Так само вільно випасаються і корови, інша худоба. Земля не міряна, родюча, землевласники багаті — є де розгорнутися.

Коли б мене запитали, що найбільше вразило в Австралії, як, гадаєте, я б відповів? Природа?

Звичайно, екзотика цієї країни не залишає байдужим нікого. У нас літо, а там — зима. І сонце там сходить не з того боку, що в нас. І холодні вітри дмуть не з півночі, як у нас, а з півдня, бо на північ від Австралії — гарячий екватор, а на південь — холодна, наскрізь промерзла Антарктида! В будь-яку пору року в садах щось цвіте. Українських переселенців так зачарувала австралійська природа, що багато хто з них заходились вирощувати на своїх ділянках різні екзоти. Мій добрий знайомий з Аделаїди, поет і видавець Пилип Вакуленко, вмістив на крихітній діляночці стільки різних кущів та дерев, що просто дивуєшся, як йому те вдалося: і всі мають назви, яких я ніколи не чув. Садівництво, квітникарство — Вакуленкове захоплення, насолода для душі. Я був у його саду в червні — на початку зими, але й тоді цвіло кілька кущів. “А побачили б навесні”, — з гордістю говорив Пилип Прокопович. Залюблений у природу Австралії, він прагне пам’ять про оригінальну квітку, її колір затримати якомога довше, показати іншим. Тому й захопився фотографуванням. Має кілька альбомів із знімками екзотичних квіток зі свого саду.

Вплив досі небаченої природи на переселенців був такий потужний, що більшість з українських письменників Австралії починали свою творчість з описів різних пригод. Навіть назви книжок про це свідчать. У Пилипа Вакуленка — “Весела кукабара” (є такий птах), “Мої австралійські сороки”, у патріарха української літератури Австралії Дмитра Нитченка — “На гадючому острові”, “Стежками пригод”, збірник української прози й поезії має назву “З-під евкаліптів”.

На півдні материка сходяться води двох океанів, які омивають узбережжя: східне — Тихий, західне — Індійський. Відкритість вітрам, циклонам та антициклонам, які народжуються над океанами, завдає країні багато прикрощів. Ми часом бачимо по телевізору, які несамовиті вітри та зливи кидає той чи той океан на береги Австралії. Один із циклонів залишив слід, який я бачив, їдучи трасою з Канберри до Сіднея: із землі стирчали голі, мов деркачі, рештки кущів та дерев, а в улоговинах стояла вода. Про черговий циклон Джой довідався, коли вже повернувся з подорожі. Він так пошматував північно-східну частину штату Квінсленд, що там довелось оголосити надзвичайний стан. Три доби не вщухали зливи та ураганний вітер. Швидкість його сягала 230 кілометрів на годину.

Такі вітри часто гостюють в Австралії…

Не можуть не подивувати австралійські відстані та виміри. Все тут справді велике: Великий Бар’єрний риф на сході відокремлює Коралове море від материка; Великий Вододільний хребет тягнеться східним узбережжям з півночі на південь. Велика Австралійська затока омиває південні береги. Велика Піщана пустеля та Велика пустеля Вікторія займають центральну частину континенту… Та й сама Австралія — то єдиний випадок, коли весь величезний материк займає одна країна.

Та попри всі ці дива, на запитання про найбільше враження від подорожі я б відповів не вагаючись: турбота про середовище, в якому живуть австралійці. Михайло Гоян з Аделаїди з цього приводу сказав так:

— Чи варті були б ми називатися людьми, якби внукам залишили Австралію непридатною для життя. Навіщо ж тоді й дітей народжувати?

Якось у родині Гоянів, де я мешкав цілий тиждень, ми розмірковували над тим, чим австралійські українці можуть допомогти чорнобильським дітям. Дружина Михайла Івановича, пані Марія, раптом сказала:

— Я можу взяти двійко дошкільнят на оздоровлення хоч на цілий рік.

— І я також, — підтримала матір дочка Мирослава.

— І я… — підхопила дочка Анна.

А мати й далі переконувала мене:

— У нас повітря чисте-чистісіньке І продукти без нітратів та нуклідів. А. чорнобильським дітям так потрібні чисте повітря і чиста їжа.

То справді так: Австралія — найчистіша країна в світі. Чистота — державна політика. В країні немає жодного атомного реактора, крім невеликого навчального, їх не дозволяють будувати. Я бував у найбільших містах Австралії, бачив індустріальні райони, але ніде не помічав, щоб диміла хоч одна заводська труба. Машину, яка димить понад норму, поліція негайно зупиняє; водій може позбутися прав. А без автомобіля австралієць, наче без рук. Чистота міських і сільських вулиць, заміських автотрас, навіть третьорядних доріг— ідеальна. У крові, в генах австралійців: не смітити! Щоб десь на дорозі, нехай безлюдній, нехай нічній, хтось викинув у віконце машини недопалок або обгортку від цукерки, — того просто немислимо уявити.

Таке ставлення до дому, в якому живе людство, прищеплюється не воднораз, а послідовно, виховується всією державною політикою, родиною, школою.

Ще одна дивовижа п’ятого континенту — вода. Річок в Австралії небагато, літо спекотне й посушливе, вода з артезіанських свердловин занадто мінералізована, поливати дерева, кущі, городину нею можна, але для їжі використовують… дощову. Так-так, звичайну дощову воду. Біля багатьох будинків я бачив величезні ємкості, так звані танки, — ось у них і збирають дощову воду. І ту, що падає з неба і що збігає з дахів будинків. У танках вода відстоюється. Потім її наточують із крана й використовують для пиття, приготування їжі.

Смакуючи каву з дощівки, я згадував поради київських медиків: під дощ простоволосим не слід потрапляти. А ще згадував, як колись давно, в дитинстві, під час дощу мама виставляла надвір усе, що було: відра, тази, ночви і набирала “божої благодаті” аж до наступного дощу. Щоправда, ту воду не пили і не вживали для їжі, бо в нас у колодязі була смачнюща, але прали, купались і вмивались дощівкою. Особливо любили нею мити голову — волосся робилося напрочуд м’яке й шовковисте.

А ось тепер під зливу і виходити не можна.

Як же добре, що люди зберегли на нашій планеті місцину, де можна випити звичайної дощової води.

Спитаєте: а чим в Австралії напувають овець, корів, коней, іншу худобу? Коли їдеш степом повз овечі пасовиська, то неодмінно охоплює почуття, ніби потрапив у далеке минуле. Там і тут — вітряки. Вони не схожі на знайомі нам, які тепер побачиш хіба що в музеях, а елегантні, модерні, співзвучні з нашим технізованим віком. Втім, роботу виконують ту саму: качають з-під землі воду. Звичайно, до помп можна підвести й електрику, он струм біжить по дротах від опори до опори, що вишикувались уздовж дороги, але навіщо витрачати електроенергію там, де легко впорається вільний степовий вітер. До того ж добута за допомогою вітряків електроенергія — найчистіша.

Чому ж наші вітряки так рано склали крила і стали музейними експонатами?..

От сюди, в країну, де і сонце сходить не з того боку, як у нас, і сіверко дме з іншого, і зима не тоді, як ми звикли, й подалися співвітчизники-українці в далеких 1948–1949 роках.

З Європи кораблем добиралися цілий місяць. Я читав щоденник доктора Святополка Шумського, одного з пасажирів першого корабля. Ретельно, день за днем Шумський описував подорож у невідоме.

“18 червня 1948 р.

Індійський океан шаленіє, і хвилі більші й потужніші, як вчора. Наш корабель сповільнив свою швидкість та навіть дещо і змінив свій напрямок з огляду на більший, як звичайно, морський шторм. Кораблем “гойдає” на всі сторони, і часом із води видніє корабельний пропелер, який обертається в повітрі й створює неприємну вібрацію.

Більшість пасажирів хворіє, включно з моєю дружиною. Найбільше з наших українців хворіє на морську хворобу; та пророчить неминучу “загибіль” на морі Остап Кобиця. Я не відчуваю “морської хвороби”, отож працюю в їдальні, в якій мало хто їсть. Так проходить день, і ми готуємося до наступного, сподіваючись спокійного моря.

19 червня 1948 р.

Сьогодні змін ніяких немає, і море шаленіє та кидає нашим кораблем на всі боки. Пасажири дуже знеможені, пожовклі на обличчях та в дуже мінорному настрої.