Цеховики, і ті, що вже сидять, і ті, котрі бігають іще на короткому ланцюжку на волі, просто ошелешені. Вони певні, що на Деркача підняв руку хтось із рекетирів, чи то претендуючи на його місце, чи то зводячи рахунки.

Чиновні хабарники, біля яких крутився Вадим, теж геть нічого не розуміють. Однак зітхнули з полегкістю, адже на той світ помандрував один із головних свідків їхніх квартирних махінацій. Вважають, що тепер їхня безпека помітно зміцніла. Що ж, нехай вважають.

Рекетири — серед них у Сагайди є своя людина — вкрай розтривожені й налякані, і поки що не вигадали нічого кращого, аніж готуватися до бучного похорону, чубитися з неформалами та напиватися до нестями. Троє з них, очевидно, найбільш легкодухі, спробували дременути з міста і дуже обурювалися, коли їх перейняли за околицею міліціонери й повернули назад. Однак алібі у них, як то кажуть, залізне: напередодні пили і бешкетували так, що опинилися у витверезнику, де й провели приємно час з одинадцятої вечора і до ранку.

А от історія з Кравцовим викликала чимало сумнівів. Так, його “шістка” проїхала Травневим саме в той час. До відбитків протектора додалися ще частки грунту, ідентифіковані з тими, що взяли на місці злочину, і навіть сліди Деркачевої крові — на лівому нередньвму колесі. Старий Кравцов чув, як серед ночі скреготіли двері гаража і як Сергій заходив у свою кімнату. Це було “дуже пізно”, але коли саме — сказати не може.

Врешті, і сам Кравцов визнав, що таки проїздив Травневим і бачив тіла, однак від страху не зупинився, не виходив з машини взагалі, нікого й нічого не знає. І на цьому хлопця немов заклинило. Так, проїжджав, бо завжди так скорочує, так, бачив тіла, але не зупинився і нікому не сказав, бо злякався. Ані з самим Деркачем, ні з Клавдією не знайомий, упізнати їх не впізнав, та й не міг, оскільки незнайомий… А от звідки повертався додому о третій ночі і де був до цього — ані слова. Мовляв, це моя особиста справа, і якщо вам щось не подобається— будь ласка, доводьте самі, вам за це гроші платять, я ж — чесна людина. А що немає у мене алібі, то його у півміста немає. Може, я просто вечорами кататися люблю, от і катався з сьомої (батько сказав, коли він виїхав з дому) і до пізньої ночі, аж доки не почався обіцяний “короткочасний дощ”.

Саме тоді Сагайда обізвав його “наївним дурником”, бо підловив на дрібничці: за семигодинну прогулянку “шістка” повинна була “з’їсти” щонайменше півбака пального, насправді ж не спалено й двох літрів. А “наївний дурник” йому на те: виїхав на околицю, дістав етюдник і творив, коли ж стемніло — просто сидів у машині і мріяв про високе й вічне…

Сміх і гріх, але у хлопця на підошвах — ані крові, ані бруду чи пилу з Травневого. Зате в машині — етюдник. З пейзажиком. За висновком експертів, написаний не раніше вчорашнього дня. Не було й жодних елідів того, що в домі чи в машині зберігалася зброя; хоча зовні чепурненьку “шістку” всередині дуже давно ніхто яе мив. Отакі от вареники…

— То як, соколики мої, — спитав Шеремет, — що далі будемо робити?

— Як що? — Вадим уже зрозумів, що його сьогоднішня безрезультатність шефом не осуджується, і помітно звеселів. — Розробляти Кравцова далі Бреше вій! Чує моя душа, що бреше.

— О, знову душа, — хмикнув Сагайда й лукаво глянув на Шеремета: — А ось Матвію Петровичу вона зовсім інше нашіптує.

— Моя душа, — засовався на стільці Шеремет, — підказує тільки те, що Кравцов і справді не стріляв. А ось де він тинявся сім годин, будь-що треба встановити. І тоді, гадаю, стане зрозуміло, чому він крутить, нахабніє і боїться. Дуже боїться. Набагато більше, ніж то годилося б людині, яка просто не заявила вчасно, що випадково опинилася на місці злочину.

— А якщо він справді малював свій пейзажик, а тоді кайфував-відпочивав без жодного свідка? — озвався Вадим.

— Е, ні, — задоволено всміхнувся Шеремет і відкоркував другу пляшку, — не був він увечері на етюдах. Чи ж я художників не знаю? Він би примусив нас поїхати на те місце, і показав би ямки від триноги, і всі свої недопалки знайшов би та ще й вимагав, щоб науково засвідчили, скільки годин потрібно, аби такий етюд намалювати і таку кількість “Флуєрашу” викурити… Ні, хлопчики, тут щось інше…

— Я так розумію, — підсунувся до столу Сагайда, — що наш “наївний дурник” з міста не виїжджав?

Шеремет ствердно кивнув, смакуючи лимонад.

— Тоді маємо не коло, а сектор пошуків. Він звернув зі Степової. Правий поворот. — Сагайда взяв фломастер і кількома впевненими рухами накидав схему. — Він казав, що “скорочував”?

— Казав.

— Місто Кравцов знає добре. А тепер погляньте: за три квартали до Степової є ще одне “скорочення”. Вулиця, що йде від Дванадцятого кварталу. Там знак “Однобічний рух”, але вночі на нього ніхто не зважає. А вдень там будівництво… Стривайте-но…

Сагайда схилився над текою, розшукуючи висновки трасологіє. Прочитав — і всміхнувся:

— Так і є.

Рештки цементу, річковий пісок, цегляні крихти у протекторах — це однозначно…

— На самому будівництві, — вів далі Сагайда, — стільки часу робити нема чого. Отже, Дванадцятий квартал.

— Може бути, — потер долонею лоба Шеремет. А Вадим аж підскочив:

— Їдьмо зараз. Ще не пізно: усі бабусі якраз на вечірню нараду збираються. Розпитаємо, чи не помітило чого їхнє недремне око. Адже тепер нам відомо, якого кольору машина, які номери…

Видно було, що Сагайда мріяв інакше провести вечір, однак вагався він недовго:

— По конях! Я ще кількох хлопців прихоплю.

— Їдьте, їдьте, — схвалив Шеремет. — Коли повернетеся сюди раніше за мене, то можете не чекати вдвох. Осташко мені сам про все доповість.

— Отже, вам теж машина потрібна? — спитав Вадим.

— Можете забирати. — І до Сагайди: — В тебе є ще вільні люди?

— Умовно вільні. Якщо треба — душ п’ять нашкребу.

— Вистачить трьох. І ще одне: потрібен експерт, судово-медичний. І два металошукачі. Зателефонуй, нехай під’їдуть сюди.

Мало що змінилося у номері, коли за три години Сагайда з Вадимом повернулися. Тільки й того, що горіло світло — хоч який довгий липневий день, але й він закінчується, — у фотелі поряд з Шереметом сидів натоптуватенький розумник-лейтенант, експерт, а на журнальному столику лежав брудний чорний револьвер системи “наган”.

“Соколики” уклякли на порозі, роззявивши роти, Матвій Петрович помилувався цією німою, майже гоголівською сценою і лагідно спитав:

— Хлопчики, а чи не можна ще трохи водички роздобути? П’ю як не в себе.

— Матвію Петровичу! — заволав Сагайда, притуливши здоровенні свої долоні до грудей. — Що там вода! Шампанського! А якщо й стрільця вирахували, то цілий ящик! Мускатного!

— Ти ба, мільйонер який знайшовся, аліментник нещасний, — сварливо пробурчав Шеремет. — Кажу ж тобі: водички хочеться. Мінеральної. А шампанським я на вашому з Тетяною весіллі втішу свою чутливу душу.

— Ловлю на слові! — вигукнув Сагайда і притьмом вискочив у коридор.

— А ми ж були впевнені, що веземо головну сенсацію, — жалібно зітхнув Вадим.

— Чому б і ні? — Матвій Петрович уже вдовольнився справленим ефектом. — Викладай.

— Та що “викладай”, -заскімлив Вадим, — ви скажіть, як цю іграшку розшукали.

— Миколу почекаємо, він теж хоче знати. А ти доповідай.

— Та все нормально. Знайшли. Кравцов допізна розважався з однією красунечкою. Вее запротокольовано.

— Що ж, тоді він справжній джентльмен. Сам у неабияку халепу втрапив, а про даму свою — ані пари з вуст.

— Джентльмен, кажете? Можливо… Між іншим, красунечка ця неабияка… — Вадим витримав ефектну паузу і Еипализ: — Коханка Георгія Деркача!

— От вам і “наївний дурник”, — з непідробним здивуванням сказав Шеремет. — Утер носа Сагайді. Знатиме тепер, як, не подумавши, ярлички навішувати. До речі, красунечка наша сама це підтвердила?

— Сама. Зміюка першокласна, але була дуже злякана.

— Уявляю собі, — примружився Шеремет. — Вдираються проти ночі двоє лобуряк…