Тільки одна тінь прослизала до неї повз охорону, крізь будь-які перепони. Ніщо не могло її зупинити. Це була тінь Рахільки. Привид ставав перед нею, сумний і докірливий, — дві жарини очей пропікали душу…

Так тяглося якусь мить, Рахілька встигала промовити тільки єдину фразу, щоразу одну й ту ж саму:

«Люсю, чому мене мають убити? Спитай його… ну спитай…»

З цими словами вона зникала, а у вухах Люції ще довго лунав той благальний безсилий голос, і стискалося серце. Цієї миті вона раптом згадувала, що спить на постелі Рахільки, що їсть з її тарілок, що бринькає не її піаніно.

Рахілька і на цей раз миттю зникла. Люція ще раз глянула у вікно. Солдат, здавалося, і не поворухнувся. Вона подумала: «Які хороші, муштровані у Курта солдати! З такими він завоює весь світ!» Жінка прислухалася до коханця. Вій уже спав глибоким сном, дихав рівно і спокійно.

У Люції промайнула дика думка: «Його зараз легко убити тим самим фінським ножем, який подарував для кухні».

Думка була дурна і зникла, хлюпнувши в душу Люції теплою хвилею: «Як він мені довіряє, навіть своє життя!»

Легенько, щоб не потривожити гауптштурмфюрера, жінка підтягла край пухової ковдри, ящіркою вповзла під неї і притислася до гарячого тіла.

Домовились так: столяра рембуду Бородія слідчий допитає сам, а капітан Андрійко разом з лейтенантом Задорожним побувають у тих заводських Будинках культури і клубах, де працювала Людмила Гальчинська. Бородія, правда, викликали на четверту годину дня, але капітан не був певен, що впорається до цього часу. Пенсійна справа Гальчинської свідчила, що співачка поміняла чотири культосвітні заклади, поки вийшла на пенсію. Людмила Йосипівна весь час урізноманітнювала свою діяльність: то була концертмейстером, то співала солісткою. Близько року після війни вона навіть виступала у хорі столичної опери, але з причин невідомих і капітаном не з'ясованих перейшла на клубну ниву… Треба було об'їхати усі заклади, поговорити з людьми, поритися у документах.

— Ну, гаразд, ми поїхали, — сказав капітан, відчинивши двері. — Я теж з охотою послухав би цього Бородія, але… Не заспокоюсь, поки не знайду «С». Він висить на мені, як камінь. А з акторами можна зустрітися і поговорити тільки на репетиціях, увечері вони працюють…

— Розумію, — погодився слідчий Співак. — Привези дані про таємничого «С», а я, якщо вже виникне підозра, розберу цього столяра до кісточок. Бажаю успіху!

— До біса! — пробурчав у відповідь капітан і зачинив за собою двері прокурорського кабінету.

Замість четвертої години, столяр рембуду Бородій з'явився десь о п'ятій, чим викликав незадоволення Співака. Втім, слідчий часу даремно не втрачав. Перебираючи свої записи і міркуючи над фактами, уже виявлені ним і всією оперативно-слідчою групою, він співставляв їх, підсумовував, намагаючись утворити єдиний суцільний ланцюжок, який мав дотягтися до невідомого злочинця. Ланцюжок не ставав єдиним, раз у раз обривався, і окремі ланки його випадали, жодного з підозрюваних не можна було вважати убивцею.

Потираючи свій довгий ніс, погладжуючи худі щоки, — звички, яких ніяк не міг позбутися, бо не помічав їх, — Співак ніби розкладав підозрюваних по трьох поличках.

По-перше, мала чи не мала дана особа достатні причини, щоб наважитися на злочин, по-друге, чи була в неї реальна можливість здійснити свій намір, і, по-третє, чим доведено, які факти свідчать, що цей намір було здійснено. Радник юстиції брав дані кожного підозрюваного і приміряв до цих трьох визначених ним рамок.

Насамперед племінниці Людмили Гальчинської — Оксана Гальчинська і Олександра Хоменкова. Співак уявив собі цих молодих жінок, їхні обличчя, коли сказав їм, що тітку було убито… Він не міг уявити собі конкретну подію, картину, як із викривленим від люті і власного страху обличчям одна або друга жінка б'є молотком по голові тітку, яка повернулася спиною.

Але… достатні причини? Були. Спадщина. Зажилася тітонька із своїми діамантами, а тут нелегкі життєві проблеми, діти. І чи не найбільше у цей час, в кінці року, про багатство могла мріяти Оксана Гальчинська, бо, певно, тітка сказала, що спадщина переписана на неї.

А чи не могла це вчинити не Оксана, а саме Хоменкова, образившись на тітку, помщаючись їй? Певно, що ні, — за життя тітки Олександра ще могла сподіватися на чергову примху старої, коли та раптом перепише заповіт на неї.

Чи мали племінниці, одна й друга, реальну можливість здійснити такий злочинний намір? Певно, що мали, — і разом, і кожна окремо. Адже були вхожі до тітки так само, як, мабуть, і їхні чоловіки, хоч тітка не любила і не пускала їх до себе.

Але, головне, які факти свідчать, що вони здійснили такий намір? Які докази?

А доказів у слідчого не було, хоч оперативники на чолі з капітаном Андрійком шукали їх.

Підозру на масажистів оперативно-слідча група, детально перевіривши їхнє алібі: і в лікарні, і з виїздом на Закарпаття, — повністю відкинула. Ні один, ні другий двадцять другого грудня не могли бути у Людмили Гальчинської. Так само детально допитали майже всіх, чиї адреси, телефони і прізвища Співак і Андрійко знайшли у записних книжках убитої. Це була нелегка, копітка робота, але вона дала можливість виключити з розшуку і слідства багатьох зайвих людей, що звужувало напрям дії і залишало одну-дві версії, на розгляді яких зосереджувалися усі зусилля.

Тепер, крім усього, залишалися ще столяр рембуду і невідомий «С».

Не встиг Співак обміркувати усі підходи до цих версій, як у двері несміливо постукали. Стук був тихий, але, певно, людини, яка знала дещо про двері. Відвідувач стукав не у площину дверей, на які було набито ледерин, а по одвірку, і радник, здогадався, що це прийшов столяр.

— Увійдіть! — гукнув він. Двері повільно прочинилися.

— Ага, нарешті! — гримнув Співак, чим, певно, налякав Бородія, який зупинився, не зачиняючи за собою дверей і мнучи у дверях шапку. Обличчя його, повне, з трохи лапатим носом, досить зморшкувате як на порівняно нестарі роки, трохи брезкле, як у п'яничок, було збентежене.

— Ви мене викликали? — спитав, витягаючи з кишені пальта зібгану повістку.

— Ви — Бородій?

Той кивнув.

— Проходьте ось сюди. Сідайте. Можете роздягтися.

Столяр обережно сів на один із стільців навпроти слідчого, на другий поклав шапку, пригладив долонею чуб, але роздягатися відмовився.

— Ви знаєте, чому вас викликали до прокуратури?

— Ні, не знаю.

— Гаразд. Напишемо протокол. — Співак узяв ручку. — Ваше прізвище, ім'я та по батькові!.. — Заповнивши анкету, радник юстиції промовив: — Я, слідчий прокуратури Співак, буду допитувати вас як свідка у справі вбивства Гальчинської Людмили Йосипівни.

Бородій витріщився на слідчого. Обличчя його не почервоніло, не взялося плямами, а стало якимсь суціль сизим, аж наче чорним, і на ньому виразно виділилися голубі, як у дитини, очі.

— Та ви що! — нарешті спромігся видушити з себе столяр. — Я її не вбивав, боронь боже!

— А ми цього не стверджуємо, — заспокоїв його Співак. — Ми вас поки що допитуємо як свідка. Поки що, — підкреслив він. — А що далі? Все буде залежати від ваших щирих, правдивих і повних відповідей на мої запитання. — Ви знали Гальчинську Людмилу Йосипівну?

— Так. Знав.

— Коли і як ви з нею познайомились?

— Гнилі рами міняв на вікнах.

— Вона вас сама запросила?

— Ні, по плану. Будинок старий, все погнило. Мали зробити повний ремонт, вона відмовилась.

— Коли це було?

Бородій на мить замислився:

— Шість років тому. Приблизно.

— Ну, поміняли рами і більше не бачили її?

— Бачив, аякже.

— Ви що, подружилися?

— Та як сказати, — столяр опустив очі.

— Ну!

— Хороша людина була, дуже гостинна. Воно, коли у людей робиш, кожний господар пляшку поставить, але Людмила Йосипівна серед усіх — найщедріша..

— В чому ж її щедрість була?