— Мій… меч… Велерад похитав головою.

— Очевидно, тебе цікавить срібний відьмацький меч? Він тут, не бійся. І меч, і скринька. І три тисячі золотих. Так, так, мовчи! То я старий дурень, а ти справді мудрий відьмак. Фолтест уже другий день це торочить.

— Другий день?

— Атож, другий. Нівроку вона тобі розпанахала шию — можна було крізь ту дірку всередину зазирнути. Усі твої нутрощі роздивитись. Один Бог знає, скільки з тебе крові витекло. Щастя, що ми зразу по третіх півнях туди побігли. У Визимі ніхто не спав тої ночі. Не випадало. Добряче ви там галасували! Моя балачка тебе не стомлює?

— А коро… лівна?

— Королівна як королівна. Худа, правда. І недорікувата якась. Рюмсає безперестанку. Під себе сюсяє. Але Фолтест каже, що то минеться. Має надію. А ти як гадаєш, Геральте?

Відьмак заплющив очі.

— Гаразд, я вже йду, — сказав Велерад підводячись. — Відпочивай. Але слухай, Геральте, поки я не пішов, скажи мені — навіщо ти хотів її загризти? Чуєш, Геральте?!..

Відьмак спав.

ЖЕРТВА З КОСМОСУ[15]

Оповідання

Хедвел дивився на планету згори і аж тремтів із захвату. То був прекрасний світ зелених рівнин, червоних гір і неспокійних блакитно-сірих морів. Корабельні прилади швидко зробили заміри й видали інформацію про те, що планета повинна мати якнайліпші умови для розвитку розумного життя. Хедвел вивів корабель на посадкову траєкторію й відкрив щоденника.

Він був письменником, автором “Білих тіней у Поясі астероїдів”, “Саги найглибшого космосу” і “Теріри — планети таємниць”.

“Нова планета, приваблива й загадкова, — почав писати він, — манячить унизу, немов виклик моїй уяві. Що тут на мене, міжзоряного блукальця, чекає? Чи стомлений мандрівник знайде тут собі відпочинок?”

Річард Хедвел — високий худорлявий рудоволосий молодик — одержав після батькової смерті досить значну спадщину й усі гроші вклав у космічну шхуну класу СС. На тому старезному зорельоті він і мандрував останні шість років, створюючи сповнені несамовитих пристрастей книжки про відвідані місця. Та найчастіше то були лише витвори його уяви, бо нічого, крім розчарування, від інших світів він не відчував.

Аборигени, як з’ясував Хедвел, щоразу виявлялися навдивовижу обмежені та невимовно потворні. Одначе він писав захоплюючі романи й сподівався, що колись і сам зазнає одного з них.

“Може, тут мені щось трапиться”, — промовив сам до себе Хедвел, коли шхуна почала різко гальмувати.

Рано-вранці Катага разом із своєю дочкою Меле перейшли сплетеним із ліан містком до Лахмітної гори, щоб назбирати фрегового цвіту. Ніде по всій Ігаті фрег не квітнув так рясно, як тут. А втім, так і мало бути, бо гора та була святинею усміхненого бога Тангукарі.

Пізніше до них приєднався Брог, похмурий підліток, з яким ніхто, крім хіба що нього самого, не рахувався.

Меле не полишало відчуття, наче ось-ось має трапитися щось дуже важливе. Ця висока тендітна дівчина працювала, немов у трансі, рухи її були повільні, довге чорне волосся куйовдив вітер. Вона поглянула на селище— зграйку малесеньких хаток за річкою, потім зачудовано озирнулася на Вершину, де відбувалися всі ігатійські весілля, і далі на ніжно-сіру блакить моря.

Меле була найвродливішою дівчиною в Ігаті, то відзначав навіть старий священик. Їй праглося відігравати в житті драматичну роль, але минали дні без змін, і ось знову вона збирає фреговий цвіт під двома палаючими сонцями. Це здавалось їй несправедливим.

Батько працював енергійно, муркотячи щось собі під ніс. Він знав, що цвіт скоро зашумує в селищанських чанах. Священик Лаг пробурмоче над молодим пивом потрібні слова, а тоді буде вилито жертовну чашу перед зображенням Тангукарі. По тих формальностях усе село, включаючи й собак, добряче нап’ється.

Від таких думок він почав працювати ще швидше. До того ж Катага розробив тонкий, хоча й небезпечний план, як піднести свою репутацію. Це також спонукало до приємних роздумів.

Брог випростався, витер долонею обличчя, задер голову, вдивляючись, чи не збирається на дощ.

— Погляньте лишень! — раптом скрикнув він…

Катага та Меле попідводили голови.

— Он там! — вигикнув Брог. — Там, угорі!

Високо в небі повільно спускалася срібна цятка, огорнена червоним і зеленим полум’ям. Вона збільшувалась на їхніх очах, перетворюючись на блискучу сферу.

— Справджується пророцтво! — побожно прошепотів Катага. — Після стількох століть чекання!

— Треба сповістити село! — вигукнула Меле,

— Заждіть, — урвав її Брог. Обличчя його розпашіло, він зніяковіло колупав землю ногою. — Я перший її побачив, так?

— Авжеж, — погодилася Меле.

— І саме тому, що я її перший помітив, а отже зробив велику послугу всьому селу, чи не здається вам, що слід було б…

Брог хотів того, чого прагне кожен ігатієць, задля чого працює й молиться і для досягнення чого розумні, такі як Катага, люди вигадують хитромудрі плани. Меле з батьком умить зрозуміли, куди хилить хлопець.

— Ти як вважаєш? — поцікавився Катага в Меле.

— Гадаю, на щось він таки заслуговує.

Брог задоволено потер руки:

— А може, ти, Меле? Може, сама все зробиш?

— Вирішувати має священик, — зауважила дівчина.

— Ну, будь ласка, — заскиглив Брог. — А якщо Лаг вважатиме, що я не готовий? Будь ласка, Катаго! Зроби це ти!

Той поглянув на незворушне доччине обличчя й зітхнув:

— Даруй, Брогу. Якби ми були вдвох… Але Меле надто набожна. Нехай вирішує священик.

Брог, цілковито знічений, кивнув.

Тим часом у них над головою блискуча сфера опускалася на рівнину неподалік села. Троє ігатійців побрали свої мішки з фреговим цвітом і зібралися додому.

Вони досягли містка з ліан, перекинутого над бурхливим потоком. Першим Катага послав Брога, тоді Меле. Потім пішов сам, на ходу видобуваючи захованого під пов’язкою на стегнах невеличкого ножа.

Як він і передбачав, Меле з Брогом не озиралися. Були надто заклопотані собою, намагаючись зберегти рівновагу на хисткому містку, що гойдався під їхньою вагою. Досягши середини, Катага просунув пальці під найтовщу ліану, на якій тримався місток. І зразу намацав давно помічене місце, де вона вже почала перетиратися. Став похапцем чикрижити її ножем і відчув, як піддаються лезу волокна. Ще кілька надрізів — . і під вагою людини ліана розірветься.

Однак поки що цього досить. Дуже задоволений собою, Катага сховав ножа під пов’язку й заквапився слідом за Брогом і Меле.

Звістка про прибульця розбурхала все село. Чоловіки та жінки ні про що інше й розмовляти не могли. Перед Храмом Знаряддя розпочався імпровізований танок, який припинився, щойно з храму Тангукарі вийшов накульгуючи старий священик Лаг.

То був довготелесий виснажений дід. Роки жрецтва позначилися на його обличчі: воно набуло майже такого ж усміхненого й милосердного виразу, як і в бога, якому він служив. Лаг спирався на священну чорну патерицю.

Перед ним з’юрмились люди. Брог стояв осторонь, з надією вдивляючись в обличчя старого.

— Мій народе! — промовив священик. — Справджується давнє ігатійське пророцтво. Величезна сяюча куля впала з неба, як і провіщали легенди. В цій кулі прилетіла схожа на нас істота, яка є посланцем Тангукарі.

Люди захоплено закивали.

— Посланець здійснить безліч діянь, велич яких ми навіть не можемо уявити. Він нестиме нам добро. А коли закінчить свою роботу, то захоче відпочити й чекатиме на нагороду, — Лаг навмисне стишив голос і далі казав уже майже пошепки. — Нагородою йому буде те, чого кожен ігатієць прагне, про що мріє й чого молить у Бога. То останній подарунок, яким Тангукарі наділяє тих, хто добре послужив йому й громаді.

Священик обернувся до Брога:

— Ти, Брогу, — проголосив він, — був першим свідком появи посланця. Ти добре прислужився всім нам. — Лаг здійняв руки. — Друзі! Чи вважаєте ви, що Брога слід нагородити, як він того жадає?