Жебраки отруїли моє перебування в Індії, їх страшенно багато, вони нестерпно трагічні. Величезна кількість калік пояснюється одвічною, в багатьох поколіннях, нестачею харчового білка. Щоб не роздавати рупії, яких і без того мізерна кількість, ми крали в ресторані “Ашока” пакетики з цукром для чаю й тицяли їх матерям із немовлятами — хоча б декотрим… Один із членів нашої групи, відомий поет-пісняр, старий потворний зомбі, котрий то напоказ читав Біблію, то розводився про природний добір — вимирання “зайвих” людей і народів, в’їдливо сказав: “Одразу видно більшовиків — у чужій країні займаються перерозподілом благ!..” Але я не міг інакше. Тим паче що серед жебрачок, які тягли на руках і за собою по троє й більше дітей, то тут, то там несподівано зблисне обличчя міфічної арійської краси, витончене й довершене; промайне гнучка бездоганна постать апсари… Місцеві кінозірки, у товаристві яких на вечірці в Мадрасі я нажлуктився джину, і нігтя їхнього не варті — гладкі, під шаром косметики, пообвішувані золотом тітки.
Так, убозтво там дивним чином переплітається з красою й чарівністю.
Вражав рослинний та тваринний світ. Пальми усіх видів, опахала бананів, смоківниці; кущі, обсипані білими або червоними квітками з духмяними пахощами, про назву яких я так і не довідався. Газонами бігали гарненькі смугасті бурундучки, походжали довгі, наче такси, сірі мангусти. В кронах дерев вовтузились строкаті папуги, вище — поважно сиділи страховидла-грифи. У парках колишніх шахських палаців гнались за нами бридкі, нахабні мавпи, вимагаючи якогось датку, — гід не радив їх дражнити. Буйволи, кози, горбаті корови блукали повсюди, як нічийні пси, скубали траву перед президентським палацом; кажуть, якщо корова зайде до храму й з’їсть приношення на вівтарі, жрець буде тільки задоволений увагою священної тварини… Слонів я бачив нечасто, їхнє утримання коштує дорого. Один неквапно прямував центром Делі, й у хвіст йому прилаштувалась колона машин… Інший красувався в саду біля придорожнього ресторану, з фарбованими бивнями і в попоні: хазяїн за гроші дозволяв туристам сфотографуватися на ньому. Мають підробіток індійці й за рахунок приручених мавп: мавпа-дівчинка в сарі танцює, мавпа-хлопчик б’є в барабан. Заклиначі сопілочками викликають із горщика кобр; інші ж носять на шиї лінивих двометрових пітонів і намотують сонну змію на туриста, аби той зміг постати на фото в геройському вигляді.
Найцікавіші ж за все, звичайно, люди. Шахрайство гендлярів сувенірами та настирливість жебраків зовсім не вичерпують індійського характеру (наскільки я зумів осягнути його під час нетривалого подорожування). Насамперед це люди веселі. Усі, в тому числі бідняки й каліки, з будь-якого приводу осяваються чудовою білозубою усмішкою. Вони довірливі, щирі, а коли й хитрують, то хитрість ця, можна сказати, дитяча… Довідавшись, з якої ми країни, багато хто з них, прагнучи зробити нам приємність, піднімав великий палець і говорив: “О, Горбачов із є грейт мен!..” У Бомбеї мене обдурив брунатний хлопчик років тринадцяти, красунчик, який промишляв наборами листівок. Наступного дня я випадково зустрів його, насварив пальцем і сказав, що він добрячий шахрай. Від щастя обличчя в хлопчини освітила усмішка; зав’язалась “розмова”, здебільшого за допомогою жестів. Коли наш автобус вирушав із Бомбея, хлопчина біг за ним, мало не плачучи, і махав мені, наче рідному…
Здається, я досить швидко збагнув, чому в більшості індійців притлумлений потяг до праці. Можливо, мені, радянській людині, легше було осягнути цей феномен, аніж бельгійцеві чи швейцарцю… Дорогою нам траплялись заводи: кожен із них був обліплений “Шанхаєм” із наметів, хижок, халабуд; у цих неймовірних житлах-“мурашниках” спали, їли, сушили на паливо коров’ячі кізяки, клопоталися біля голих дітей обідрані люди… Робітники! Республіка не може створити нормальний рівень життя для восьмисот мільйонів своїх громадян, хоча, бачить Бог, прагне того. Ухвалені соціальні програми, триває “зелена революція” — різке збільшення врожайності колосових, але…
Звичайно, слабкість господарства величезної країни можна пояснити вродженою лінькуватістю безтурботних фаталістів-індійців. За такого райського клімату (коли в Делі грудень обернувся сонячним вереснем, то на широті Мадраса стояв спекотний липень) тут можна вдовольнятися чашкою для подаяння та шматком тканини: вдень ти обертаєш її навколо стегон, вночі вгортаєшся в неї і спиш просто на вулиці (багато таких “коконів” лежить під ногами перехожих).
Проте інша причина феномена все ж, вочевидь, важливіша й значно трагічніша, вона зайвий раз засвідчує схожість між нашими країнами; “містичну” близькість слов’янського та індійського світів, що надихала і Миколу Реріха, й Івана Єфремова…
У столиці ми півдня гуляли знаменитим Червоним фортом, колишньою резиденцією Великих Моголів (правителів, чия династія вийшла, до речі, з Узбекистану). Всередині — жахливе запустіння: в палацах шахів виколупані зі стін самоцвіти, стелі з дивовижними візерунками та помережані грати закіптюжені, фонтани порожні, газони випалені сонцем… Животіють лише лавки, що торгують виробами промислів. І тут, як у готелі “Ашок”, тільки в значно більших масштабах, усе свідчить про безсилля нащадків зберегти красу й славу минулого. Лише зовнішні стіни форту, насправді з червоного каменю, мають вигляд непорушної, непідлеглої часу твердині. Голова йде обертом, коли дивишся знизу вгору на шпилі, бійниці, велетенські похмурі вежі… “На що ж схожий Червоний форт, болісно схожий?..” — думав я, блукаючи його дворищем… І враз сяйнуло. На московський Кремль! Кольором, розмірами, архітектурним стилем, навіть часом побудови…
Фортеця в Агрі видається ще величнішою. У товщі надмірних, що тиснуть, як лихий сон, бастіонів з багряного піщаника приховані мармурові ажурні покої, навіси, молитовні; витончена восьмикутна альтанка, з якої старий шах Джахан, ув’язнений власним сином, дивився крізь вигин річки Джамни на мавзолей коханої дружини Мумтаз — Тадж-Махал… Безглузда міць, дивовижне марнування людських сил і життя…
На обпаленому, безводному плоскогір’ї — найвеличніший та найзлочинніший пам’ятник шахському самовладдю, мертве місто Фатіхпур-Сікрі. Великий Акбар звелів створити тут, у кам’яній пустелі, нову столицю, індійський Санкт-Петербург. І ось, знову ж таки на людських кістках, були споруджені величезні стіни з з тридцятиметровою брамою, сотні веж та вежок з ювелірним різьбленням на камені, басейни, гарем на п’ять тисяч наложниць, біломармурова мечеть-усипальня пророка Селима з перламутровою гробницею. Але пішла вода з гірського озера, і Фатіхпур-Сікрі вмер…
Так ось що споконвічно споріднювало Індію та Русь; ось що знаменували арійські чорнобривці в аеропорту! Багатонаціональне місиво на величезному просторі; ідеологія великої імперії, що неминуче породжувала необхідність у підкоренні земель, в міцній владі над ними; рабство мільйонів, яке перетворило працю на пекельну повинність, а отже, відбило бажання до праці; зубожіння народу й “божественні” примхи царів, архітектурні фантазії, котрі вщент знекровили країну.
В Індії багатовікове рабство та масове зубожіння спричинили загальне прагнення до того, щоб піти з реальності.
…Неподалік від найцивілізованішого із побачених мною індійських міст, найбільш “англійського” Бомбея, в брудній затоці, де на якомусь острівці бовванів бетонний ковпак атомної електростанції, побудованої — о радість! — за допомогою Радянського Союзу, лежить острів Елефанта. Так назвали його конкістадори-португальці через схожість із сплячим слоном. Мангрові зарості на мілководді, блискуче віялове листя на схилах — просто диво-острів із легенд про Синдбада-мореплавця. (“Синдбад” — означає приблизно “той, що плавав до Індії”). Височезні сходи ведуть на вершину гори, по боках — лотки з дешевими дрібничками для нас і сандаловими шедеврами для багатих західних туристів; тут же виставлені одержані шляхом “чейндж” флакони “Шипру”, “Тройного”, пачки “Столичних” та “Експресу”… І сміх і гріх!
