Дві недбало пофарбовані стінки оживляла солідна добірка плакатів, що викликали патологічний приплив пацифізму; у простінках між вікнами прилаштувалися стенди з розпотрошеними протигазами та респіраторами: у кутку — відро із стратегічними завалами недопалків і залізна допотопна пічка. Інтер’єрчик хоч куди. Та коли поглянути уважніше, то можна помітити, що двері між кімнатами подвійні, нещодавно поставлені, на вікнах під захисними шторами — грати, віконце, що виходить на глухий двір, — з автоматичними засувами. Два добротних письмових столи, на них новенькі настільні лампи, на стіні — велика карта району. На одному із столів, в оточенні довідників, поважно змигував неонкою великий клавішний кабінетний селектор з “пам’яттю”, диктофоном та автовідповідачем.

Матвій Петрович підійшов до апарата, натис пальцем на клавішу й повторив останній виклик.

З півхвилини чути було тріскіт автоматичного набирання. Пауза, гудки і голос:

— Головін слухає.

— Іван Гнатович? — перепитав Шеремет.

— Так. Ви звідки дзвоните, Матвію Петровичу? — спитав Головін, що мав дивовижну пам’ять на голоси.

— Із Узені. Ви в курсі, що тут…

— Так. Добре, що ви там. Я саме хотів вас попросити… Миколу мого підтримайте. Але це — між нами.

— Коли просять, кажуть “будь ласка”. А про своїх попереджають заздалегідь, — повчально мовив Матвій Петрович.

— Каюсь. Так мене, так… То як там в Узені? До речі, зв’язок надійний?

— Сподіваюсь. А щодо справ… Нічим поки що хвалитися. Суцільний туман.

— Про мою болячку пам’ятаєте?

— А що, надійшли нові дані?

— Ну, не те щоб нові… Та ви придивляйтесь.

— Слухаю, товаришу не-мій-начальник, — усміхнувся Шзремет і натиснув на важіль.

Вадим, що зацікавлено оглядав приміщення, тихо спитав:

— Поки нікого нема, може, пошукаємо, чи не забув тут господар “вухо”? На війні як а ля герре?

Шеремет знизав плечима:

— Пошукай. Господар тільки подякує.

— Я серйозно, — глянув йому в очі Вадим, — як з ним триматися? Чи можна довіряти?

— Наш хлопець. А що трохи заметушився — то не від доброго життя. Розуміє, що практично тільки через нас, через область, можна буде відгавкатися од місцевих… Коли припече… Нам він дуже знадобиться. Сам знаєш, як то воно на місцях без своєї людини.

Та одне не сказав Вадимові Матвій Петрович: що сам остаточно повірив у Сагайду тільки щойно. Після розмови з полковником Головіним, який недавно очолив найгарячішу на даному етапі і засекречену службу — відділ боротьби з організованою злочинністю.

Прямий вихід на Івана Гнатовича з районів мали лише його безпосередні ставленики. Ті ж, на кого падала бодай тінь підозри у зв’язках із мафіями, з цеховиками, гравцями, сутенерами, рекетирами, а особливо — з наркобізнесом, уявлення не мали про його телефони. Як правило, навіть не знали, що такий відділ існує і діє. Шереметові було відомо й те, що масова “ротація”, перетасовування офіцерського складу обласного УВС, на перший погляд, незрозуміле й непотрібне, планувалось і здійснювалося головінською службою. Звідси випливає: те, що Сагайда, ставленик, переведений до Узені, та ще й з деяким пониженням, пояснюється не так прискіпливістю кадрового управління до морального обличчя старших офіцерів, як тим, що так потрібно було Головіну.

Знадвору почулося деренчання мотоциклетного двигуна. “Чезета”. Клацнули автоматичні засуви, вітер нап’яв штори, і в кімнату через вікно вскочив майор Сагайда.

Всі троє сіли за стіл, Вадим розгорнув течку з документами.

— Давайте ще раз поміркуємо, кому міг стати поперек дороги Георгій Деркач, — сказав Сагайда.

— Подружжя Деркачів, — виправив Вадим.

— Ні, передусім — він. Я вже поцікавився: за Клавдією абсолютно нічого немає. До речі, я цю жінку сам трохи знав. Вважаю, що просто прибрали свідка.

— Отже, — подав голос Шеремет, — не виключено, що Клавдія Деркач добре знала вбивцю. А він був упевнений, що вона його впізнала.

— І все ж якесь… — Вадим поляскав пальцями, добираючи потрібне слово, — нетипове, чи що, вбивство. Щось тут негаразд.

— Вбивство — то завжди негаразд, — кинув Шеремет і повів далі: — Треба терміново перевірити, чи не повернувся хто-небудь із Деркачевих “хрещеників”, кого він свого часу посадив.

— Я з цього почав, — похитав головою Микола, — але безрезультатно. Дрібноту до уваги не брав, а по серйозних справах — ще й досі сидять.

— Коли ж ти встиг? — промовив Вадим і сам не помітив, що вже перейшов на “ти”.

— Хто рано встає, тому Бог дає, — усміхнувся Сагайда і запалив цигарку.

— А що дрібнота? — поцікавився Шеремет.

— Із цим я розбирався, ще як справи приймав. Ох і накрутив Деркач… Аби моя воля — не у відставку, а за грати б спровадив. У кожній третій його справі — зловживання владою, використання службового становища, шантаж і навіть побої. Та часу вже минуло чимало. Аби хотіли поквитатися — давно б це зробили. А жінку нащо їм чіпати? Вважаю, цю версію треба відкинути.

Вадим трохи повагався, та все ж сказав:

— Я знову й знову згадую нашу останню з ним розмову… Схоже, Деркач на когось із місцевих натякав. І був переконаний, що матиме можливість і час для своєї перевірки.

— Слушно, — згодився Сагайда. — Зверніть увагу на те, що вбивця добре знав звичний маршрут Деркача. Не йшов за ними — помітили б, а перестрів. Я в цьому певен. Та й “шістка” їхала Травневим їм назустріч…

— А що з машиною? — спитав Шеремет.

— Шукаємо. Майже всіх дільничних підняв, ДАІ… Лише в місті тридцять дев’ять “шісток”, а ще приїжджі: кидають машини де завгодно… Хтось міг і скористатися. Та знайдемо, якщо не змінили протектори.

— Гаразд, — ляснув долонею по столі Шеремет, — спробуємо бути послідовними. Приймаємо версію: стріляв тутешній, що добре знав Деркача. Жора йому став на заваді. Не виключено: це якось пов’язано з початком слідства. Деркач же не з тих, хто покірно згоджується стати козлом відпущення. Тепер про “шістку”. Стріляли не з ходу і, очевидно, взагалі не з машини, оскільки обидва постріли — впритул, у потилицю і в спину, під кутом зверху вниз. Ні, стріляла людина, що стояла або йшла. А вже потім вбивця міг ускочити в машину й зникнути з місця злочину. Знайдете машину — зверніть увагу: йшов дощ, і в салоні міг залишитися бруд від взуття…

Щось примусило Матвія Петровича замовкнути.

Не вибудовувалося.

Випадали якісь ланки, але які саме — не міг поки що зрозуміти. Вже, здається, вимальовувалася схема: хтось дочекався закінчення випускного вечора, впевнився, що Деркачі рушили пішки, звичним шляхом, і перехопив їх у Травневому. Щоб випередити, скористався машиною. Залишив її за дальнім поворотом, аби Деркач не насторожився… Так от, дочекався у темряві, коли подружжя пройде повз нього, і вистрелив ззаду. Раз і ще раз. А потім вскочив у “шістку” і — шукай вітра в полі.

Ні, не вибудовувалося по-справжньому. Бракувало внутрішньої повноти картини, логічної стрункості. Тому Матвій Петрович вирішив змінити тему розмови і разом з хлопцями поміркувати, хто саме міг піти на вбивство.

Без сумніву, цеховики до цього не причетні. Навіть якщо Вадим з Денисом Комаровим недооцінили їхні зв’язки з Деркачем. Ці спритні діячі надзвичайно рідко йдуть на “мокруху”. Не випадково ж вони тратять величезні гроші — до двох третин незаконних прибутків, аби уникати будь-яких ускладнень та розголосу. Купують усіх, хто становить для них щонайменшу загрозу, але не вбивають. Деркач мав зв’язки з цеховиками мінімум два роки, і до останнього часу ускладнень у їхній мережі не було. Живи сам і не перекривай кисень компаньйонам— цього принципу Жора дотримувався неухильно. До того ж нещодавно мало не всі цеховики були виведені з гри, сіли, а ті, що залишилися на волі, Деркача не боялись, бо розуміли: він не бовкне зайвого на допиті, адже покарання за участь у чорному бізнесі набагато вище, аніж за звичайний рекет.

Конкуренти? Непереконливо. Не бачив Сагайда серед ватажків інших угруповань нікого, хто міг би помірятися силами з Деркачем, хижаком досвідченим і сильним. І знову ж таки — до чого тут Клавдія? Якщо вже вистежувати Деркача, то набагато простіше улучити момент, коли б він був сам. Зрештою, вбивство Клави як небажаного свідка теж умотивовується погано. Темно було у Травневому. Дуже темно. Нічого б вона не розгледіла. Закричала б? То й що? Машина поруч.