До речі, про жалобу. В парку біля руїн старовинного англійського форту є кілька нагробків, і серед них — мармуровий хрест із надписом російською мовою. Під ним спочиває вічним сном старший лейтенант імператорського флоту Володимир Астаф’єв, який помер у Сінгапурі в 1891 році. Я довго простояв біля цього хреста…

Сінгапур ми залишали в зливу — зализано-розкішне місто, що розбагатіло через низьке портове мито, іноземний туризм та нафтопереробку. Попереду виснажливий, понаддобовий політ у Москву, з короткочасною посадкою в палаці добрих джинів — суперсучасному аеропорту емірату Дубай…

Зараз чомусь згадується день, коли ми виїхали з Куала-Лумпура в заміський Темплер-парк на відпочинок. Точніше, кілька хвилин в альтанці біля лісового водоспаду. Режисер-москвич грає на гітарі, йому підспівує вірменська кіноакторка, малаєць намагається підібрати ту ж саму мелодію на губній гармошці, а біля виходу сидить навпочіпки американський турист — він не співає, не грає, але явно втішається…

Чи не пророцтво то було про майбутнє Землі?

…А чому ж вони, наші земляки-українці, аж за екватором опинились? — спитає невтаємничений читач. — Чи мало для них Дніпра-Славутича, який із віків витікає і, напоївши народи, що справіку живуть на його берегах, плине у вічність? Мало їм масних і тугих чорноземів, із яких колись годувались хлібом і сусідні країни? Мало лісів карпатських, озер поліських та волинських? Полів полтавських і степів таврійських?..

Отак, перед черговою подорожжю до розкиданих по світу земляків-українців, думаю і я, дошукуючись причин, які вічно зганяли мій народ із берегів Дніпра і Дністра, з родючого чорнозему Полтавщини, з карпатських верховин і кидали як не в Приморський край, то в Канаду, Бразілію чи Австралію, ба навіть у чорну Африку. І чому ж воно так велося, що на рідних теренах жити нам було важче, ніж у чужім краю? Не на задвірках же цивілізації Україна посіялась і вродилась, а в самісінькому центрі Європи, а бач, — маємо яку долю.

Запорожці опинялися за Дунаєм, чернігівці та кияни— у приморському Зеленому Клину, що аж на східній околиці Азії, галичани — за океаном, у Канаді та Америці, полтавці й донеччани — в Бразілії та Австралії… — де тільки й стрінеш співвітчизників. Кидає їх неласкава доля, немов морська хвиля — уламок корабля, що зазнав катастрофи. Розкидані, жили ми якось дивно, ніби не тими ж самими земними соками живилось коріння наших прародів, ніби не ті ж самі степи виколисували нашу волю, не той самий Дніпро протікав через нашу історію й наші серця. Жили так, що один одного впрост не впізнавали. І лише тепер прийшла пора гукнути на повен голос: “Агов, братове-українці, озвіться! Настав час об’єднатись і ділом, і думкою навколо своєї матері-України”.

Далеко сягнув той заклик, аж за екватор, в Австралію, і звідти відгукнулись знайомі голоси: “Дякуємо, ненько-Україно, що згадала дітей своїх”.

Поспішаймо ж до братів своїх єдинокровних.

У велетенському “Боїнгу”, зовні схожому на акулу неймовірних розмірів, а всередині — на кількаповерховий будинок із невеличким сімейним кінозалом, поряд зі мною сидить молода жінка Ольга Князевич. Ми з нею познайомились іще в аеропорту в Шереметьєво, в черзі до митного контролю. Довідавшись, що і я лечу до Австралії, не відходила від мене ні на крок. “Розумієте, я і до Івано-Франківська рідко вибиралась, — винувато пояснювала вона свою прихильність до мене, — а це ж у таку далечінь зірвалась… Кинула все — дітей, чоловіка, дім, город, худобу й подалася світ за очі. Хоч раз у житті побачу, як там наша рідня поживає”. Там — то в Австралії, а наша рідня — то її дядько Іван Пух із родиною, якого Ольга й у вічі не бачила, бо коли той опинився край світу, вона ще й народитися не встигла. Були такі прикрі часи, довгі десятиліття, коли дядькові— звідти, а його родичам — звідси, з України, озиватись було небезпечно. “Та, хвалити Бога, тепер на краще повернуло, — тихим радісним голосом розповідала Ольга Князевич. — Так уже просив дядько, щоб хтось із нас завітав побачитись, бо сам старий і хворий, уже не годен на рідну землю приїхати”.

До Сінгапура дісталися на аерофлотівському ІЛІ; далі наші літаки не сягають. Це теж свідчить про те, що зв’язки з країною, де мешкає тридцять тисяч українців, а ще ж є тисячі росіян, білорусів, прибалтійців, ледь жевріли. І причиною, як мені здається, була не лише велика відстань, а й прагнення, щоб земляки наші, чимало яких оселилося після війни в Австралії, менше спілкувалися з своїми співвітчизниками, з своєю батьківщиною, а ми менше знали про них, не бачили, як вони живуть. Тепер загату прорвано. Спочатку родичі розшукували своїх рідних, поновлювали давно втрачені зв’язки, потім почали кликати один одного в гості. Але і тих, хто в Австралії, і тих, хто на Україні, стримував страх.

А Ольга Князевич веде далі: “В дядька Івана більше рідні немає. Сам рушати в далеку дорогу не зважується, а хочеться йому хоч щось на згадку про себе на Україну передати”. Витягає кольорову фотокарточку, вдивляється в обличчя високого худорлявого чоловіка, намагається запам’ятати; непокоїться — чи зустріне в Сіднеї дядько, чи впізнає?

Салон “Боїнга” — просторий, з великим телеекраном, зручними кріслами, уважними стюардами. Сусідка моя принишкла, очима втупилась в якусь книжку із пожовклими сторінками. Щось собі там читає, безгучно ворушачи губами, мов школярка зубрить урок. Я скоса, непомітно намагався зазирнути, але сторінка надійно прикрита дядьковим фотознімком. Та коли я крадькома все ж прочитав кілька фраз і здивовано звів брови, сусідка сором’язливо і неохоче показала книжку: старенький, зачитаний ще, мабуть, бабою молитовник. Усю дорогу від Сінгапура до Сіднея він залишався розгорнутим на “Хресній дорозі”.

Летіти нам іще вісім годин. Разом із тими годинами, що перебули в ІЛі за маршрутом Москва-Дубай-Сінгапур, це складатиме двадцять одну годину. Майже доба в небі. Шлях до Австралії справді неблизький. Але він не йде ні в яке порівняння з тією хресною дорогою, що завела Ольжиного дядька і йому подібних так далеко.

На екрані останні новини змінюються розважальними відеокліпами, а їх час від часу уриває найсвіжіша інформація про наш політ. Подається вона так просто і дотепно, що, не знаючи мову, легко довідуєшся, де летимо, що під нами, на глибині десяти кілометрів, яка температура за бортом, скільки кілометрів пролетіли і скільки часу триває політ. По контурній карті, де позначені моря, острови й півострови, рухається маленький хрестик із гострим носиком — то і є наш велетенський “Боїнг”.

Повільно відпливає назад довгий і тонкий, мов зігнута шабля, півострів Малакка. Біля його основи — Таїланд, а південний гостряк мало не впивається в екватор. Ось на тому гострякові й розташований Сінгапур. Одна з тих дивовижних не лише за екзотичною природою, а й за економікою країна, яка в останні роки зуміла стати в ряд найбільш технічно й економічно розвинених держав.

Лише кілька прикладів. Аеропорт у Сінгапурі за технічне обладнання і зручності для пасажирів визнано найкращим у світі. Навіть глухонімий там не заблукає: загальнозрозумілі знаки проведуть його, куди треба, мов по лоції. А сліпого, як і бідного, що не має грошей на готель, обслуговуватиме спеціальний працівник аеропорту.

У Сінгапурі — єдиний у світі аеропорт, в якому ви можете де завгодно залишити свої валізи і їх ніхто не займе. Через добу поліція почне шукати господаря.

Країна — єдина в світі, де практично не існує житлової проблеми.

У Сінгапурі — найсуворіше покарання тим, хто смітить. За кинутий під ноги сірник можна потрапити до в’язниці.

Окрім усього іншого, в Сінгапурі ще й… не беруть чайових. Я цього не знав і тому в аеропорту тицьнув власникові мікроавтобуса, який віз нас до готелю, кілька доларових монет, але він так категорично мотнув головою, що вдруге я вже не пропонував. І не тому, що здогадався: тут не беруть на чай, а тому, що подумав: мабуть, мало даю, от він і вередує. Але більше в мене не було. В готелі ж, де мав перебувати ніч до вильоту, двоє метких темношкірих юнаків склали мої валізи на візок, завезли на потрібний поверх, відімкнули кімнату, ввічливо розтовкмачили, де вмикається світло, вода гаряча й холодна, радіо, телевізор, кондиціонер, — і знову, на мій подив, відмовилися від запропонованих мною грошей.