— Ви мене викликали? — безпомилково звернулася вона до Андрійка.

— Так, — кивнув той. — Заходьте, будь ласка… Можете роздягтися.

Жінка похитала головою і обмежилася тим, що скинула свій теж каракулевий берет, відкривши фарбовану каштанову зачіску.

— Мене звуть Остап Володимирович, — відрекомендувався капітан, лаштуючи під руку протокол допиту. — Це, — кивнув на Співака, — радник юстиції Петро Якович Співак. А тепер познайомимось з вами. Ми вас допитуємо у справі убивства вашої знайомої Гальчинської Людмили Йосипівни. Ваше прізвище, ім'я, по батькові.

Жінка глипнула на капітана, а потім, мов збагнувши, про що йдеться, мармурово застигла, тільки на тому мармуровому обличчі з тріщинками — червоними прожилками мінилися кольори брунатні, сині, аж до зелених… Отак позеленівши, вона видихнула:

— Убили! — І осінила себе хрестом.

— Так. І ми розслідуємо цю справу. Сподіваємось на вашу допомогу.

— Убили, — спокійніше повторила жінка. — Я так і знала, прости господні

— Що ви знали?

— Так, так, — не відповідаючи на запитання, промовила жінка. — Рано чи пізно це мало статися, земля їй пухом!

— Чому? — учепився Андрійко.

— Ви питали ім'я, по батькові. Записуйте. Ганна Миколаївна Шумейкова.

— Ганно Миколаївно, — питав Андрійко, — чому ви вважаєте: «рано чи пізно це мало статися»? У вас є підозри на когось, якісь факти?

— Ніяких! — тихо відповіла жінка. — Але скільки я їй радила не мати дружків! Не грішити.

— А конкретно?

— Я ні на кого конкретно не можу вказати…

— Ну, добре, продовжимо по порядку, — і капітан став заповнювати анкету.

Тим часом Співак, який поки що не втручався у розмову, придивлявся до Шумейкової. Він знав цю категорію немолодих жінок з інтелігенції, які провели життя на межі бідності, усіляко приховуючи свої нестатки і намагаючись мати пристойний вигляд. Вони живуть на. невеличку зарплатню, «від каси до каси», харчуються дешевими продуктами, проте примудряються відкладати щомісяця якусь десятку-двадцятку, щоб раз на рік дозволити собі нове плаття, кофточку чи пару чобіток. Вони здебільшого мають освіту, пишаються цим, але саме ця освіта стає на перешкоді, коли з'являється можливість заробити гроші якоюсь простою, некваліфікованою роботою. Віднести відвідувачку до цієї категорії Співаку дозволяли витертий на бортах каракуль, роздуті петлі навколо гудзиків, фасон пальто, пошитого, певно, не один десяток років тому, і водночас скромний, незалежний вираз обличчя. Інтелігентська бідність завжди горда, хоч би що говорили!

— Розкажіть, як ви познайомилися з покійною? — спитав Андрійко.

Шумейкова уже, здавалося, повністю оговталася від звістки про убивство приятельки і, що здивувало капітана, навіть не приклала хусточки до очей.

— Ви знаєте, що я лікар, гінеколог. Спочатку Гальчинська була моєю пацієнткою.

— А потім?

Шумейкова іронічно підняла брову:

— Вас що, цікавлять деталі гінекологічного лікування?

— Ви знаєте, що нас цікавить.

— Я працювала у поліклініці Шевченківського району. Гальчинська прийшла на прийом. Я їй допомогла. Згодом вона попросила відвідати її вдома.

— Приватне лікування?

— Так. Я стала її постійним консультантом.

— Коли Гальчинська вперше прийшла до вас?

— Давно. Десь на початку сімдесятих років. Точно не пригадую.

— А заприятелювали?

— Тут важко точно визначити. Років чотири тому. Після того, як господь бог покликав до себе мого чоловіка. Та й не знаю, чи приятелювали ми.

— У чому виявлялася ваша дружба?

— Гм… — У Шумейкової знову підтяглася вгору брова. — Я можу не відповідати на це запитання?

— Маєте право.

— Скажіть, ви знали, що Гальчинська людина багата, має цінності?

— Це було видно неозброєним оком.

— Які в неї були коштовності?

— Вдома вона носила діамантові сережки, на пальцях персні з рубінами і діамантами, один із яких був дуже великий. Скільки каратів, не можу сказати. Вона якось попросила мене сходити з нею до ювелірів, щоб оцінити його. У скупці сказали, що вони можуть оцінювати коштовності вартістю до двадцяти п'яти тисяч, а коштує перстень набагато більше і оцінити його можна тільки у Москві. На вулиці вона боялася його носити.

У схованці, виявленій капітаном Андрійком, цього коштовного персня, сережок з діамантами та перснів з рубінами не було. Певно, що їх зняв із своєї жертви вбивця…

— Вона до вас прив'язалася і, очевидно, довіряла?

— У неї більше нікого не було.

— А племінниці? Все-таки рідна кров.

— Вона їх побоювалася.

— Чому?

— Спадкоємці завжди нетерплячі. Хоч гріх так думати на людей.

— Гм, — зауважив Співак.

— Я так думаю. Покійна знала, що я не чекаю від неї нічого. Навпаки. У мене, крім неї, після чоловіка нікого не було. Як у багатьох старих пенсіонерок. А ви повинні розуміти, що таке самотність, яка кістлявою рукою щодня душить тебе за горло, викликаючи сльози на очах.

Співак знову подумав про психологічне тяжіння бідних інтелігентів до більш щасливих багатих людей, і не тому, що чекали від них якихось подачок, Тут справа була глибша: недосяжне для них багатство притягувало магнітом, кидало відблиск і на них, тільки відблиск, але й цього було досить. Вони опиралися цим моральним путам, підсвідоме боролися з ними, терпіли поразку і потай не любили своїх більш обласканих долею друзів. Щось тут було від мазохізму, коли любиш через ненависть і ненавидиш люблячи.

— Мене все-таки цікавить, чому ви сказали: «рано чи пізно це могло статися», маючи на увазі убивство. Людмилі Гальчинській хтось погрожував, нападав на неї? — спитав Співак.

— Ні, таких випадків, наскільки мені відомо, не було.

— Чого ж у вас виникло таке побоювання?

— Людмила Йосипівна, земля їй пухом, була дуже обережна. Вона і на мене сердилася, коли я приходила без попередження. Перед тим, як прийти, мусила дзвонити з дому і сказати, коли приблизно буду. Чужому вона ніколи не відчинила б і не пустила б у хату… Але був виняток — її коханці. Тут вона просто дуріла — прости господи! — і втрачала будь-яку обережність… Я їй не раз казала: «Вони тебе погублять», звичайно не маючи на увазі, що вб'ють. Я говорила про душу. Людмила Йосипівна не була скупою, особливо для себе… Все, що їй хотілося, купувала не торгуючись. Так само нічого не шкодувала коханцям…

— В її роки… — не стримався Андрійко.

— Так, в її роки, — підтвердила Шумейкова. — Я казала: побійся бога, ти немолода, спокутуй гріхи.

— Ви віруюча?

— Так.

— А вона?

— Ворог божий, — Шумейкова перехрестилася, — весь час спокутував її. Яка вже тут віра!

— Ви хотіли навернути її до віри?

— Я сподівалась врятувати її душу.

— На цьому й трималися ваші взаємини?

— Часом вона прислухалася до моїх слів. Поки не приходив черговий спокусник. І тоді знову кидалася у гріх содомський. А я знову молилася за неї і сподівалася, що господь прийде на поміч.

— Вона платила їм гроші?

— Здається. Або давала подарунки. Точно я не знаю.

— Скажіть як лікар: чим пояснити таку підвищену хтивість, можна сказати, старої бабусі… — поцікавився радник юстиції.

— Ну, не «старої бабусі», — ніби образилася за покійну і, певно, трохи за себе Шумейкова. — Підвищена статева потреба викликана була якимсь порушенням гіпофізу. Є порушення, які роблять людину сексуальним маньяком, здатним на все заради задоволення своєї жаги. Але не можна усе списувати на природу, на її недосконалість чи похибки; — людина повинна стримувати свої пристрасті і не піддаватися дияволу, прости господи, — знову перехрестилася Ганна Миколаївна.

— Ви знали всіх її коханців?

— Ні, вона і від мене ховалася. Я ж кажу, часом у неї прокидалася совість, і вона соромилася мене. А коли траплялася біда — признавалася і просила допомоги. Три роки тому бог її покарав і вона лежала у венлікарні з гонореєю…

— Ви ніколи не питали, звідки в неї таке багатство?

— Ні. Вона все одно не сказала б.