Шеремет на мить одірвався від печені й пильно подивився в очі Сагайді. Дуже пильно. Потім відсунув тарілку, глянув на годинник і звернувся до Вадима:

— Слухай, якраз крамничку відчинили. Якщо не важко, спитай, будь ласка, чи немає там імпортних лез.

Вони бачили, як, усім своїм виглядом виказуючи невдоволення, Вадим пройшов вуличкою, ненадовго зупинився біля рефрижератора, а тоді пірнув у сільмаг.

— Ви йому не довіряєте? — щиро здивувався Сагайда.

— Вірю на всі сто, — заспокоїв його Матвій Петрович. — Але не хочу, щоб він підступав до справи упереджено. Нехай сам робить висновки.

— Це вже ваші ігри. Головне, аби свій хлопець був. Але сам він не потягне. Нутром відчуваю, що “крупняк” зачепили. Тому ваша голова, авторитет і зв’язки мені будуть дуже потрібні. Я хочу, щоб у нас було не лише офіційне співообітництво. Ситуація така, що…

— А я, — перебив його Шеремет, — чому я повинен цього хотіти?

Запитання вочевидь спантеличило Сагайду: кілька секунд він розгублено кліпав очима, а тоді промовив твердо:

— Невже в інший бік перебудувалися? У нас з вами один шлях. А поодинці буде важче. Ви ж знаєте, що між моїм і вашим начальством — чимала тріщина…

— На жаль, це так, — Матвій Петрович витер губи серветкою. — Хоча я гадав, що це не загальновідомо. Втім, я завжди недооцінював периферійні кадри.

Шеремет покликав тітку Явдоху, розрахувався за себе і Вадима. Сагайда теж віддав три карбованці, видобув з коробки цигарку і спитав:

— Які будуть вказівки?

Шеремет ще раз пильно глянув на майора і відповів, коли тітка Явдоха відійшла подалі:

— Для всіх — суто офіційні службові стосунки. А наодинці… В тебе надійний “дах”?

— Один ви вже знаєте.

— А ще щось? Щоб зовсім без свідків?

— Є одне екзотичне місце. Ви як до цивільної оборони ставитесь?

— А хіба вона ще діє?

— Мабуть. Принаймні приміщення має. Та не завжди займає. — Сагайда дав Матвію Петровичу ключ. — Це неподалік готелю, в центрі. Пушкіна, 26. Курси ЦО. Там є таємний вихід. Тільки будьте обережні: з “дахом” усе гаразд, а от підлога ненадійна.

Шеремет озирнувся, чи ніхто не бачить, і сховав ключ до кишені.

І сумно посміхнувся.

Знав, що так треба. Що всі обставини зараз ускладнилися і потрібне максимальне напруження сил та уваги. Що точиться справжня боротьба, в якій попервах — передусім через небажання визнавати очевидне — організованій злочинності дали велику фору. І все ж — ох, як нелегко усвідомлювалася необхідність жити за законами воєнного часу. Тож чи варто дивуватися, що спочатку поховали чимало товаришів, однодумців, соратників, а вже потім, скрегочучи зубами, визнали існування нашої, вітчизняної мафії? Чи варто дивуватися, що так багато співробітників загинули духовно, втратили не життя, а професійну честь і гідність ще до того, як була оголошена боротьба з мафією?..

— А зв’язок? — спитав Шеремет.

— На жаль, тільки телефонний, — зітхнув Сагайда і простягнув папірець з номерами: — Це робочий. Це радіотелефон у машині. Третій — курси ДО. Четвертий — . Тетяна. І домовимося: місце зустрічі називати умовно. Скажімо, “зустрічаємося у третьому”. Або: “Приїду до четвертого”. І час: зсунутий на півгодини. Домовляємося на п’яту, а зустрічаємося о пів на п’яту. Гаразд?

Шеремет ствердно кивнув і вийшов на ґанок. Вадим уже повертався з магазину, тримаючи під пахвою якийсь згорток. Мабуть, чергова модна ганчірка.

Не дивлячись на Сагайду, Матвій Петрович спитав:

— У місті прослуховуються всі телефони?

— Дякувати Богу, ні. Лише наш комутатор. Спільний з виконкомом.

— Хто має прямий зв’язок з Хижняком?

— Заступник голови виконкому. Але доказів обмаль. І, певна річ, Череватько — так би мовити, давня дружба.

— В місто поїдемо різними шляхами. Постарайся нас випередити.

— Ви прямо в прокуратуру?

— Так. Їдьмо… — І не втримався, спитав: — Що це в тебе за чудо техніки?

Сагайда вперше за час їхньої розмови усміхнувся:

— Бойовий трофей… — І продовжив, звертаючись уже й до Вадима, що саме підійшов: — Позавчора наші рокери з сусідами почубилися. Декого ми пов’язали, дехто в лікарні. Тому тижнів на два ця конячка залишилася без господаря. А мою машину, до речі, пасуть.

Шеремет затримався на ґанку, дивлячись на майора. Міцний, підтягнутий. На поясі — кобура. Одне слово, офіцер з рекламного плаката. Та ось він одягнув поверх кітеля шкіряну куртку, обвішану бляшанками та ланцюжками, застебнув розмальований, наче крашанка артілі авангардистів, шолом, скочив на карнавальну свою “Чезету” — і ніби чарівник попрацював! Який там офіцер — рокерисько, котрого краще обминати десятою дорогою.

Здійнявши пилюку, мотоцикл зник. За кілька хвилин “Волга” круто розвернулася на майдані і теж помчала до траси.

До Узені — дванадцять кілометрів.

Непомітно промайнули дві,години. Обов’язкова коротка нарада, перші прикидки, переказ деяких місцевих пліток. Потім — ретельне ознайомлення з матеріалами по справі, які вдалося зібрати на цей час.

До того, що було розказано за Явдошиним столом, додалося не так багато. Деркач падав двічі: очевидно, зразу після пострілу (знайдено слід на вогкій дорозі) і востаннє — за півсотні кроків від тіла дружини. Убитих, схоже, не пограбовано, принаймні Клавдію — точно: на ній залишилися прикраси, знайшли трохи грошей у сумочці. В Деркача у кишені був гаманець, але в ньому тільки дріб’язок. Балістична експертиза: обидві кулі — з “нагана”, досить старого. В обох невеличка (у Георгія— трохи більша) доза алкоголю в крові. Свідки стверджують, що на випускному вечорі обоє кілька разів піднімали келихи. Власне, на тому вечорі нічого особливого ніхто не помітив. Те, що Георгій був похмурий і не танцював, нікого не здивувало: всі знали і його вдачу, й погані стосунки з Клазою. Більшість дорослих розійшлися одночасно. До повороту на Садову Деркачі йшли разом з іще двома парами, а далі — триста метрів до Травневого — самі. За квартал до повороту в провулок їх бачив таксист. Навіть пригальмував — може, зупинять, вночі клієнтів бракує. Але Деркач (таксист його впізнав) махнув рукою: їдь собі. Поблизу од них таксист нікого не помітив, нікого не бачив і в темному Травневому; запевняє, що там не було вогнів автомашини.

А присутність легкового автомобіля на місці злочину— факт. Дощ усе ж не встиг змити сліди коліс.

Так, саме так: в інтервалі між початком дощу — а це якраз той час, коли пролунали постріли, — і його завершенням провулком проїхали “Жигулі”. Шоста модель. З невеликим дефектом на лівому задньому протекторі. Однак експерт не міг з певністю сказати, чи зупинялася машина у Травневому…

Неминучі зустрічі у виконкомі та райкомі тривали хвилин по п’ятнадцять. Перша була саме така, як і передбачав Шеремет: очевидне бажання не виносити сміття з хати, Узень не ганьбити й, звісно ж, з усього не робити типовий випадок. І водночас — обережне промацування можливих шляхів слідства та кілька спроб вбити клинець між Шереметом і Вадимом, який, мовляв, надто вже розійшовся, наробив багато галасу, переполохав купу людей — а чого досягнув? Друга розмова відбулася з першим секретарем райкому. Дещо несподіваною, треба сказати, виявилась та розмова. Перший сказав, що людей, звичайно, шкода, особливо Клавдію, але те, що справа так обернулася, може, й на краще. Звісно, при умові, що слідство, яке так вдало почалося, не зупиниться на півдорозі. Хоч би який рівень зачіпався, він, перший, повністю “за”. І попросив при потребі звертатися безпосередньо до нього, обминаючи всі “щаблі”. Дав телефон, але не прямий, а через комутатор, спільний з виконкомом… Втім, Сагайда міг першого й не попередити — хіба не так?

“Таємну раду” було призначено на дванадцять тридцять. Зателефонувавши Сагайді, Шеремет і Вадим поодинці перетнули парк і розшукали потрібний будинок.

Проблема підлоги у приміщенні курсів ЦО й справді існувала. Які там щілини? Діромахи, сяк-так затулені диктовими дошками. Спокійно стояти і навіть сидіти, не ризикуючи гепнутись у смердюче підпілля, можна було тільки в другій, “викладацькій” кімнаті.