Ой! — тільки й змогла скрикнути Хоменкова, у якої очі стали круглі, як гудзики, і вена затулила обличчя руками.

— За даними судмедекспертизи, череп розкроєно ударами молотка… — уточнив Співак і, почекавши хвилину, даючії час жінкам опам'ятатися, спитав, звертаючись до обох сестер:

— Що ви з цього приводу скажете? Хто це міг вчинити? Як на вашу думку.

Жінки переглянулися, але їм мов заціпило. У кабінеті ще якийсь час запала мовчанка. Обличчя Оксани Павлівни вкрилося бурими плямами.

— Так ви нас підозрюєте з Шурою? Що ми — убивці?! — З очей Гальчинської бризнули сльози. — Щоб ми свою рідну, ріднесеньку, боже мій, боже, таке подумати! Совісті у вас немає, бога з душі, — накинулася вона на Співака.

Той ледве витримав цей натиск.

— Вас не підозрюємо, а просимо допомогти знайти вбивцю… Розумію, що відразу вам нічого на думку не спаде, але подумайте, поміркуйте, хто це міг вчинити. Якийсь знайомий, сусід чи іще хтось? Переберіть у пам'яті всіх, хто так чи інакше був зв'язаний із вашою покійною тіткою. Без допомоги нам буде важко знайти злочинця…

Випровадивши заплаканих жінок, Співак повернувся до Андрійка і сказав:

— Робимо зараз обшук на квартирах в обох. Негайно. Там, очевидно, є речі убитої. Наприклад, ми не бачили зимового хутра у загиблої, а сусідка сказала, що покійна носила дорогі шуби. Де вони поділися? Зима — і жодного теплого пальта чи шуби!

— Чортів Кучеренко! — розізлився капітан. — Засраною мітлою гнати його з міліції! Додумався залишити їх у квартирі! Не опечатав. І вони винесли усе, що хотіли. — Тепер, згадавши про прорахунок лейтенанта Кучеренка, капітан зрозумів страх, що гніздився в очах Олександри Хоменкової. Ще не знаючи, що тітка померла не своєю смертю, вона боялася, що міліція викриє їхню з Оксаною крадіжку. Але не це викликало у капітана таку лють і круті епітети: непокоївся, як там у лікарні його Іра, збирався після допиту племінниць Гальчинської гайнути до неї, а тут доведеться їхати на обшук. Якусь мить він навіть хотів попросити Співака обійтися без нього, але стримався. Служба є службою… А на службі капітан Андрійко шанувався, хоч вважав її вкрай неспокійною і невдячною.

— В тому числі й ощадну книжку, — тим часом говорив далі Співак. — А ви шукали, шукали, мало не підлогу підняли, — не втримавшись, посміхнувся він. — Я зараз дзвоню прокурору, хай виписують постанови на обшук, а ви збирайте свою команду і викликайте машину, — додав, підіймаючи трубку телефону.

— Удари молотком зроблені сильною, очевидно, чоловічою рукою, як свідчить експертиза, — підкреслив Андрійко. — У кожної з них є чоловік. Треба і з ними ближче познайомитися…

— Цілком можлива версія, — погодився слідчий. — Чужу людину обережна Людмила Гальчинська у хату не пустила б…

6

Антон Адамадзе лежав горілиць серед дня на тапчані у своїй неопалюваній кімнаті. Це житло надибав він у покинутому напівобгорілому будинку. Адамадзе привів до ладу облюбовану кімнату, що мала окремий вихід, полагодив обірвану електричну проводку і як на той вгорьований, небезпечний час у Києві вважав себе більш-менш влаштованим. Доля, яка закинула його у це похмуре, принишкле, окуповане місто, не певне у своєму завтрашньому дні, була для нього з молодих років непередбачувана, робила несподівані піруети, кидаючи його з гарячого у холодне. І ось останній вибрик долі, яка вирвала кого з більш-менш благополучного життя у Канаді, перенесла через океан, ввіпхнула добровольцем до німецької окупаційної армії, потій вивергла з неї і нарешті посадовила за піаніно у київському кафе «Едельвейс» якогось фольксдойче Гіллера. Він мирився з цими несподіванками свого життя, бо мав велику надихаючу мету, заради якої, ризикуючи головою, добровільно встряв у бійку між більшовиками і фашистами. У далекій Канаді йому здалося, що доля дала йому шанс розбагатіти, і він зрадів нагоді досягти своєї голубої мрії. Але поки що мусив мешкати у цій не дуже пристосованій для нормального життя напівлегальній квартирі.

Але й до цього будинку уже добиралася по-німецькому методична рука властей. Уже заходив дід-двірник і казав, що треба узяти дозвіл в районній управі для заселення і користування електрикою. Але Адамадзе показав посвідчення, що зберіг, коли його увільнили з німецької служби, а головне — двірник побачив у хаті німецький мундир з нашивкою на рукаві: три жовті кінські голови на синьому полі — ознака військової залізничної варти і, повіривши, пішов, шилом патоки вхопивши. Проте чи надовго?

Антонові Нодаровичу багато що згадувалося, коли він обмірковував свої плани.

Ось поплив перед очима легенький рожевий туман, викублилося з нього миле обличчя, струнка дівоча постать… Він давно забув справжні риси того дівочого лиця, за багато років наново намалював його у своїй уяві, зліпив з усього прекрасного, що зустрів потім на своїй дорозі життя. В уяві милі риси дівчини не збереглися, але, крім пам'яті очей, жила в ньому, як у кожної людини, і пам'ять колись закоханого серця. Час від часу і у тяжкі дні боїв з червоними, і у далеких мандрах на чужині, наче у сні, хлюпала в серце тепла хвиля, і раптом згадувався Харків його юності, рідні площі, вулиці, сквери, затінені алеї, таємні поцілунки, Клава — світла мережана хмарка, легка і прозора.

Вперше вони побачили одне одного на відправі у Благовіщенській церкві. Тільки схрестили погляди, але й цього було досить. Він — ставний чорнявий юнкер, у якого вже пробивалися вуса, з відмінним військовим вишколом і гордовитим горбкуватим носом, з чорними вогнистими очима — юний грузинський князь Антон Адамадзе, і — вона білява гімназистонька, дочка місцевого багатія банкіра Апостолова, яку, мов цербер, охороняла гувернантка.

Вони незабаром познайомилися і стали таємно зустрічатися. Поцілунки у тінистих алеях, зустрічі за допомогою гувернантки Єфросинії Іванівни… І ось він нарешті у величному будинку банку, де голова правління Павло Амвросійович Апостолов жив із сім'єю.

Цей будинок був наглухо зачинений для усіх, крім поважних людей — клієнтів банку. Закоханий юнкер проходив повз нього, мов повз святиню. Але не з поваги і священного трепету перед золотим телям, інший скарб ховали муровані стіни від молодого князя — його Клавуню.

Зрештою, Клава добилася, що батьки запросили Антона Адамадзе на обід.

Для закоханого юнкера, який іще тільки чекав офіцерського чину, це був не обід, а пишна урочистість. Адамадзе пригадує цю подію як щось таке сліпуче, осяйне, в якому не було місця для банального споживання їжі. Він тільки пам'ятав високі стелі, важкі гардини, кришталевий блиск посуду під велетенською люстрою, безліч позолоченого срібла на столі, масивну постать самого Апостолова, який розпитував юнкера, чи справді він князь і де у його батьків маєтність, і рожеву хмарку посеред усієї цієї пишноти — свою Клаву.

Революція, біла армія, офіцерські погони на плечах, бої, відступ, наступ і знову відступ, за яким уже Крим — море, прірва, останній рубіж врангелівської армії.

Несповідимі шляхи господні. Через багато років він зустрів у канадському місті Вінніпезі земляка з Харківщини Андрія Гущака. Той мав крамницю і найняв Адамадзе возити товар. Незабаром хазяїна спіткала біда: разом із дружиною потрапив у автомобільну аварію. Коли Гущак опинився у лікарні і прогорів із своєю комерцією, Адамадзе не відхрестився від нього. Відвідував його у лікарні, піклувався і після того, як Гущак одужав, допоміг колишньому господареві відкрити нову крамничку на невеличку спадщину, що дісталася тому від загиблої дружини. Так двоє самітників заприятелювали.

9
{"b":"116663","o":1}